Переяслав-Хмельницький колаж
місто Переяслав та Переяслав-Хмельницький район
Головна » Історія » Визвольна війна під приводом Богдана Хмельницького

Визвольна війна під приводом Богдана Хмельницького

Гетьман Богдан Хмельницький

Козаччина за півтора століття свого існування розвивалася безперестанно й охоплювала все ширші ділянки своєї діяльности. Не пропали даремно зусилля Сагайдачного, Дорошенка, Павлюка й інших великих орґанізаторів та провідників. Козаки все краще відчували, що вони національне військо та, що їх орґанізація повинна служити цілому народові. Але невдачі 1630-х рр. знову спинили зріст козацьких змагань. Козацьке військо зійшло знову на платформу своїх станових інтересів, відокремилося в замкнену верству, думало тільки про обнову й зріст своїх «вольностей», не мало відваги вийти поза межі, визначені урядом, не зважувалося утримувати звязків із громадянством, що чекало від козаків підмоги і визволу. Десятиліття 1638-1647 рр. це час найбільшого занепаду козаччини, коли здавалося, що запорізьке військо вже ніколи не зможе піднятися до давнього значіння. Аж повстання Богдана Хмельницького піднесло наново козаччину, повернуло її на широке поле праці для власної держави.

Гетьман Богдан Хмельницький

Богдан Хмельницький був воякою ззамолоду. В 1620 р., як 25-літній юнак, був під Цецорою в охотничому відділі «українців» свого батька Михайла і попав у турецький полон. Потім вступив до реєстрового козацького війська, служив у ньому двацять кілька років, дослужився ступеня чигиринського сотника. Жив у Суботові, на самому краю Диких піль, у небезпеці від татар, у постійних сторожах і походах у степ і на Запорожжя. Війна була живлом, у якому він прожив ціле своє життя. У своїй далекій глуші не цікавився ширшим світом, не брав навіть участі у козацьких повстаннях — може, був би й покінчив життя незамітним, сірим старшиною. Але болючі особисті переживання, вже під старість, вивели його на історичну арену, — він став на чолі повстання, повів запорозьке військо до перемог, підняв усю Україну, почав будувати українську державу.

Хмельницький виявився незвичайною індивідуальністю, людиною великого розуму й залізної волі, орґанізатор зроду й володар. Він визначався поривчастою вдачею, нагальністю, безоглядністю й енерґією, умів опановувати маси, поробити їх своїм знаряддям, знав, як наказати послух і дисципліну, умів свої полки навіяти духом відваги й завзяття. До війська притягав широкі народні маси, але не дозволяв їм на безумну самоволю, всякий непослух карав гостро, нерідко й на горло. З юрби охотників він умів вибрати найкращі елєменти і з них творив дібрані реєстрові полки. Мав незвичайне знання людей, відкривав непомічені таланти, нарівні цінував козака, шляхтича чи селянина, у своїх штабах позбиравши ввесь квіт тодішнього українського громадянства. Радо брав до війська чужих офіцирів, творив наймані відділи з німців, сербів, татар. Але з тієї різношерстої маси зумів витворити одноцільне українське військо, що з завзяттям і вірою служило своїй молодій державі й потоками крові боронило її незалежність.

Хмельницький був полководцем на велику міру. У способах ведення війни був безоглядний, не признавав ніяких вагань, ні пересудів, кожний шлях, що вів до перемоги, був для нього однаково добрий. Він умів опанувати широкі простори й вів боротьбу широкими лініями. Не спинявся на малих перешкодах, не любив облягати замків чи «курників», як їх називав, — а йшов просто на головні сили ворога. Його війська просувалися з незвичайною швидкістю, залишаючи нераз далеко позаду обози. Ворога вмів зайти несподівано й відразу бив на нього всією силою. Перемогу осягав скомбінованим наступом кінноти й піхоти: кіннота починала бій і витягала вороже військо в поле, піхота, обкопана в шанцях, сильним обстрілом нищила ворогів донащаду.

Хмельницький міг провести свої задуми, бо за ним ішли маси. Де тільки появилося козацьке військо, як-стій підіймався народ, виступав проти шляхти, проганяв панів та їх урядовців, піддавався козацькій владі. Чим-дуж повставали, уряди на козацький зразок, орґанізувалися сотні, полки, творилося військо. Так було на Правобережжі, на Поділлі, в Галичині, на Волині, на Поліссі, навіть на Білій Руси. Це обєднання воєнних дій із соціяльними й національними давало козацькій державі незрушну основу. «Як далеко козацька шабля засягла, так далеко й козацька влада мусить бути», — говорив Ів. Виговський, військовий писар і Хмельницького співробітник.

Початки повстання

Всенародне українське повстання, що почалося 1648 р., мало різний підклад; на нього склалися причини соціальні, економічні, реліґійні, національні. Але безпосередній почин до нього дала козаччина, і то реєстрове військо. Ординацію 1638 р. проведено в життя з незвичайною суворістю. Хоч реєстрові козаки були цілком льояльні, немало заслужилися в боротьбі з татарами, то їм ані крихітки не попущено з драконських постанов, які впали на них після невдалого повстання. Козаки не взискали давньої самоуправи, ні вибору старшини, ані навіть шпиталю у Терхтемирові; на всі прохання та посольства діставали тільки порожні обіцянки. На короткий час козацькі шанси поправилися тоді, коли король Володислав IV придумав план війни з Туреччиною при співучасті Венеції й Риму: козаки мали рушити на Чорне море й спинити тут турецьку фльоту. В 1646 р. до Варшави їздили в посольстві від реєстрових військові осавули Іван Барабаш і Ілляш Караїмович та сотники Максим Нестеренко й Богдан Хмельницький. Король, обговорив із ними план походу, пообіцяв привернути давні вольності й побільшити число реєстрового війська. Але польський сейм відмовився від війни з Туреччиною й усі королівські плани пішли нінащо. Козаки не то що не дістали ніяких полегкостей, а й потрапили під іще гостріший режим.

