Переяслав-Хмельницький колаж
місто Переяслав та Переяслав-Хмельницький район
Головна » Історія » Володимир Мономах

Володимир Мономах

Володимир Мономах (у хрещенні — Василій; 1053—19.05.1125, м. Київ) — державний діяч, князь чернігівський, переяславський, великий князь київський (1113—1125), мислитель. Син великого князя київського Всеволода Ярославича і візантійської царівни Марії-Анастасії з роду Мономахів; отримав своє прізвище від матері. Онук великого князя київського Ярослава Мудрого.

 

Дитинство Володимир Мономах провів у м. Переяслав-Руський (тепер Переяслав-Хмельницький Київської обл.),  де княжив його батько згідно із заповітом Ярослава Мудрого. У віці 12—13 років розпочав військову і політичну діяльність, допомагаючи батькові. Протягом життя здійснив понад 80 походів. У 1078—1094 рр. князював у Чернігові, згодом успадкував від батька престол у Переяславі, де відзначився численними походами проти половецьких ханів (перемігши їх, за власними спогадами, «без одного двадцять»). На запрошення київських бояр посів великокняжий стіл у 1113 р. Як великий князь Володимир спромігся об’єднати всю країну, рішуче припиняючи спроби автономії. У боротьбі проти занепаду родової солідарності київської династії Мономах намагався згуртувати князів проти половецької загрози. Володимир зміцнив міжнародні позиції Київської Русі, з ним шукали дружби через династичні шлюби правителі Візантії, Швеції. Сам Мономах був одружений у першому шлюбі з Гітою, дочкою англійського короля Гаральда ІІ Годвінсона; друга дружина — невідома на ім'я; третя — також невідома на ім'я дочка половецького хана Аєпи.


Володимир Мономах виступив на арену політичного життя у п'ятнадцятирічному віці, з 1078 року, коли його батько, Всеволод Ярославич, почав князювати у Києві. Саме в ті часи особливо загострилася міжусобна боротьба поміж князями, які не могли вирішити між собою спадкові справи. Ще Ярослав Мудрий запровадив принцип старшинства в межах князівської родини. За старшим сином Ізяславом він закріпив Київ і Новгород, другому, Святославу, віддав Черні-гів, третьому, Всеволодові, — Переяслав, четвертому, Вячеславові, — Смоленськ, найменшому, Ігореві, — Володимир-Волинський. Як тільки у котромусь з князівств звільнявся престол, кожен брат мав сходити на вищий уділ. Таким чином кожен спадкоємець по черзі, за задумом Ярослава, сідав на київський, найвищий престол. Певний час ця система давала можливість уникати сімейних чвар. Але усобиці зі смертю Ярослава спалахнули з новою силою, оскільки його система спадковості суперечила іншому прадавньому принципові — спадкоємству від батька до старшого сина. Крім міжусобних чвар та запеклих сутичок за князівську владу Київській державі загрожувало сусідство з половцями, які раз у раз нападали на Русь, перешкоджали рухові торговельних караванів по Дніпру, підходили нерідко майже до самого Києва, тримаючи населення у постійній небезпеці. За умов чвар і розбратів, нерідко й збройних сутичок між спадкоємцями, коли іноді й самі князі запрошували собі на допомогу кочовиків, державі загрожувала катастрофа, яку міг відвернути лише сильний і вольовий зверхник. Саме таким і постав у той важливий період князь Володимир Мономах. Найважливішим завданням на той час було встановлення порядку і злагоди між князями і, найголовніше, згуртування всіх сил Київської держави на захист проти зовнішньої експансії. Перше зіткнення з половцями було невдале для русичів. Київського князя Ізяслава розбили кочовики і прогнали кияни. Після Ізяслава в Києві правив його брат Святослав чернігівський, на його місце в Чернігів сів Всеволод, а син Всеволодів, Володимир Мономах, одержав Смоленськ. Зі смертю Ізяслава в Київ прийшов Всеволод, а в Чернігів посадили Володимира.

      Відтоді молодий князь Мономах повів запеклу війну, як із внутрішніми ворогами, безудільними князями, синами Ростислава Володимировича, так і з полоцькими князями, які, використовуючи допомогу кочовиків, сіяли смуту в державі. Володимир зброєю упокорював і в'ятичів, які не хотіли підкорятися Рюриковичам. Коли й Волинь не підкорилася київському князю Всеволоду, Володимир, за наказом батька, навів там лад і посадив на князівський стіл київського ставленика.

