Переяслав-Хмельницький колаж
місто Переяслав та Переяслав-Хмельницький район
Головна » Новини » Кобзар-чарівник – Остап Вересай

Кобзар-чарівник – Остап Вересай

Кобзар Остап Вересай

У березні наступного року переяславський музей кобзарства буде відзначати 25-річний ювілей з дня заснування. Під знаком цієї дати науковці НІЕЗ «Переяслав» мають намір історичними розвідками показати читачам «Вісника» унікальний світ давніх народних музичних інструментів. Розповісти про визначних кобзарів, бандуристів – народних співців минувшини, сліди яких хоч і вивітрилися, але не щезли з плином століть.

Рік, що минає, був освячений 210-ю річницею визначного українського кобзаря Остапа Вересая.

У другій половині ХIX ст. в українському суспільстві сформувався прошарок високоосвічених людей, інтелігенції. Саме вони звернули увагу на величезний пласт народних пісень, серед яких було дуже багато дум, що переходили із вуст у вуста. Назвати імена авторів цих дум було неможливо. Ім’я їх – народ. А хранителями цих творів були, безперечно, кобзарі, бандуристи, лірники. Народ їх знав, любив і завжди відзначав особливою увагою, співчуттям.

Остап Вересай був одним із них. Очевидці розповідали: «Це – кобзар-чарівник, який, що хотів, те міг сотворити з тобою». Так в ті роки писала одна з київських газет: «Велит плакать — будешь рыдать непрерывно, велит смеяться — будешь хохотать неудержимо до колик в животе».

Він володів вишуканим тенором, рідкісною майстерністю гри на кобзі і що характерно для всіх сліпців-старців – вмінням заполонити слухачів. Дослідник Сіцінський так писав про цей магічний акт: «Досить на якому-небудь ярмарку побачити юрбу селян, що стоять біля співака-кобзаря чи лірника, щоб зрозуміти, наскільки ці злиденні тілом, але багаті духом співці володіють душею простолюдина. Пісні ці прямо проникають у душу селянина. Навкруги сидять чоловіки з пониклою головою, що зітхають; жінки ллють непрошені сльози… І з першими звуками нехитрого інструмента вже на очах всіх, а особливо жінок, блищать сльози; починає заупівний речитатив сипатися, а разом з ним і голосні висловлювання його старанних слухачок”.

Щоб глибше розкрити ідейно-тематичний зміст пісні та справити найбільше враження на слухачів, Остап Вересай майстерно використовував підйоми та спади голосових обертонів. Передаючи стан великої скорботи через втрату козаками свого побратима, кобзар використовував трагічний зойк, стогін, уповільнення ритму, модуляцію голосу – все це було в арсеналі цього народного співця. Остап Вересай міг наповнити простий сюжет твору глибоким змістом та експресією. Тому його виступ це був завжди, як сьогодні б сказали, театр одного актора, який не лише дарував високе естетичне задоволення, але й ніс велике ідеологічне навантаження. Саме це відзначало творчу манеру кобзаря і зробило його ім’я широко відомим серед сучасників.

З ним хотіли познайомитися ближче, побесідувати, записати його думи, пісні етнографи, фольклористи, композитори, художники. Пісні та думи Вересая добре знав Т.Г. Шевченко. У 1860 році прислав йому гроші і свій «Кобзар» з підписом «Брату Остапу від Т. Г. Шевченко»

Наприкінці 1850-х – на початку 1860-х років П. Куліш, коли займався пошуками та записами переказів про козацьку старовину, також познайомився з Вересаєм. Тривалий час з ним листувався, а після смерті Шевченка прислав йому грошей на помин душі поета. Про це Вересай розповідав так: «Прислав Куліш мені п’ять рублів грошей на поминки по Тарасові, стільки ж і Шуту Андрієві. Коли Шуту Андрію дійшли гроші, а Шута Андрія у світі немає; то ті гроші пише Куліш, на тобі, Остапе, нашлась така добра людина, що поминає Тараса, то я оце й даю тобі грошей. А я записав у граматку й Шута Андрія: так обох і поминаю».

Про Т.Г. Шевченка Вересай відгукувався так: «Була голова, оцей Тарас, та мабуть, вже такої не буде! Бог зародив… може, вона й мала була, я не бачив, але ж розумна!»

Раніше кобзарів так не називали, стверджує незрячий бандурист Олександр Тріус. Їх кликали «божі люди» або ж «старці». І лише завдяки Тарасу Григоровичу Шевченку мандрівні співці отримали таку назву – кобзарі.

У 1856 році, знаходячись у Сокиринцях, помісті Галаганів, відомий в ті часи художник Лев Жемчужников вперше почув Остапа Вересая. Він намалював його портрет, записав від нього кілька пісень, дум і розніс новину про дивовижного співця в Петербурзі. Потрібно віддати належне і поміщику маєтку у Сокиринцях, Григорію Галагану. Він влаштовує концерти Вересая у Києві. В 1871-му кобзар виступає на відкритті колегії Галагана. Вже у 1875 році в супроводі М. Лисенка та П.Чубинського О. Вересай побував у Петербурзі, де виступав на засіданнях Російського географічного товариства, в Музеї етнографії, в залі Благородних зібрань, на засіданні Слов’янського комітету милосердя та інших аудиторіях. Також кобзар співав перед великими князями Сергієм та Павлом Олександровичами для живої ілюстрації лекцій курсу малоросійської народної поезії. Вересай виконав кілька дум та пісень, за що отримав від них високу честь: срібну табакерку з підписом «Кобзарю Остапу Вересаю від великих князів Сергія та Павла Олександровичів березня 4-го 1875 р.»