 «Жалуємося на панів державців і уряди українні, що, хоч ми в усьому їм послушні, вони поводяться з нами не так; як годилося б поступати з лицарськими людьми, а гірше збиткуються над нами й роблять нам кривди, ніж своїм невільникам. Не тільки в майні свойому, а й у самих собі ми невільні. Хутори, сіножаті, луки, ниви, ріллі, стави, млини, аби йно вони у нас козаків панові-урядовцеві сподобались, — силоміць відбирають, нас самих без ніякої вини обдирають, бють, мордують, до вязниць саджають, на смерть убивають, і так силу товаришів поранили та покалічили. Десятину бджільну й поволовщину беруть у козаків нарівні з міщанами. Синам козацьким не тримати при собі старих матерей, ані батьків своїх, і так неборака-козак мусить за них давати чинш і всяку повинність міську. Жінкам козацьким, що залишились по смерті чоловіків, не то що трьох років, а то й одного року не вільно прожити — хоч би яка стара була, її зараз підтягають під податки панські нарівні з міщанами і без милосердя грабують».

«Панове-полковники теж поводяться з нами не так, як обіцяють і присягають; щоб мали боронити нас у наших кривдах від панів-урядовців, вони ще їм помагають проти нас і вояками і драґонами, що їх при собі мають. Аби котрому що сподобалося в нас, який кінь добрий, чи зброя, чи щось інше відступай йому, ніби продажем, а то за пів-дурно; а не відступив, тоді журись, небораче-козаче, собою! Віл чи ялівка челяді вояцькій на очі не попадайся: сіно у стогах і збіжжя зжате в полях забирають силоміць, як своє власне».

«Коли ми йдемо на звичайну залогу на Запорожжя, то й там, на Дністрі, панове-полковники чинять нам неволю в дозвіллі нашому. З тих, що лиси ловлять, беруть по лисові з кожної голови, а як не спіймав лиса, відбирають за лиса від козаків самопали. Хто рибу ловить, зловлене для пана полковника; а не має коня, щоб його відставити, тоді водою — підводою, плечима своїми вивози. З добичі, як Бог часом пощастить, беруть половину, не кажучії про ясир, — усе від нас повідбирали, так, що нема за що й працювати. Щоб вирвати від козака, що в нього побачать, як-стій до тюрми, до вязниці, за якунебудь притичину: викупайся тоді, козаче-небораче, роздягайся догола, давай своє в нагороду»...

Так писали козаки у своєму листі до короля. Реєстрове військо хвилювалося, бурилося та чекало нагоди, щоб повстати проти такої неволі.

Богдан Хмельницький переходив те саме, що всі козаки. Чигиринський підстароста Чаплинський напосівся на нього, почав стягати з нього безправні податки, потім напав на його хутір, забрав збіжжя й худобу та так побив малого сина, що хлопець помер. Хмельницький, доведений до відчаю, почав змовлятися з іншими козаками. За те його ув’язнили й тільки на поруку чигиринського полковника Кричевського випустили з вязниці. Тоді Хмельницький рішився на повстання і при кінці 1647 р. разом із сином Тимошем і довіреними товаришами подався на Запоріжжя.

На Низу до Хмельницкого пристали різні добичники, «пластуни, луковники, лисичники», здебільша, давні випищики, що перед владою ховалися по Дніпрових островах. Спершу всього війська на було більше, ніж 500 людей. 2 лютого 1648 р. Хмельницький напав на Січ, де стояв залогою черкаський реєстровий полк, захопив харчі й позабирав усі човни. 9 лютого, вопівночі, ударив удруге на Січ і тоді реєстрові козаки перейшли до нього; полковники з драґонами врятувалися втечею.

Сподіваючись нападу поляків, Хмельницький почав готуватися до війни. На острові Бучках, у сусідстві Січі, побудував сильні фортифікації й почав закликати до себе охотників. Рівночасно ввійшов у переговори з татарами й запевнив собі допомогу мурзи Тогай-бея.

Польський гетьман Микола Потоцький задумав не допустити повстанців на «волость» і вислав на Хмельницького збройну експедицію. Головні сили пішли з Корсуня правим берегом Дніпра, під проводом козацького комісара Шемберґа, відомого з гострої поведінки з козаками та молодого Степана Потоцького. При них було до 2.500 реєстрових і 1.500 польського війська. Друга половина реєстрових поплила човнами, Дніпром і мала десь у степу зустрітися з головним військом.

Хмельницький зважився не чекати на Запорожжі, а вийти назустріч противникам у степи. Військо його рахували на 3.000 козаків і парусот татар; але в підмогу мав іще прийти Тогай-бей. Козацьке військо йшло здовж річки Базавлука й увійшло на Чорний Шлях, дорогу, протерту татарськими походами. На верхів’ях річки Саксагані 29 травня 1648 р. повстанці зустріли переяславський реєстровий полк, що йшов у передній сторожі королівського війська. Прийшли до сутички й татари розбили цей «кошик» (малий табір). Трохи далі, над Жовтими Водами, дійшло до стрічі з військом Шемберґа. Шемберґ із реєстрованими полками виїхав назустріч, але татари так сильно вдарили на нього, що він мусив повернутися до табору. Поляки чимдуж почали окопувати табір валами й шанцями. Другого дня бою не було. Військо Хмельницького впорядковувалося, «презентувалося з корогвами», і тільки здалека накликувало, щоб реєстрові пристали до нього. Аж у ночі на 1 травня підготовлено наступ. Козаки тайком підійшли під самі польські шанці, підкопалися, попідвозили пушки, гаківниці, порох та почали прикуп. Але поляки мали сильнішу артилєрію й видбили їх. Тоді почалася позиційна боротьба. Повстанці замкнули звідусіль польський табір, почали його обстрілювати та йшли приступом: «день і ніч боротьба з ними була, і по кілька разів на день». Так минуло два тижні.