     Таким чином, на час смерті свого батька, великого князя київського Всеволода, Володимир був уже відомий у державі й популярний як серед народу, так і серед вищих зверхників, бояр та дружинників. Не бажаючи бути призвідником нових чвар, Володимир відмовляється від свого законного права на київський престол і сам прикликає на київське князювання Ізяславового сина Святополка з Турова. Разом із Святополком, а після його смерті вже й як київський князь, Володимир незмінно проявляв мудрість і розважливість у складних взаєминах із непокірними князями та половцями, які дедалі частіше пустошили й плюндрували Руську землю, особливо після жорстоких поразок русичів від кочовиків під Трипіллям 20 травня 1093 року і 23 липня того самого року між Києвом та Вишгородом. Досі Володимир намагався вмовляннями залагодити стосунки між князями, а після цих поразок він починає особливо рішуче боротися з половцями, спрямовує увесь свій дипломатичний хист на переговори з руськими князями, організовує їх на боротьбу з ворогом в липні того самого року між Києвом та Вишгородом. Досі Володимир намагався вмовляннями залагодити стосунки між князями, а після цих поразок він починає особливо рішуче боротися з половцями, спрямовує увесь свій дипломатичний хист на переговори з руськими князями, організовує їх на боротьбу з ворогом.

Володимир, вбачаючи причини розбрату між князями у недосконалій системі спадковості, залишеній після Ярослава Мудрого, знайшов вихід у реформуванні цієї системи. Задля цього він із своїми прибічниками ініціює скликання Любецького з'їзду князів у 1097 році, який запровадив вотчинний спадковий принцип володіння землями і князівствами. «Хай кожен тримає отчину свою і не зазіхає на землі один одного», — вирішили тоді князі. Святополк, великий князь київський, та князі переяславський Володимир Мономах, смоленський Давид Святославич, чернігівський Олег Святославич, володимир- волинський Давид Ігорович, теребовельський Василько Ростиславич домовилися перед загрозою іноземної інтервенції припинити міжусобиці, що послаблювали державу й робили її легкою здобиччю половців. Проте усобиці тривали, а князі порушували любецькі домовленості. Новими спробами Володимира Мономаха та його однодумців примирити князів були наступні з'їзди: Витичівський (1100 року, у селі Витичів поблизу Вишгорода) та Долобський (1103 року, поблизу Долобського озера під Києвом). На Долобському з'їзді Володимир Мономах завдяки пристрасній промові схилив князів до об'єднання і виступу, що принесло руським військам велику перемогу над половцями. Володимир, вбачаючи причини розбрату між князями у недосконалій системі спадковості, залишеній після Ярослава Мудрого, знайшов вихід у реформуванні цієї системи. Задля цього він із своїми прибічниками ініціює скликання Любецького з'їзду князів у 1097 році, який запровадив вотчинний спадковий принцип володіння землями і князівствами. «Хай кожен тримає отчину свою і не зазіхає на землі один одного», — вирішили тоді князі. Святополк, великий князь київський, та князі переяславський Володимир Мономах, смоленський Давид Святославич, чернігівський Олег Святославич, володимир- волинський Давид Ігорович, теребовельський Василько Ростиславич домовилися перед загрозою іноземної інтервенції припинити міжусобиці, що послаблювали державу й робили її легкою здобиччю половців. Проте усобиці тривали, а князі порушували любецькі домовленості. Новими спробами Володимира Мономаха та його однодумців примирити князів були наступні з'їзди: Витичівський (1100 року, у селі Витичів поблизу Вишгорода) та Долобський (1103 року, поблизу Долобського озера під Києвом). На Долобському з'їзді Володимир Мономах завдяки пристрасній промові схилив князів до об'єднання і виступу, що принесло руським військам велику перемогу над половцями.

Володимир Мономах зміцнив міжнародні позиції Руської землі. У «Слові про загибель Руської землі», літературній пам'ятці XIII століття, що славить блискуче минуле Русі, Мономаха названо одним з найвідоміших князів, з яким шукали дружби правителі багатьох країн світу, зокрема й візантійський імператор. Дочка Мономахова Марія була одружена з Леоном Діогеновичем з імператорського дому Романа IV Діогена. Сам Володимир був одружений з дочкою англійського короля Гіті. Народжений від цього шлюбу його син Мстислав одружився зі шведською принцесою Христиною, дочкою шведського короля Стейкельса. А візантійський імператор Іоанн II у 1120 році взяв собі за дружину онуку Мономаха, дочку його сина Мстислава.Володимир Мономах зміцнив міжнародні позиції Руської землі. У «Слові про загибель Руської землі», літературній пам'ятці XIII століття, що славить блискуче минуле Русі, Мономаха названо одним з найвідоміших князів, з яким шукали дружби правителі багатьох країн світу, зокрема й візантійський імператор. Дочка Мономахова Марія була одружена з Леоном Діогеновичем з імператорського дому Романа IV Діогена. Сам Володимир був одружений з дочкою англійського короля Гіті. Народжений від цього шлюбу його син Мстислав одружився зі шведською принцесою Христиною, дочкою шведського короля Стейкельса. А візантійський імператор Іоанн II у 1120 році взяв собі за дружину онуку Мономаха, дочку його сина Мстислава.

