Переяслав-Хмельницький колаж
місто Переяслав та Переяслав-Хмельницький район
Головна » Історія » Виготовлення та використання свічок у релігійних закладах лівобережної Черкащини та Переяславщини

Виготовлення та використання свічок у релігійних закладах лівобережної Черкащини та Переяславщини

У даній статті досліджені традиційні технології виготовлення воскових свічок, причини занепаду їх домашнього виробництва, а також питання про значення свічкового прибутку в церковному житті XVIII - початку XX ст.; увага приділена і церковним підсвічникам з релігійних закладів Лівобережної Черкащини та Переяславщини.
Виготовлення та використання свічок у релігійних закладах лівобережної Черкащини та Переяславщини

Віск, воскові свічки, як праобраз сонця, його життєдайної сили, були відомі задовго до прийняття християнства нашими пращурами. Свічка відігравала значну роль у повсякденному та обрядовому житті українців, була обов'язковим ритуальним атрибутом впродовж всього життя людини: під час народження, весілля та смерті. Вона широко використовувалась і в родинній, і в календарній обрядовості. Варто згадати свічки, яким українці надавали особливого значення - Громиця, Страсна свічка та ін. Сили вогню і світла воскової свічки набула особливого значення в Божих храмах нашої землі.

Свічникарство здавна було важливою складою бджільництва. У повсякденному житті людей воно займало значне місце.

Воскові свічки за характером виготовлення можна умовно поділити на саморобні та заводські. Традиційні технології виготовлення воскових свічок подає у своєму дослідженні зі свічникарства Р. Данковська. Зокрема, вона виділяє такі способи їх виготовлення: 1) «сукання»; 2) «обливання», 3) «виливання» і 4) «тягнення» [1, с. 47].

«Сукання» свічок полягає у тому, що віск розминали, з нього робили смуги бажаної довжини, в які загортали ґніт, а потім заготовка свічки викачувалася. Свічки за такого способу виготовлення отримували не дуже рівні. Р. Данковська засвідчує, що виготовлення свічок «суканням» було поширеним на Полтавщині [1, с. 47].

Спосіб «обливання» полягає в тому, що розм'якшений у гарячій воді віск розминали руками, робили з нього смугу, якою обмотували гвинтоподібно ґніт. Після того заготовку обливали розтопленим воском, поки не буде отримана свічка бажаного діаметру.

Щодо «виливання» воскових свічок, то для них розтоплений віск вливали у металеву ємкість особливої форми, яку вставляли у щілину дерев'яної рами. У форму вже було вміщено ґніт. Спочатку такі форми виготовляли з тонкого заліза чи скла, а згодом - з олова.

Виготовляли свічки «тягненням». За цього способу ґніт великої довжини намотували на барабан, з якого він проходив крізь розтоплений віск, а потім через круглі отвори в дереві, знову повертався на барабан і знову проходив крізь отвори, які вже були ширшими за попередні; процес повторювався, аж поки не отримували свічку потрібного діаметру. Таким способом виготовляли переважно тонкі свічки [1, с. 48-49].

Дещо відрізняється опис технології виготовлення свічок у сучасного дослідника бджільництва та свічникарства, відомого етнографа В. Скуратівського. Він поділяє свічки на сукані (качані), литі та мокані.

Качані (сукані) свічки виготовляли в такий спосіб: шмат білого воску розм'якшували у теплій воді, розминали руками, потім на рівній дощечці чи столі розкачували віск у продовгувату трубочку, яка нагадувала форму свічки. Натомість спеціальною дощечкою розкачуванням довершували виріб, щоб свічка набувала відповідної форми. Коли ж було зроблено певну кількість заготовок, на них спеціальним ножем робили поздовжні розрізи, в які рівно укладали гніт, тоді свічки знову качали дерев' яною дощечкою, щоб не було видно слідів прорізу.

Литі свічки виготовляли кількома способами. Спочатку робили спеціальні форми з бляхи чи видовбували юрки зі стебел пустотілих рослин. Для цього стебла бузини, соняшника чи кукурудзи очищали від серцевини; при цьому стінки форм зсередини змащували спеціальним розчином. Розмістивши по центру гніт, в порожнину повільно наливали віск. Коли ж він застигав, витягували готову свічку.