Драґон з XVII ст. Драґони «з одягу німці, вірою греки, нацією українці», підчас повстання 1648 р. перейшли до українського війська.

Хмельницький тимчасом перетягнув на свою сторону ті реєстрові полки, що плили на човнах Дніпром. Дня 4 травня 1648 р. між тим військом зчинився розрух: якийсь козак ухопив корогву й почав скликати «чернецьку раду». Старшина кинулася до зброї, але козаки пішли на неї, схопили її живцем і потім засудили на смерть. Повстанці обрали собі за старшого Филона Джалалія й під його проводом пішли до Хмельницького. Дня 12 травня вони були вже під Жовтими Водами, демонстративно пройшли повз польський табір, вистрілили з рушниць і подалися до Хмельницького. Другого дня за їх прикладом пішли й реєстрові Шемберґа, — всі попереходили до повстанців.

Шемберґові не було вже що й думати про перемогу, він почав переговори з Хмельницьким, погодився віддати козакам пушки й порох, коли йому дозволять відійти з польським військом до Крилова. Але на ці умови не погодився Тогай-бей — йому хотілося пограбувати польський обоз. Тоді Шемберґ рішився йти пробоєм. Упорядкував свій табор і під його охороною почав відворот. Татари пустилися за поляками, але добути табору не могли; бій тривав цілий день. Другого дня, 15 травня, поляки минули урочище Княжі Байраки, але козаки наздогонили їх у якійсь балці. Тут прийшло до вирішної розправи, «вступним боєм бралися, що з обох сторін немало трупа упало». Козаки розірвали польський табір, розбили військо і забрали в полон усю старшину. Зненавидженого Шемберґа вони на місці вбили, інших віддали татарам, до татарської неволі дістався й син Потоцького, Степан.

По перемозі Хмельницький разом із татарами рушив далі, щоб розправитися з головним польським військом. Швидким походом він подався на Чигирин, де стояв Потоцький. Але польський гетьман на вістку про погром передових військ рішився уступити в безпечніші місця. Він перейшов річку Рось і за Корсунем на якомусь старому валі заклав оборонний табір. Але козаки наздогнали його тут, перейшли Рось у інших місцях і загатили річку, що вода почала нараз спадати.

Тоді Потоцький зважився уступити далі й під охороною табору подався здовж Росі на Богуслав. Але козаки й татари встигли вже випередити його і замкнули шлях під Гороховою Дібровою. Тут була глибока, болотяна долина між двома кручами. Козаки перекопали й зарубали дорогу, заставили воду й побудували шанці. Як тільки поляки ввійшли сюди, козаки й татари почали з усіх боків їх обстрілювати. Польський табор не міг розвернутися в тісному місці, вози й пушки застрягли в болоті. Почалася завзята боротьба. Козаки підступали так близько, що рушницями «трохи не до боку діставали». В одну мить розірвали лінію табору й ввірвалися між польське військо. Потоцький, що був попереду, якось видобувся з юрби, але козаки його обскочили й він, ранений, попався в полон, таксамо й польний гетьман Каліновський. Середина табору боронилася найдовше, але остаточно й вона пішла врозтіч. Мало хто найшов спасення в утечі, — багато війська загинуло, ще більше дісталося в татарську неволю. Це було 26 травня 1648 р.

Народне повстання

Зпід Корсуня Хмельницький перейшов під Білу Церкву. Це було останнє місто, де стояв реєстровий козацький полк, і козаки вважали Білу Церкву за «стару границю» своїх земель. Тут гетьман відсвяткував свою перемогу: «тріюмф по виграній відправував, усіх трубачів та сурмачів звівши докупи, з гуком великим», оповідав очевидець. Тут він свій похід спинив. Він осягнув те, до чого козаччина змагала, визволив реєстрове військо з неволі, уможливив широкий доступ до війська всім давнім випищикам, привернув козацькі вольности, усунув із козацької території польські воєнні сили. І здобув навіть куди більше, ніж думав, бо польська армія була розгромлена доостанку й королівська влада уступила з Наддніпрянщини. Тепер треба було дати війську відпочинок, занятися внутрішньою орґанізацією, опанувати ті великі маси, що кинулися були до повстання.

Повстанський рух із незвичайною швидкістю поширився в цілій Наддніпрянщині. Соціальні й національні відносини на Україні були такі напняті, що як тільки козаки почали війну, до зброї кинулося все населення, — селяни, міщани, дрібна шляхта, а то й духовенство. Найраніш розвинулася боротьба на Лівобережжі. Князь Ярема Вишневецький, власник Лубенщини, сильно утискав там своїх підданих, і нарід, звиклий до свободи, здавна готовився до розправи. Як тільки прийшли вістки про перемоги Хмельницького, повстання вибухло так нагло й так сильно, що Вишневецький з шістьтисячним військом ледви встиг утекти через Дніпро на Полісся. Повстанці здобули всі лівобережні міста й замки: Дубні, Пирятин, Переяслав, Ніжень, Остер і багато инших. Народній рух посувався лавиною все далі на північ. Не опералися навіть сильні замки в Чернигові, Новгороді Сіверському і Стародубі, хоч місцева шляхта сильно боронилася — повстанські відділи вдерлися аж у кордони великого князівства Литовського. Скрізь творилися полки, на зразок козацьких; як провідники визначилися Мартин Небаба, Максим Гладкий, Петро Головацький і ин.; вони всі піддавалися владі Хмельницького.

