Відродження української православної церкви на Переяславщині у 20-х та 90-х роках ХХ ст.

Як говорив Великий син України - Тарас Григорович Шевченко: «Розвалиться, казав він, розвалиться церква-домовина (так називав він стару російську церкву)..., а з-під неї встане нова,. світло правди засвітить,....і помоляться на волі невольничі діти». Так і сталося. Відроджується Українська Автокефальна Церква у 20-х роках ХХ століття, а в 1991 р. створюється незалежна Українська Православна Церква Київського патріархату.

У 1917-1918 роках на єпархіальних зібраннях, а також зборах солдатів і селян, висувалися пропозиції розірвати зв'язки з Москвою і утворити церкву на Україні, як незалежну автокефальну установу («автокефалія» - від грецького означає «сам собі голова»). У 1918 році з цією метою було створено Всеукраїнську Церковну Раду. Так в 1921 році 21 жовтня під час Собору, на який зібралося 500 делегатів в тому числі 64 священика, Рада зробила рішучий крок. Вона обрала одного із своїх членів священика Василія Липківського Митрополитом, який тут же висвятив архієпископа і чотирьох єпископів. Новостворена церква добилася значного успіху, так на 1924 р. в ній було 30 єпископів, понад 1500 священиків, близько 1100 парафій, що склало 12% від їхньої загальної кількості [10, с. 349].

Діяльність Української Автокефальної Православної церкви (УАПЦ) на Переяславщині пов'язана з приїздом Митрополита Василія Липківського у 1922 році. Подаємо уривок із книги Василія Липківського «Відродження церкви в Україні 1917-1930 рр.»: «Окреме місце на Полтавщині займає старий Переяслав з великим Мазепинським Вознесенським собором і при ньому старовинною єпископською катедрою. У домовій церкві цієї катедри небіжчик священик Арсеній Бакалинський, що був священиком у містечку Воронькові на Переяславщині, заснував гарну українську парафію. З нею поширився український рух на Бориспіль, де всі чотири церкви стали українськими. Після Всеукраїнського Собору - на працю до Переяславської парафії був посланий молодий священик Володимир Дахівник- Дахівський, теж член собору і намічений ним кандидат на єпископа. У Переяславі він повів енергійну працю - і повітова рада прохала висвятити його на єпископа, що і було зроблено у 1923-1924 рр.» [2, с. 358].

1 січня 1922 року Митрополит Липківський і єпископ Григорій Стороженко прибувають до Переяслава і тут вони довідались, що їх прибуття і висвята єпископа викликали у всій околиці надзвичайне зацікавлення. «Вранці 2 січня до домової церкви зібралося тисяч п'ять народу, а в ній могло вміститися найбільше душ триста. Ченці тримали у своїх руках Мазепенський собор дуже цупко і нізащо українцям не давали. І от тільки ченці відкрили собор, вся маса людності зразу вщерть його наповнила, інші забрали з домової церкви Всеукраїнське духівництво з приготованими дарами і теж перевели у Собор, та й митрополита і єпископа провели туди. Отак несподівано для всіх урочиста українська відправа і висвята єпископа відбулися у великому соборі, юридично належному до ченців. Вони потім і жалілись, але що ж . Стихійна маса непереможна, її нічим не зупиниш. Так Мазепенський собор на Переяславщині залишився на користування українців...» [2, с. 487].

Так у 1922 році утворилася Українська Автокефальна Православна церква і одразу в цьому ж році при переяславському Вознесенському соборі реєструється перша автокефальна громада Переяслава. Станом на 8 грудня 1922 р. її парафіянами були 299 душ православних. До червня 1925 р. громада збільшилася до 339 душ віруючих. Собор був обраний для розміщення головної кафедри Переяславського архієпископа УАПЦ [4, с. 86].

Правив у Вознесенському соборі з 1925 по 1927 рік - Стась Андрій Кузьмович.