Гучну славу й популярність Володимир завоював не тільки завдяки своїй мудрості як державного діяча або полководця, який хоч і на короткий час, а проте зумів об'єднати розрізнені руські сили на переможні походи проти половців, а й завдяки широким просвітницьким заходам. Доба Володимира Мономаха була часом розквіту культури в Русі. У Києві та в інших містах один за одним виростали кам'яні храми, оздоблені настінним живописом та мусією. Зокрема, в той час було збудовано і прикрашено Михайлівський Золотоверхий і Видубицький монастирі у Києві, а також чудову церкву на річці Альті, на місці загибелі князя Бориса. З ініціативи Мономаха видубицький ігумен Сильвестр виправив і уклав на основі писань Нестора, літописця Печерського монастиря, та ін-ших літературних текстів літопис — славнозвісну «Повість минулих літ». У часи його князювання було здійснено багато перекладів з візан-тійських видань, почали складатися житія відомих руських людей та православних святих. Ігумен печерський Нестор започаткував Патерик, збірник житій печерських преподобних отців; з'явилися житія княгині Ольги і святого Володимира, складені ченцем Іаковом, сказання про Бориса та Гліба. Та й сам Мономах був неабияким письменником, як свідчать деякі його твори, зокрема лист до Олега Святославича. Та особливо вславило його «Повчання», своєрідний духовний заповіт дітям, в якому він врозумляв своїх наступників бути гідними людьми, виконувати заповіти старших, любити рідну землю. «А над усе не забувайте убогих... і не давайте сильним погубити людину... Також бідного смерда і вбогу вдовицю... Більше всього шануйте гостя, звідки б він не прийшов: чи посол, чи знатний, чи простий, всіх пригощайте... Цим прославиться людина по всіх землях». Він заповідав також не пишатися своїм званням, пам'ятати, що все в руках Божих, і не прагнути великих багатств, вважаючи це великим гріхом. Наостанок він наказує своїм дітям, а водночас і всім своїм сучасникам, тоді сущим, вчитися читати, і наводить як взірець свого батька, котрий знав п'ять мов.Гучну славу й популярність Володимир завоював не тільки завдяки своїй мудрості як державного діяча або полководця, який хоч і на короткий час, а проте зумів об'єднати розрізнені руські сили на переможні походи проти половців, а й завдяки широким просвітницьким заходам. Доба Володимира Мономаха була часом розквіту культури в Русі. У Києві та в інших містах один за одним виростали кам'яні храми, оздоблені настінним живописом та мусією. Зокрема, в той час було збудовано і прикрашено Михайлівський Золотоверхий і Видубицький монастирі у Києві, а також чудову церкву на річці Альті, на місці загибелі князя Бориса. З ініціативи Мономаха видубицький ігумен Сильвестр виправив і уклав на основі писань Нестора, літописця Печерського монастиря, та ін-ших літературних текстів літопис — славнозвісну «Повість минулих літ». У часи його князювання було здійснено багато перекладів з візан-тійських видань, почали складатися житія відомих руських людей та православних святих. Ігумен печерський Нестор започаткував Патерик, збірник житій печерських преподобних отців; з'явилися житія княгині Ольги і святого Володимира, складені ченцем Іаковом, сказання про Бориса та Гліба. Та й сам Мономах був неабияким письменником, як свідчать деякі його твори, зокрема лист до Олега Святославича. Та особливо вславило його «Повчання», своєрідний духовний заповіт дітям, в якому він врозумляв своїх наступників бути гідними людьми, виконувати заповіти старших, любити рідну землю. «А над усе не забувайте убогих... і не давайте сильним погубити людину... Також бідного смерда і вбогу вдовицю... Більше всього шануйте гостя, звідки б він не прийшов: чи посол, чи знатний, чи простий, всіх пригощайте... Цим прославиться людина по всіх землях». Він заповідав також не пишатися своїм званням, пам'ятати, що все в руках Божих, і не прагнути великих багатств, вважаючи це великим гріхом. Наостанок він наказує своїм дітям, а водночас і всім своїм сучасникам, тоді сущим, вчитися читати, і наводить як взірець свого батька, котрий знав п'ять мов.

19 травня 1125 року великий князь київський Володимир Мономах помер поблизу Переяслава, біля своєї улюбленої церкви на березі Альти, яку сам збудував. Тіло його перевезли до Києва й поховали в Софійському соборі. В історії Володимир Мономах залишився як взірець доброчесності, державної мудрості й звитяги. Синові його Мстиславові, обраному на київський престол, ще деякий час вдавалося тримати в злагоді руські землі й зберігати владу над князями. Але по його смерті, що сталася 1132 року, настав кінець тієї історичної  доби, яка знаменувала собою період єдності руських земель під  владою Києва як центру могутньої держави. За ним почався період політичної і територіальної роздробленості й занепаду, який довершила монголо-татарська навала.


1