На Правобережжі війна обгорнула відразу Київщину і Брацлавщину. Тут з’явилося кілька талановитих ватажків, що збирали довкола себе великі маси народу, йшли походом усе далі, добуваючи місто за містом, замок за замком. Голосне ім’я добули собі Іван Ганжа, відомий здавна «польовий вожд», піп Степан, Трифон з Бершаді і ін. Але славою перейшов усіх Максим Кривоніс. Якого він був роду, про це різно говорили; одні називали його міщанином із Острога, інші з Могилева, ще інші казали, що він чужинець, шотландець, який брав участь у трицятилітній війні, плавав багато по Середземному морю й потім замандрував на Україну. Він зводив завзяті бої зі шляхтою й визначився особливо в боротьбі з Вишневецьким. Гордий маґнат перейшов на Волинь і звідтіль намагався спинити повстання, жорстоко караючи повстанців. Кривоніс 17 липня зайшов йому дорогу під Махнівкою, погромив княже військо й переслідував князя аж під Заслав. Тут на лицарський спосіб визвав Вишневецького на бій у чистому полі: пятидневна битва 27-31 липня 1648 р. покінчилася перемогою повстанців. Повстанчі ватаги добули всі великі замки на Правобережжі, Умані, Брацлаві, Винниці, Красне, Немирові, Тульчині і багато інших; 9 серпня упав і Бар, який вважали нездобутною твердинею.

За той час Хмельницький бував у Чигирині, — займався орґанізацією козацького війська. До нього напливали великі маси охотників, яких треба було порозділяти в полки та сотні, озброїти, випробувати, ввести у військову дисципліну. Дотого ж гетьман мусів увійти в переговори з Кримом, із Туреччиною, з Молдавою, з Москвою, щоб приєднати собі їх допомогу, чи нетральність у подальшій війні. Він вислав посольство й до Варшави, але польський сойм проголосив війну з козаками і польське військо вже збиралося на Волині.

З незвичайною енерґією гетьман змобілізував свої сили; головний табор був над Масловим Ставом над річкою Росавою, де козаки здавна збиралися в походи. Близько 25 липня 1648 р. українська армія подалася на захід. Попереду пішов Кривоніс, за ним Ганжа з уманським полком і Іван Гиря з білоцерківським, за ними спровола йшов сам Хмельницький із головними силами, шляхом на Паволоч, Янушпіль, в околиці Хмільника. Тут у Пилявцях заклав обоз під замком, тут і прийшло до вирішального бою з поляками.

Козацький табор стояв і над річкою Іковою в оборонному місці, серед річок, ставів і болот; його укріплено окопом і возами, що стояли в шістьох рядах. Довкола був нерівний терен, простягалися яри та балки. На північ, над малою річкою, йшла переправа в напрямі на Констянтинів; тут на греблі козаки повисипали шанці.

Дня 19 вересня коло Констянтинова з’явилося польське військо, дуже велике, добре озброєне, з величезним обозом. Але одноцільного проводу не було, командували три «реґіментарі», Заславський, Конєцпольський і Остророґ — (Хмельницький з погордою прозвав їх «перина, дитина, латина»). Вони не змогли утримати дисципліни й ладу у війську. Заки ще укріплено табор, передові полки кинулися на козаків.

Розгорілася боротьба біля греблі. Тричі наступали поляки, тричі брали греблю, спершу піхота і драґони, потім кінні полки, але козаки все новими силами відбивали атаки. Так пройшли три дні. Хмельницький спершу тільки відбивався, казали, що чекав більшої татарської підмоги. Аж 23 вересня 1648 р. він дав наказ до головного наступу. Наперед пустив татар, їх було небагато, всього 3000. Польська кіннота, не слухаючи команди, кинулася на орду. Почалася безладна боротьба по ярах та балках. Все нові й нові польські корогви летіли в бій, і не можна було їх стримати. Хмельницький використав цю метушню, і козацька артилерія почала сильно обстрілювати греблю. Польське військо не витримало обстрілу й чим-дуж лишило шанці. Тоді до наступу рушила козацька піхота. Під її напором поляки почали уступати до свого табору. Але виявилося, що цей табір закладено в такому невигідному місці, що з нього боронитися буде годі. Тоді польські полководці наказали відворот на Костянтинів. Козаки й татари напирали далі, і тоді серед поляків зчинилася така паніка, що ніяк не можна було утримати війська в ладі. «Як прийшов вечір», писав польський офіцер, «панове реґіментарі й полковники з’їхалися тихцем і, ховаючись у темній ночі, зі всієї сили почали втікати. І покинули корогви, знаки, гармати, табори і вози численні, що рахуються на многокроть сто тисяч. Як кінне військо побачило, що нема старшини, покидало на землю зброю, панцирі, копії, і все пішло врозтіч, видавши на різню піхоту... Всі наші біжать потомлені на всі боки, інші й пішки ідуть, ведучи за собою коней... Бо такий страх, така морока обхопила наших, що втікали чвалом, поки коні могли, казали, що за ними татари йдуть!...» «Взяв ворог табор; у ньому пребагато воєнного і столового знадібя, що його з усієї корони понавозили найзнаменитіші панове, вибираючись на війну не так з залізом, як зі сріблом і золотом. Вічний сором, незабутня втрата для поляків».

Зпід Пилявець Хмельницький рушив на Галичину. Тут відразу вибухло всенароднє повстання, почалася боротьба по всіх містечках і селах. Особливо вславився шляхтич із Покуття Семен Височан, що під Отинією зібрав був 15000 війська. Хмельницький спинився підо Львовом (9-23 жовтня 1648 р.), але добувати міста не думав, відразу почавши переговори з міщанами за окуп. Дрібну боротьбу підо Львовом вели тільки ватаги черні. Дня 15 жовтня 1648 р. Максим Кривоніс добув львівську фортецю, Високий Замок. Зпідо Львова гетьман швидким походом пішов під Замостя, йому хотілося бути ближче Варшави, де вирішувався вибір польського короля. Коли ж королем обрано Яна Казимира, за яким заявлялися козаки, Хмельницький уклав тимчасове перемирр’я, приняв демоктаричну лінію на Горині і вернувся в Наддніпрянщину. В день Свят-вечора перед Різдвом він відбув тріюмфальний в’їзд до Києва.