Про існування УАПЦ при Вознесенському монастирі служить і той факт, що у травні 1927 році релігійна громада ініціювала збір пожертв поміж віруючою людністю парафій УАПЦ на ремонт собору тому, що «..святий Вознесенський собор міста Переяслава є важливим історичним пам'ятником церковного архітектурного мистецтва XVII віку і катедрою місцевого Єпископа, що об'єднує парафії УАПЦ Переяславського і частиною Рогозовського, Баришевського, Березанського, Гельмязівського районів, тому і бажано, аби вірні цих парафій прийняли участь у ремонтуванні нашого храму, яко катедри свойого церковного осередку і важливого для всієї України пам'ятника мистецтва» [4, с. 53]. У цьому ж році настоятелем собору був архієпископ Феодосій (Сергій).

У 1922 році парафіяни Успенської церкви реєструють свою громаду, як автокефальну, в якій спочатку зареєстровано віруючих 251 душа, а в 1925 - 261 особа [4, с. 86].

Про діяльність УАПЦ на Переяславщині можна судити на прикладі реєстрації та розгортання роботи громади віруючих при Петропавлівській церкві в приміському селі Підварки. У лютому 1925 році від громади відокремилася група віруючих в кількості 155 чоловік, яка утворила нову релігійну громаду УАПЦ. У травні громада вже мала свій статут і пройшла реєстрацію в Полтавському ГУМЕКО. Конфесійний розбрат, що одразу виник між громадами, був помножений на інтереси матеріального плану. На підставі рішення Полтавського губернського адмінвідділу між громадою українською та старослов'янською була укладена угода про спільне користування Петропавлівською церквою та її майном. Настоятелем у цьому році був єпископ УАПЦ Дахівник-Дахівський [4, с. 102], а в 1926­1927 рр. - священик Олексій Чернівецький [5].

За свідченнями респондента В.Ф. Воловика, у Варваринській церкві при дзвіниці монастиря у 20-х роках знаходилася церква, у ній збиралася інтелігенція Переяслава, а служба проходила українською мовою. Священиком був Пилип Степаненко. Доля цього священика була нелегкою. Він зазнавав утисків від Радянської влади, був висланий до Сибіру [7].

Парафії Української Автокефальної Православної церкви у 20-х роках XX ст. - знаходились у таких селах сьогоднішнього Переяслав-Хмельницького району: Гайшин, Гланишів, Велика Каратуль, В'юнище, Харківці, Пологи Вергуни, Горбані, Козлів, Положаї та Мазінки. Що до села Мазінки, то документальних підтверджень немає, але із спогадів діда, респондента О.Р. Коломійця, у 20-х роках тут була Автокефальна церква до якої приїздив Василь Липківський [8].

Отже, діяльність Української Автокефальної Православної церкви, як в Україні взагалі, так і на Переяславщині, проходила успішно. Починаючи з 1926 р. органи влади в Радянській Україні за вказівкою з Москви, починають тиснути на УАПЦ. Накладаються значні податки, що призводить до постійного нагадування місцевим парафіянам, зокрема в Переяславі та селах району, про необхідність сплати членських внесків. Обмежується діяльність духовенства. Влада невдовзі заарештувала і розпустила Всеукраїнську церковну раду, звинуватила митрополита Липківського та його оточення в українському націоналізмі. Так у січні 1930 року під тиском влади на скликаному першоієрархами соборі УАПЦ само розпустилася [10, с. 351].

То ж і на Переяславщині, зі слів респондента о. Василія (Гречка), у 30-х роках діяльність Української Автокефальної Православної церкви припиняється. «Совєти» зібрали духовенство на майдані - 40 чоловік і заставляли підписати зречення від церкви.

Підписалися під цим зречення тільки три священики, де ділася решта духовенства мало хто знає. Багато репресовано, заслано до Сибіру. На Переяславську землю повернулись одиниці [9]. Одним із тих, хто повернувся, був священик із переяславського Вознесенського собору - А.К. Стась (з 1937 по 1953 р. - період заслання) [1, с. 47].