22 лютого 1876 р. він виступив на сніданку, влаштованому українцями на пам’ять про Т.Г. Шевченка. Загалом у Петербурзі прожив більше ніж півроку. Так 16 вересня на околиці Петербургу в Соляному містечку, де проходили промислові та кустарні виставки, відбувся концерт, де крім О.Вересая, брав участь хор Миколи Лисенка. Спів О. Вересая в Петербурзі слухали П. Чайковський, М. Римський-Корсаков.

Поліцію почала непокоїти така популярність кобзаря у Петербурзі. В донесенні ІІІ жандармському відділенню відзначалося, що виконувані О.Вересаєм у Благородному зібранні пісні «можуть за нинішніх обставин для пропагандистів служити опорою для виправдання діяльності їх однодумців серед народу». Виступи неблагонадійного гастролера з України заборонили. Вже по прибутті з Петербурга в Україну, Вересай вдома, в Прилуках на базарі, співав свій улюблений псалом «Про правду і неправду», за що його повели до тюрми. Та в поліції під час допиту кобзаря врятувала та сама табакерка, подарована великими князями. Його відпустили…

Сам Вересай розказував: «Як на ярмарці станеш співати «Про правду і неправду», так пани і обходять, вони її не люблять. Тепер більше неправдою живуть.» Тому і на концертах просив пробачення у слухачів: Може, в моїх думах, піснях буде що обідне для вас, то вже слухайте, як є…»

Консервативна кобзарська братія не схвалювала такі вояжі Вересая. За дружбу з панами, хоч це були представники прогресивної інтелигенції, він отримав від цехових братчиків прізвисько Лабза – від «підлабузник». Недолюблювали і заздрили сліпому кобзарю і в селі. Бувало, й знущалися над його неміччю: лягали йому під ноги або клали поліно і насміхалися, коли він падав.

Дружина розповідала про нього, що він був скупенький, гульнуть не любив. Він перший із кобзарів відчув зміни в смаках людей. Не любив захоплення скрипучою лірою. «Колись нас було багато, кобзарів. Багато було, та вимерли! Тепер немає: з цими лірами, видумали, дідько знає що! Їм лише б звук був, що кричить, що пищить, аж у хаті нічого не чутно, як заграє та ліра. А кобзарі – це хорошеє діло: тихенько воно, уважітельно!»

Більше 70 років переслідуваний жандармами подорожував від села до села сліпий співак, який своїми піснями і думами звертався до людей, лікував їхні душі, кликав до світла, будив у них спротив проти соціальної нерівності, дарував їм надію, що правда колись переможе.

Слухали українського Гомера і іноземні представники просвітницької думки це професори з Франції Альфред Рамбо та Луї Леже, Югославії – Стоян Новакович, Австрії – Ватрослав Ягич. Українські пісні у талановитому виконанні Вересая відкрили невідому донині для них Украйну, душу його народу, історію. Згодом під цим впливом Луї Леже почав активно пропагувати у Франції українську культуру, навіть читав курс української мови.

Образ Вересая після зустрічі з ним використав у своєму оповіданні «Пісня про правду» австрійський письменник Рільке.

Останні роки життя Остап Вересай провів у Сокиринцях. Павло Чубинський допоміг йому звести нову хату. Кобзар до останнього співав пісні і думи, хоча уже далеко не ходив, лише в навколишні села.

В 1884 році востаннє виступав у Київській художній школі М. Мурашка, де учні малювали з нього портрети.

Остап Вересай - коротка біографія

Остап Вересай народився 1803 року в селі Калюжинці Прилуцького повіту (нині Чернігівська область) в сім’ї кріпака. У чотирирічному віці Остап втратив зір. Змалку захопився музикою та співом під впливом батька та кобзарів, що часто зупинялися в їхній домівці. На науку до кобзарів пішов, коли йому було п’ятнадцять років.

1871 року Остап Вересай вперше відвідав Київ, де співав на відкритті Колегії Ґалаґана. У 1873 р. виступав у Києві на засіданні Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, де М. В. Лисенко виголосив реферат про музичні особливості українських дум і пісень, які виконував О. Вересай. В 1875 р. у Петербурзі було організовано кілька виступів кобзаря. 1875 року у супроводі М. Лисенка та П. Чубинського Вересай побував у Петербурзі. Спів О. Вересая в Петербурзі слухали П. Чайковський, М. Римський-Корсаков. Понад сорок років мандрував містами і селами України. До репертуару О. Вересая, крім дум, входили історичні, побутові, жартівливі і сатиричні пісні.

Улюбленим твором кобзаря була «Пісня про правду і неправду», за виконання якої його навіть заарештовували. До кінця життя Вересай жив у Сокиринцях. Павло Чубинський на власні кошти збудував йому нову хату. Останні роки життя Остап Вересай продовжував виконувати пісні, хоч уже майже не виїжджав у великі міста, а мандрував селами Чернігівщини. Інколи старого кобзаря запрошують у Київ. Помер Остап Вересай наприкінці квітня 1890 року. Похований у селі Сокиринці.


Автор: Підготувала Наталія Костюк

1