Зборівська перемога

Хмельницький мав надію, що з новим королем зможе вдержати добрі відносини й забезпечити те, що здобув для козаччини і для всієї України. Але між Україною та Польщею було так багато суперечностей, що без збройної боротьби не можна було їх вирішити. В червні 1649 р. польські війська перейшли Горинь і почали наступи на селянські відділи, що стояли тут залогами. Під Шульжинцями вони розбили полки Івана Донця й Таборенка. В цьому бою брали участь з українського боку й жінки, одна з них, Солохна Донцівна, попала в польський полон і поляки покарали її на горло як чарівницю. З Острополя уступив Кривоносенко, піддався і Звягель. Та за той час Хмельницький змобілізував козацькі полки й рушив на поляків. Брацлавський полковник Данило Нeчай розбив польське військо під Межибоджем, сам Хмельницький ударив на Старий Констянтинів. По польському війську пішов сполох. «Панове реґіментарі», оповідав польський офіцер, «поки мали діло з мужиками, давали собі раду ненайгірше; тепер, як прийшло до самих козаків і татар, зовсім потратили голови, один до одного їздять, військо ж вуха наставляє». Порішили повернутися 26 червня 1649 р. «Цей наш відворот рівнявся втечі, — я вдавати не вмію», признався польський полководець Фірлєй.

Польське військо уступило до Збаража й обкопалося в оборонному таборі під охороною замку. Провід над обороною перебрав Ярема Вишневецький. Українські й татарські війська обступили Збараж і почали облогу. Козаки пробували спершу перемогти поляків приступом; у боротьбі полягли полковники Бурлюй, славний із морських походів на Синопу і шляхтич Морозовицький, що за ним «чернь дуже жалувала»; полковник Богун дістав рану. Та пізніш замкнули Збараж тісною блокадою, що ніхто не міг «ані пташкою перелетіти».

Частину війська під проводом Михайла Кричевського гетьман вислав на Білу Русь проти литовських військ. Але гетьман Януш Радивил переміг козаків у битві під Лоєвом. Кричевський дістався в полон і від рани вмер.

На підмогу Збаражеві зібрався король Ян Казимир, шляхом на Сокаль і Добротвір. Хмельницький непомітно забрав більшу частину війська зпід Збаража й виступив назустріч королеві під Зборів. Поляки не мали добрих відомостей про рухи українських військ, для них цей наступ був несподіванкою. Дня 15 серпня 1649 р., коли польське військо зближалося до Зборова і стало над багнистою річкою Гнізною, вдарила на нього козацька й татарська кіннота (між Метеневом та Зборовом). Заскочені поляки заметушилися, без ніякого ладу пішли в бій, знайшлися як у пастці, довкола замкнені військом, що наступало. Полягло тут до 4.000 людей, — «увесь квіт польської шляхти стерла рука ворога». Половина табору з усякими запасами дісталася в руки татар.

Тимчасом передові польські полки, де був і Ян Казимир, заняли Зборів і спинилися на другому боці Гнізни. Але тут виступили головні сили Хмельницького й наперли на них. Поляки замкнулися в оборонному таборі, окопалися і пробували звести бій. Але татарська кіннота разом із українською піхотою так сильно наперли на польські полки, що вони мусили уступити до табору. Другого дня козаки добули містечко Зборів і з усіх боків замкнули польський табор. Козацька артилерія сильно обстрілювала шанці, а піхота рушила до наступу. Серед польського війська повстала метушня — поширилася чутка, що старшина втікає. У цій критичній хвилині король почав із Хмельницьким і ханом переговори й довів до відомого зборівського миру, дня 18 серпня 1649 р.

Цей мир дав правні основи козацькій державі. Три наддніпрянські воєвідства, київське, брацлавське й чернигівське стали окремою козацькою територією. Західна гряниця йшла здовж Случу, це була т. зв. козацька лінія; польські війська не мали права її переходити. Козацьке реєстрове військо мало налічувати 40.000. Козаки стали упривілєйованим станом, у їх руки перейшла вся управа країни.

Але мир з Польщею був нетривкий. З українського боку було невдоволення, що не вдалося удержати та козацькою владою всіх просторів, занятих запорозьким військом, а польські маґнати й шляхта не думали зрікатися України. Незабаром прийшло до нової боротьби.

Війна почалася з того, що польний гетьман Мартин Каліновський із початком лютого 1651 р. рушив на козацьку «лінію». Брацлавський полковник Данило Нечай вийшов проти поляків до містечка Красного, але тут поляки обступили його і в завзятому бою 20 лютого 1651 р. Нечай поляг. Польські війська заняли пограничні козацькі замки Мурахву, Шаргород, Чернівці, Стіну, Ямпіль Каліновський почав облогу Винниці. Кальницький полковник Іван Богун цілий тиждень боронив міста дуже завзято й відбив усі польські наступи. Тимчасом надійшли передові полки армії Хмельницького й під Липівцем 19 березня так сильно вдарили на поляків що польське військо почало у сполоху тікати. «Була справа подібна до пилявецької», писав очевидець-поляк. Один козацький корпус під проводом ґенерального осавула Демка Михайловича, з допомогою Богуна, загнав військо Каліновського аж до Кам’янця.

Хмельницький пішов далі й у травні став із головними силами під Зборовом, чекаючи тут головного польського війська, що вийшло в похід під проводом Яна Казимира. Але король вибрав інший шлях - на Сокаль і Дубно. Тоді Хмельницький завернув назад і подався на Берестечко.