1991 рік - настав давно бажаний для України час, коли і нашому, закритому темними хмарами небі засяяло сонце волі, свободи, Незалежності. На першому році такої ще крихкої тоді Незалежності, Церква, що доти була екзерхатом Російської Православної церкви, на підставі канонічного правила (34-те Апостольське правило, 6-те правило 1 Вселенського Собору, 17-те правило ІУ Вселенського собору) легітимним рішенням свого Помісного Собору, а саме в листопаді 1991 року оголосила про свій вихід з-під юрисдикції Московського патріархату та створення незалежної від нього Української Православної церкви [3, с. 45].

Про відродження Української церкви на Переяславщині розповідає о. Василій (Гречка): «.цієї радості у нас ніхто не відніме. І яке щастя нам, коли ми тепер з'єднались у свою рідну сім' ю, у свою Церкву, святкувати нам свої свята, проводити богослужіння українською мовою!» [9].

Від мови, яка вживається у богослужінні, залежить також ступінь розуміння віруючою людиною змісту власної релігії, її основних положень і принципів. Як писав І. Огієнко «кожна віра найміцніше зв'язана з рідною мовою народу, бо рідна мова - то основний родючий грунт кожної віри. Рідна мова - шлях до Бога» [6, с. 23].

З 1991 року - о. Василій служить службу в Свято-Успенській церкві українською мовою. На свято Рівноапостольних Кирила та Мефодія (21.05) після Божественної Літургії, він проводить проповідь: «... Волею Божою, та народною ми маємо власну Державу та власну Церкву, спадкоємицю тисячолітньої Київської церкви». Далі у своїй проповіді о. Василій наголосив на тому, що Господь після довгих віків терпіння і випробувань, зглянувшись на наші жертви і наші молитви, дав волю і можливість бути господарем на власній, дарованій Богом землі. То ж в своїй Державі, на своїй рідній землі ми хочемо славити Бога своєю рідною мовою!» [9]. На той час це була дуже ризикована проповідь. Люди із церковної «двадцятки» пишуть скаргу на о. Василія. Його починають переслідувати. Згодом видається наказ виконкому про відсторонення о. Василія від служби, а церкву передають Московському патріархату. Це і спонукало на протистояння зі сторони влади та української церковної громади та духовенства. На підтримку о. Василія стали священики: о. Миколай (Фуртис) та о. Анатолій (Євсевський). Не знайшовши виходу з цієї ситуації о. Василій та о. Миколай оголошують голодування. У храмі знаходилися менше доби. Продовжували голодування у наметах біля храму. Голодування тривало 5 днів. Приїзд уповноваженого по справам релігії змусив священиків припинити цю акцію. Уже 2 серпня (на свято Іллі), службу в Успенській церкві правив єпископ Антоній (Московський патріархат). Хоч більшість церковної громади і підтримувала о. Василія, але ті обставини, які склалися змусили його залишити прихід в Успенській церкві [9].

Продовжує свою службу о. Василій у храмі Бориса і Гліба (мікрорайон Борисівка) з вересня по листопад 1993 року. Із листопада 1993 року починає служити у пристосованому приміщенні (молочна кухня).

У 2004 р. за ініціативою Української православної церкви Київського патріархату на старому місці постав нових храм, освячений, як і попередній, на честь Апостолів Петра й Павла. Настоятелем якого і на даний час є священик Василій Гречка.

О. Василій прикладав багато зусиль для того, щоб давній козацький храм Святого Вознесіння, збудований на кошти гетьмана Мазепи, належав Українській Православній церкві.

Так, рішенням облвиконкому від 06.03.1992 р. зареєстровано статут громади Святого Вознесіння Української автокефальної православної церкви.

Згодом у 1993 році зроблено - Доповнення до статуту парафії Святого Вознесіння м. Переяслав-Хмельницький Київської області № 138 від 08.04.1993 року «Про зміну назви Української автокефальної церкви на Українську православну церкву Київського патріархату».

А в 1996 році - «Рішенням міської ради народних депутатів від 21 серпня 1996 року м. Переяслав-Хмельницький Київського області, про передачу Вознесенського собору релігійній громаді Української православної церкви Київського патріархату».