Досить практичним був процес виготовлення моканих свічок. Спочатку гніт занурювали у розтоплений віск і піднімали; коли він охолоджувався, знову опускали, повторюючи цей процес кілька разів. Такі свічки набували приємного зовнішнього вигляду. Наостанок робили рівну і блискучу поверхню. Нерідко такі вироби кольорували різноманітними рослинними барвниками. На жаль, ця технологія на сьогодні майже втрачена [17, с. 128].

Свічки виготовляли, як правило, в чистій хаті, іноді при цьому читали молитву. Дослідниця свічникарства Р. Данковська вважає, що це є, напевне, пережиток культу бджоли як «божої» комахи [1, с. 47].

Свічки виготовляли, в першу чергу, люди, у яких був віск. У середині ХІХ ст. на виробництві воскових свічок спеціалізувалися пасічники та церковні старости [1, с. 48].

Найкращим часом для виготовлення воскових свічок вважалася осінь, коли було багато церковних свят. Подарувати церкві до свята, зокрема храмового, свічку з воску своєї пасіки, кожен парафіянин вважав за свій обов'язок. Восени здебільшого виймали щільники з вуликів та одержували з них віск [1, с. 49].

До початку ХХ ст., тобто до переходу на рамкові вулики, воску за сезон пасічники добували порівняно мало. Зокрема, за даними 1872 р. у Мойсенській волості Золотоніського повіту в середньому за сезон з 10 вуликів добувалося 1-2 фунти воску [2].

1 пуд воску коштував близько 87 крб (за даними 1872 р. з Мойсенської волості Золотоніського повіту) [2].

Добуванням воску (воскобійництвом) займалися самі господарі пасік, а також спеціалізовані підприємства. За статистичними даними по Полтавській губернії за 1910 р. у Переяславському повіті, зокрема, було 2 дрібні воскобійні [18, с. 102].

Не зважаючи на те, що на початку ХХ ст. віск стає потрібним переважно для релігійних потреб, як засіб освітлення воскові свічки витісняються парафіновими, а також гасовими та електричними лампами тощо. Велика потреба Російської імперії у воскових свічках зумовила стимулювання державою розвитку бджільництва. Проте обсяги імпорту воску Російською імперією на початку ХХ ст. сягали велищезних розмірів. За даними 1915 р. вони досягали 200 000 пудів на суму 5 000 000 крб за рік [3].

Основними споживачами воску у зазначений період були єпархіальні свічкові заводи, які використовували 400 000 пудів воску за рік (по Російській імперії) [3].

19-25 серпня 1915 р. у Москві відбулася Всеросійська Нарада з питань бджільництва, головним питанням на якій було збільшення обсягів виробництва воску в країні. З цього приводу була заслухана доповідь професора Н.М. Кулагіна «О снабженіи русскаго рынка воскомъ» та прийнята постанова [4].

Оскільки видобуток воску не задовольняв потребу в ньому, майже половину свічок у ХІХ ст. виготовляли з домішками. З цього приводу в 1890 р. за клопотання Синоду вийшов циркуляр, згідно із яким за підмішування церезину передбачалося суворе покарання [17, с. 130].

Великі свічкові заводи почали діяти лише на початку XVIII ст. Ці підприємства приносили значний прибуток державній та церковній адміністраціям. Як засвідчують дані «Топографічних описів Малоросійської губернії» у 1786 році в Україні налічувалося десять свічкових заводів, а в 1869 році їх було вже 68.

Уряд видавав спеціальні укази про заборону виготовлення свічок кустарним способом. У лютому 1721 р. Синод заборонив усім приватним особам виготовляти і продавати свічки. Був виданий спеціальний дозвіл на будівництво єпархіальних свічкових заводів [17, с. 129].

Найбільші свічкові заводи в Україні діяли у Харківській та Чернігівській губерніях. Популярністю користувалися вироби Батуринського свічкового заводу. До великих підприємств належав і свічковий завод Києво-Печерської лаври, збудований 1821 року. На ньому щороку обробляли до 1400 пудів воску [17, с. 130].

Крім єпархіальних заводів, воскові свічки вироблялися ще на приватних заводах, яких було багато на Поділлі, Полтавщині й Слобожанщині. У Полтаві на виставці 1837 р. демонструвалися воскові свічки виробництва Марії Розумовської (Костянтиноградської поміщиці), що цінувалися 92 крб. за пуд [1, с. 50].