Король перейшов тут річку Стир і укріпився на рівній площині між Стиром та Пляшівкою. Козацький табір став напроти польського, на милю, над Пляшівкою. Але це місце не було вигідне, бо терен був горбковатий, а над річкою тяглися широкі багна. Під Берестечко прийшов і хан Іслам Ґерай із ордою і став одалік за козацьким табором. Українське військо рахували на 100.000 і більше, татар на 80.000, поляків до 160.000; але це цифри непевні, справжнього боєвого війська було значно менше. А все ж це була найбільша битва за Хмельниччини.

Дня 28 червня 1651 р. почалися бої гарцівників, на нерівному терені, що відділяв обидва табори. Другого дня, 29 червня, поляки значною силою виступили на козацький табір, що не був іще упорядкований. Але Хмельницький ударив на них з боку і відтяв польське військо від його табору; тоді лягло біля 7.000 поляків, козаки добули 28 корогов, між іншим і прапор гетьмана Потоцького. Це незвичайно підняло настрій українського війська. Але третього дня, 30 червня, поляки ще більшою силою пішли на козаків. З допомогою артилєрії польська кіннота переламала козацькі лави й дійшла аж до таборових возів. Поляки перемогли й татар і так сильно їх погромили, що орда серед панічного сполоху почала втікати.

Щоб заспокоїти татар, Хмельницький із Виговським подалися до ханського табору. Але тут сталася нечувана річ — хан захопив гетьмана зі собою і з цілим військом відійшов зпід Берестечка. Козаки залишилися в таборі без проводу. Серед війська прийшло до розрухів, зчинилася метушня. Старшина з великим трудом привернула лад. Гетьманом обрано спершу кропивенського полковника Филона Джалалiя, що добув собі славу ще під Жовтими Водами, потім Матвія Гладкого. Козаки укріпили сильніше табор і успішно відбивали польські наступи. Зроблено також кілька випадів на польські шанці. Але поляки знали про відхід татар і події серед козаків та сильним перетнем фортифікацій почали замикати український табор. Із Бродів спровадили тяжку артилєрію, що сильно била в козацькі вали. Частина польського війська перейшла на правий бік Пляшівки, щоб і звідтіль атакувати козаків. Там загатили греблею річку і вона широко розлилася. Супроти тяжкого становища старшина вирішила вивести табір із невигідного місця й почати відворот. Козаки побудували мости на річках, — не шкодуючи ні возів ні всякого воєнного знадібя, щоб загатити болота. Богун із кількома тисячами перейшов за Пляшівку, вдарив на поляків і захопив їх позиції. Але народні ватаги, що були в козацькому таборі, не зрозуміли цих заходів. Нараз поширилася чутка, що старшина тікає...

Наново зчинилася метушня 10 липня 1651. р., — чернь кинулася тікати наосліп. Все позбивалося на вузьких переправах. Багато людей потонуло в багнищах та озерах. Серед стиску не можна було вивезти табору, — залишилася й частина пушок. Це була страшна катастрофа.

Хмельницький, добувшись із татарської неволі, кинувся рятувати становище. З незвичайною енерґією взявся орґанізувати оборону на лінії Білої Церкви. Польське військо, що ввійшло в Київщину, застало тут могутні фортифікації. Під Таборівкою 13 серпня козаки бій виграли й польський похід спинили. Але за той час литовське військо під проводом Януша Радивила добуло Київ і з півночі почало наступ на козаків. Тоді Хмельницький був примушений приняти некорисний мир, підписаний під Білою Церквою 28 вересня 1651 р. Число реєстрового війська зменшено до 20.000, козацьку територію обмежено тільки до київського воєвідства, шляхті привернуто її давні маєтности, а селяни мали повернутися до панщини.

Але білоцерківський договір не протривав і року. Влітку 1652 р. несподівано прийшло до нової боротьби з поляками. Хмельницький висилав тоді до Молдавії свого сина Тимоша. Він повідомив про це польного гетьмана Каліновського і прохав, щоб поляки не перешкоджали цьому походові. Але Каліновський зібрав військо і став під Батогом, на правому боці ріки Богу, на шляху, яким мав іти Хмельниченко. Він уставив табор на просторій, гладкій рівнині яку тяжко було боронити; дотогож таборові укріплення розтягнув на цілу милю. Хмельницький чим-дуж вислав проти нього татар а сам із козаками швидко рушив за ордою. На початку битви 1 червня 1652 р., поляки відбили передовий татарський полк і досить побили орду. Але потім надійшли більші татарські сили й загнали польську кінноту до табору. Другого дня надійшли козацькі полки й окружили табір. Німецька піхота сильно боронилася, але козаки перемогли її своїм обстрілом, перервали лінію табору й увійшли до середини. Серед польського війська почалася метушня, зчинився бунт, хотіли Каліновського зв'язати й видати татарам. Кіннота пішла врозтіч і трохи її вирятувалося від татар. Каліновський боронився ще якийсь час із піхотою, але козаки добули його позицію, і він поляг разом зі старшиною, 2 червня 1652 р.

По цій перемозі українські війська знову заняли цілу давню свою територію, до кордонів Волині й Поділля.

Молдавські походи

В цьому часі Хмельницький старався закріпити козацьку державу союзом із балканськими державами, що були під зверхністю Туреччини. Особливо важні були для нього близькі зв’язки з сусідньою Молдавою, бо тудою йшла торговля з України й у війні з Польщею він потребував безпеки з цього боку. Він задумав одружити свого старшого сина Тимоша з Розандою, донькою молдавського воєводи Василя Лупула. Для цієї справи від уладив аж чотири походи на Молдаву.