Зроблено СВІДОЦТВО про державну реєстрацію юридичної особи (Серія АОО № 562435) ПАРАФІЯ СВЯТОГО ВОЗНЕСІННЯ УКРАЇНСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА КИЇВСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ Номер запису в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців про зміну свідоцтва про державну реєстрацію 13581200000000321. Видано дозвіл під № 000627 від 16.07.2007.

16 грудня 2007 року у дзвіниці (при Вознесенському соборі) починається служба релігійної громади Української православної церкви Київського патріархату, яка була зареєстрована 06.03.1992 р. Настоятель о. Михаїл (Трускавецький).

Київський патріархат став розбудовуватися, у 1993 році в Переяславі була зареєстрована Свято-Воскресінська громада УПЦ Київського патріархату, яка створила благодійний фонд будівництва храму. Коштами фонду, а також за матеріальною підтримки Патріарха Філарета, будівельниками Переяслав-Хмельницького ПМК-14 в 2006 р. був добудований новий храм Воскресіння Христового, який освятили у грудні цього року. Настоятель храму - протиієрей Іоан (Бобітко).

У 2006 році на території районної лікарні зведена церковна споруда на честь Святого Єфрема коштами Української православної церкви Київського патріархату. Настоятель храму о. Димитрій (Волошин).

На сьогоднішній день в Переяславі-Хмельницькому Українська Православна Церква Київського патріархату має 4 храми: Воскресіння Христового, Святих Апостолів Петра і Павла, Святого Єфрема та прихід Почаївської Матері Божої при дзвіниці Вознесенського монастиря. Щодо сіл Переяслав-Хмельницького району УПЦКП знаходяться у селах: Виповзки, Горбані, Дениси, Помоклі, Світанок, Сомкова Долина, Ташань.

Сьогодні, у цей складний, суперечливий час, ще так мало єдності серед православного люду, але Українська православна церква сильна своїм духом та тисячолітньою традицією, сильна і своїм міцним поєднанням з рідним народом.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

1. Дембіцький С.С. Українська Автокефальна Православна Церква на Переяславщині. 20-ті роки ХХ ст. / С.С. Дембіцький // РЕКЕУАБЕАУІСА: Наукові записки Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав» / Релігійне життя Переяславської землі (ІХ-ХХІ ст.). - Зб. наукових статей. - 2007. - Вип. 1 (3). - С. 45-47.
2. Липківський В. Проповіді на неділі й свята. Слово Христове до Українського Народу / В. Липківський. - США., 1988. - 601 с.
3. Могильницька Г. Хроніка великого ошуканства / Г. Могильницька. - К., 2009. - 93 с.
4. Набок Л.М. Православні храми Переяславщини: історія, дослідження, сучасність / Л.М. Набок, Колибенко О.В. - К.: Типографія від «А» до «Я», 2007. - 167 с.
5. Національний історико-етнографічний заповідник «Переяслав». Р-2936.
6. Огієнко І. Наука про рідномовні обов'язки / І. Огієнко. - Львів: Фенікс, 1995. -197 с.
7. ПМА. Записано автором 12.02.2011 р. від респондента В.Ф. Воловика 1950 р. н., мешканця м. Переяслав-Хмельницького Київської обл.
8. ПМА. Записано автором 15.03.2011 р. від респондента О.Р. Коломійця 1950 р. н., мешканця м. Переяслав-Хмельницького Київської обл.
9. ПМА. Записано автором 03.06.2011 р. від респондента В.Є. Гречка 1948 р. н., мешканця м. Переяслав-Хмельницького Київської обл.
10. Субтельний О. Україна. Історія / О. Субтельний. - К.: Либідь, 1991. - 654 с.

Zaika Natalia, Kutcherenko Iryna
The revival of the Ukrainian ortodox church in the Pereyaslav region in the 20^th and 90^th yares of the XX^th century
The article reveals the problem of the revival and the activity of the Ukrainian Autocephalous Orthodox church in the 20 th years of the XX th century and the creation of the Ukrainian Orthodox church in the 90 h years of the XX th century in Pereiaslav region.
Key words: church, Ukraine, revival, priest, UAOCh, UOCh of the Kyiv patriarchate.