У 1893 р. свічкових заводів по Росії нараховувалось 260 з виробництвом до 230 000 пудів свічок на суму 5 340 000 крб. [1, с. 50].

Згідно «Сборнику необходимыхъ св^д^ній о вс^хъ приходахъ Полтавской губерніи» в Переяславському повіті станом на 1895 р. було 2 восково-свічних заводи [16, с. 333].

Після появи та поширення єпархіальних свічкових заводів їх продукцією намагалися всіляко витіснити саморобні свічки. За розповсюдження заводських свічок духовенство одержувало навіть нагороди. Крім того в другій половині ХІХ ст. почастішали випадки, коли прихожани в дарунок церкві несли не воскові, а дешевші парафінові або церезинові свічки, від кіптяви яких псувалися церковні речі [19, с. 674]. Священики запевняли прихожан, що для Бога неприємні свічки, що їх зроблено не з чистого воску та домашнім способом. Тому люди все частіше приносили на подарунок до церкви не готові свічки, а круги воску з проханням надіслати їх до заводу й зробити свічки [1, с. 49].

Але, не зважаючи на те, що заводське виробництво свічок майже витіснило домашнє, воскові церковні свічки продовжували, хоча і в невеликих обсягах, виробляти в домашніх умовах. М. Сумцов у своїй розвідці «Церковныя св^чи домашняго приготовленія» пише: «Рядомъ съ заводскимъ производствомъ церковныхъ свечей издавна шло въ Малороссіи домашнее ихъ приготовленіе, очень скромное по разм^рамъ, но весьма поэтическое и задушевное по внешней обрядности и внутреннему религіозному одушевленію» [19, с. 674].

Розмір церковного прибутку від продажу воскових заводських свічок був дуже великий. На 1 фунті свічок одержували понад 2 крб. чистого прибутку [1, с. 50]. З 1808 р. свічний збір був зосереджений у руках центральної духовної влади, за його рахунок почали утримувати духовні училища та Найсвятіший Синод з усією адміністрацією духовного відомства. Із залишків свічного збору утворився величезний духовно-учбовий капітал [19, с. 674].

На середину ХІХ ст. у Золотоніському повіті свічки виготовляли при церквах та закупляли. Вони були кількох видів. У церковних книгах 1849-1855 рр. з Миколаївської церкви с. Крутьки Золотоніського повіту згадуються двохкопієчні та півкопієчні свічки, для виготовлення яких регулярно купували віск у місцевих пасічників. Закупляли і готові свічки з відбіленого воску, які використовували, очевидно в урочистих випадках. Віск використовували ощадливо. Протягом року збирали «угарочный» та «скапичный» віск (пів фунта за рік) [5]. Є церкви, у витратних книгах яких витрат на віск немає, бо можливо при них були власні пасіки (приклад - витратні книги за 1775-1825 рр. з Івано-Хрестителевої церкви с. Хрестителево Золотоніського повіту) [6].

Продажем воскових свічок займалися церковні старости. Спочатку сама посада церковного старости була запроваджена саме для продажу свічок, що було засвідчено указом синоду від 28 лютого 1721 р.: «При церквахъ для продажи св^чъ учредить церковныхъ старость...», з 1808 р. обов'язки старост розширились [7].

В інструкції церковним старостам (1808 р.) у пункті 5 зазначалося, що «староста долженъ. продавать св^чи..., принимать делаемое въ церковь приношеніе. [в том числе] воскъ...». Великий акцент в інструкції робився на те, що свічки має продавати сам староста і лише у випадку хвороби може доручити цю справу довіреній особі з церковної громади [8].

За інструкцією церква отримувала повну монополію на торгівлю восковими церковними свічками. В пункті 7 інструкції зазначалося, що староста повинен наглядати за тим, щоб ніхто не продавав церковних воскових свічок ні в церквах, ні поблизу них, крім магазинів оптової торгівлі, які знаходяться на базарах [9].

Крім того, наглядом за торгівлею церковними восковими свічками здійснювала міська та земська поліція, яка зобов'язана була конфісковувати всі свічки, які продавалися незаконно, та віддавати їх до місцевих церков, а винних у незаконній торгівлі - карати [14].