Перший похід був приготований у великій тайні й відбувся так швидко, що для всіх був несподіванкою. З кінцем серпня 1650 р. Хмельницький рушив із Гуманя з 40.000 козаків і 20.000 татар, у напрямі на Поділля, але несподівано в Ямполі перейшов Дністер, заняв Сороки й пустив татар на Молдову. Потім із козацьким військом перейшов Прут і станув під Ясами. Лупул утік до Сучави і звідтіль навязав переговори, — погодився дати свою доньку Хмельниченкові за дружину.

Мапа України в половині XVII в. Напрямки походів Хмельницького зазначені крискованою лінією.

Але берестецька невдача відсунула гетьманські плани на два роки. Та після щасливої битви під Батогом, у червні 1652 р., Хмельницький вислав знову збройну експедицію на Молдову нагадати воєводі його обіцянку. І справді, 30 серпня відбулося весілля Тимоша з Розандою.

Зв’язки з українським гетьманом стягнули на Лупула несподівану війну: проти нього виступили волоський воєводи Степан Басараб і семигородський князь Юрій Ракоці і прогнали його з Молдови. Лупул удався за підмогою до Хмельницького. І хоч загрожувала війна з Польщею, гетьман рішився помогти сватові. Тиміш із 10.000 кінноти незвичайно скорим походом, за 7 днів, пробіг дорогу з Чигирина до Молдови, погромив волоські й семигородські війська. 2 травня 1653 р. добув Яси й разом із Лупулом пішов у Волощину переслідувати воєводу Степана. Але під Торговищем (Тирґовішше) 27 травня потерпів сильний погром — війська противника знову ввійшли до Молдови.

Тиміш зараз після того виїхав на Україну, але незабаром знову з’явився в Молдові з новим 20-тисячним військом, нанятим за гроші Лупула. Він пішов на Сучаву, яку облягали волохи з семигородцями, пробився крізь ворожу заставу й визволив замкнену в Сучаві молдовську залогу. Але тут знову облягли його вороги. Козаки сильно окопалися під сучавським замком, відбивалися дуже хоробро, часто роблячи випади під ворожий табір. Сам Тиміш теж нераз із незвичайною відвагою виступав проти ворога. Але одного разу куля, що заблукалася, влучила йому в ногу, й від рани він умер 15 вересня 1653 р. Козацьке військо боронилося в Сучаві ще три тижні, але остаточно мусило капітулювати.

Так нещасливо покінчилися молдавські плани Хмельницького, за які поплило багато крови.

Війна з Польщею 1653-1655 р.

Війна з Польщею почалася на ново навесну 1653 р. Коронний обозний Степан Чарнецький, що відгрожувався «на лік не лишити русина», ввійшов у березні у Брацлавщину й добув і зруйнував Прилуки, Липовець, Погребище, Ілинці. Потім поляки облягли Монастирище. Але тут був сам Богун і він так сильно укріпив був місто валами, ровами й палісадами, що поляки тричі робили безуспішно приступ і втратили 600 найкращого свого війська. І хоч нарешті здобули і підпалили місто, замку здобути не могли. Богун у бою дістав рану в плече, але вів далі боротьбу, видобувся з замку і з полком кінноти несподівано з боку заскочив поляків так, що польське військо у сполосі відбігло, залишаючи на місці всю добич.

Влітку вибрався в похід сам Ян Казимир, погрожуючі, що буде зимувати в Києві. Але під напором українських і татарських військ мусів завернутися й окопався під Жванцем. Польське військо знайшлося тут знову у безвихідному місці. Але хан Іслам Ґерай дав перекупитися королеві і проти волі Хмельницького склав 15 грудня 1653 р. мир із поляками, при чому Ян Казимир дозволив йому брати з українських земель ясир...

Боротьба ставала щораз завзятіша й жорстокіша. Навесні 1654 р., поляки знову рушили на Поділля й на Брацлавщину. Всі містечка, слободи й села пішли з димом. Населення боронилося з відчаєм. У Немирові у якомусь льоху замкнулося кількасот людей, але польське військо видушило їх димом. У містечку Ягубці лягло на валах 4.000 народу. Оборонилися тільки Брацлав і Гумань. Гуманя боронив знову Богун. Він уладив такі сильні фортифікації, що крізь них пробитися сили не було. Козацька піхота з усіх боків почала обстрілювати польську кавалєрію і драґонів так, що військо Чарнецького серед метушні відступило (4 квітня 1654 р.).

Такий сам наступ повторився восени 1654 р. Хороброю обороною уславилося містечко Буша над Дністром. Міщани не хотіли піддатися навіть тоді, як місто вже горіло звідусіль, а жінка сотника Зависного підпалила бочку пороху, щоб знищити замок. Всі менші містечка й замки спалено і знищено донащаду. Польське військо дійшло знову до Гуманя. На підмогу полякам прийшли татари.

Хмельницький не мав достатньої сили, щоб ці польські походи спинити. Козацьке військо значно потерпіло в молдавських походах, народні сили не були здисципліновані й нераз у боротьбі не витримували, на татар також не можна було покладатися, бо у вирішних хвилинах вони мирилися з поляками. Тимто Хмельницький рішився звернутися до Московщини і в Переяславі в січні 1654 р. умовився про союз із царем. Одним із головних пунктів договору була московська поміч проти поляків. Московське військо, з 3.000 людей, прийшло до Києва в березні 1654 р. Але протягом цілого року Хмельницькому не повелося вжити його до боротьби з поляками. Московські воєводи занялися будовою фортеці в Києві та переписом населення, а до бою не спішились. Аж тепер, коли Гумань знайшовся в небезпеці, воєвода Бутурлін рушив із Хмельницьким на поляків. Війська зустрілися на Дрижиполі коло Охматова. Бій тривав пять днів, від 29 січня до 2 лютого 1655 р. й був незвичайно завзятий. Полякам спершу повелося розірвати московський табір; москалі показалися маловартним військом, відразу хотіли піддаватися. Але козаки сильним ударом відперли польський наступ. Бій не покінчився нічиєю перемогою, але поляки все ж мусіли уступити на захід. Знову поруйнували Брацлавщину, а татари вивели з України великий ясир.

Тимчасом цар проголосив Польщі війну. Українські й московські війська мали вдарити рівночасно на Вильно й на Львів. На північний фронт, на допомогу цареві, пішов полковник Іван Золотаренко; він спершу добував литовські замки над Дніпром (Гомель, Новий Бихів і ін.), потім брав участь у поході на Мінськ і Вильно. На добутій білоруській території утворено козацький полк, званий могилівським або чавським (від міста Чавсів). Сам Хмельницький із Бутурліном рушив на Галичину. Українське військо на три тижні спинилося під Кам’янцем, потім подалося на Львів, польські війська уступили на захід. Під Городком 28 вересня 1655 р. погромив їх сильно миргородський полковник Григорій Лесницький. Українські й московські війська обступили Львів. Але облогу вели самі москалі, від 25 вересня до 8 листопаду 1655 р. Між українцями й москалями раз-у-раз приходило до непорозумінь і Хмельницький сам остерігав львовян, щоб не піддавалися на царське імя. Один козацький полк, під проводом Данила Виговського, ходив походом на Холмщину і здобував Люблин 15 жовтня 1655 р.; в умові з містом забезпечено участь у міській раді тамошній українській кольонії. Але тимчасом прийшли сюди вістки про напад татар на Наддніпрянщину. Хмельницький вдоволився окупом і Львів покинув. При відвороті татари заступили йому шлях під Озірною 18 листопаду 1655 р. У боротьбі сильно потерпіло московське військо, а Хмельницький мусів задобрити хана окупом.

Рейд Антона Ждановича

З походів Ждановича. Перехід військ козацьких, шведських і семигородських через Вислу під Завихвостом 1657 р.

У 1656 р. Хмельницький склав союзний договір із семигородським князем Юрієм Ракоцієм і обіцявся допомогти йому добути польську корону. На підмогу Ракоцієві гетьман вислав помічний корпус 20.000 війська під проводом полковника Антона Ждановича. Серед старшин були Іван Богун, Ференц Рац, з роду сербин, чи якийсь інший балканець, Сулименко, з роду турчин Сулейман; військо було мішане, складалося з різних охотників, було між ним навіть 50 турецьких яничарів.

Жданович у лютому 1657 р. зійшовся з Ракоцієм під Стриєм, і разом із уграми рушив за Сян, у Малопольщу. Польські війська швидко уступали, й вояки Ракоція тільки й тим займалися, що по дорозі грабували всі міста й села. Попри Ланцут, Тарнів, Бохню вони дібралися аж до Кракова, взяли Краків без зусиль — і так козацьке військо знайшлося в мурах давньої польської столиці.

Потім Ракоцій перейшов на лівий берег Вісли. Тут уже було більше польського війська й бої були завзяті. У Ракові козаки попали в засідку — 400 людей поляки вирубали доноги, два тижні по вулицях лежали непохоронені трупи. Зате козаки знищили сусіднє містечко Іваниська. Під Сандомиром Ракоцій зустрівся зі шведським королем Карлом Ґуставом. Від козаків витав короля Жданович та хоч при ньому було «дуже скромне товариство», Карл прихильно прийняв козаків і обдарував їх. Короля вразила недостача дисципліни в військах Ракоція — тимто він радив князеві прийняти шведський спосіб таборування і шведську тактику.

Під Завихостом Ракоцій перейшов на правий беріг Вісли й через Замостя, Люблин, Луків і Венґрів добився до Берестя. Жданович використав побут у Бересті на те, щоб приєднати Полісся для козацької влади; під його впливом пинський повіт приняв протекторат Хмельницького.

Звідси угорські й українські війська подалися знову в корінну Польщу. Ішли на Нарву й Буг і під Закрочимом переправилися через Віслу. Ця переправа зображена на сучасній картині. Дня 19 червня 1657 р. об’єднана угорсько-шведсько-українська армія добула Варшаву. «Козаки геть чисто розграбили місто; рядовики-шведи також посваволили в місті», оповідає очевидець. Таким чином козаки побували і в другій польській столиці.

Але тріюмф Ракоція був короткий: звідусіль почало надтягати «польське військо, й він мусів уступати з Варшави. До того ж шведський король старався перетягнути на свій бік козаків, особливо Ференца Раца. Князь почав відворот здовж лівого берега Вісли аж під Сандомир. У війську цілком упала дисципліна; переправа через ріку під Завихостом коштувала багато сил і втрат. Козаки показали тут своє знання, переправлялися через Віслу чайками, човнами, поромами і всякими іншими способами.

Далі відворот вів на Замость, Томашів, Раву руську, Жовкву. Tут знову прийшло до боїв з поляками. Під Равою поляг полковник Ференц Рац; під Маґеровом уславилася обороною сотня козаків; під Жовквою Ракоцій утратив частину таборів. Щасливо перейшли попри Львів і далі на Зборів, Тернопіль, Залізці до Чорного Острова — на краю козацької території. Але тут Ракоція облягли поляки, і він мусів заплатити великий окуп.

Так скінчився славний рейд полковника Ждановича. Перевів він своє військо уздовж і впоперек Польщі, добував у двох столицях і зі здобиччю повернувся додому. Але політичної мети похід не осягнув, — козаки не змогли посадити Ракоція на польському престолі, чого так бажалося Хмельницькому. Ця невдача добила гетьмана. Він уже лежав хворий і, як дізнався про поразку Ракоція, так схвилювався, що дістав удар і, за кілька день, 6 серпня, 1657 р. покінчив життя.



1