В обов'язки старости входило наглядати за тим, як запалюють свічки під час богослужінь та в інших випадках, передбачених церковним статутом [9].

Серед іншого, на церковного старосту був покладений обов'язок по закупівлі необхідних для церкви речей, в тому числі - воску (пункт 12 інструкції церковним старостам) [9].

Згідно указу синоду 1810 р., в якому йдеться про свічний прибуток церков, священикам та церковним старостам заборонялося накопичувати в церкві велику кількість воску та свічок. Наприклад, для повітових, міських і сільських церков запас мав становити не більше третини від того обсягу, що використовувався за рік (тобто, якщо церква використовувала за рік 1 пуд воску, то його запас не повинен був перевищувати 1/3 пуда), для церков у великих містах цей запас не міг перевищувати 1/6 [10].

Все що стосувалося свічного доходу церкви дуже суворо регламентувалося. Крім обов'язкових записів у прибутково-видаткових церковних книгах про закупівлю воску, свічок, збір воску з огарків, а також прибутки від продажу свічок, духовною адміністрацією була введена форма річної відомості про прибуток і витрату так званий «свічних прибутків». Приклад такої відомості з Благовіщенської церкви с. Кропивна Золотоніського повіту за 1836 р. У ній є такі графи: «залишилось воску на січень 1836 р.», «в 1836 р. поступило в прихід», «з нього витрачено», «залишилось», «отримано від продажу свічок», «витрачено на закупівлю воску і свічок», «залишилось». З цієї відомості чітко видно, чистий свічний прибуток даної церкви складав приблизно 100% (витрачено на закупівлю воску і свічок було 43 крб. 58 коп., а отримано від продажу свічок 93 крб. 10 коп.) [11]. По деяких інших церквах ситуація практично аналогічна (наприклад, Миколаївська церква с. Самовиці Золотоніського повіту: на закупівлю воску і свічок витрачено 26 крб. 00 коп., а отримано за продані свічки 50 крб. 72 коп.) [12].

Автор вважає за доцільне говорити про спільні риси в церковному житті (а саме стосовно свічного прибутку) Лівобережної Черкащини, тобто території колишнього Золотоніського повіту та Переяславщини (Преяславського повіту), оскільки до 1803 р. ці землі входили до Переяславської єпархії, та і після утворення Полтавської єпархії, місцезнаходження єпископів Полтавських і Переяславських до 1847 р. було у м. Переяславі [16, с. 3].

З використанням свічок у релігійних закладах (церквах та монастирях) пов'язане виготовлення церковних підсвічників. Оскільки церковні свічки були дуже різними за розміром, формою, призначенням, то і церковні підсвічники були дуже різноманітні. Деякі з них є справжнім мистецьким витвором. Дерев'яні підсвічники часто виготовляли місцеві сільські майстри. У витратних церковних книгах 1849-1855 рр. з Миколаївської церкви с. Крутьки Золотоніського повіту є запис за 27 січня 1852 р.: «Уплочено майстеру за деревянные подсвечники 3,55 рублей» [13].

Вишуканий вигляд має дерев' яний підсвічник, який використовувався в одній з церков міста Золотоноша та під час тотальної конфіскації церковного майна у 1925 р. потрапив до Черкаського окружного музею (нині Черкаський обласний краєзнавчий музей [20].

Іноді церковні підсвічники досягали високохудожнього рівня. В 1909 р. був виданий каталог Полтавського Єпархіального Древлєхранилища, куди були включені особливо цінні пам'ятки писемності та речові пам'ятки церковної старовини Полтавської Єпархії, серед них і підсвічники, в тому числі з церков та монастирів Переяславського повіту. Серед підіконних підсвічників на ланцюгах 12 (№538 - 549) були передані із Переяславського монастиря. Всі 12 підсвічників були срібними, оздоблені здебільшого рослинними орнаментами, а два з них - головками херувимів [15, с. 88-89]. Також в сховищі під № 561­562 зберігалися 2 срібних підсвічники у вигляді херувимів з ріжками в руках із церкви с. Єрківці Переяславського повіту. На підсвічниках містився напис: «Сей ангелъ сооруженъ трудами Игната и Анны Анастасіи Галки. Наданъ въ Ерковскій храмъ здравіе. 1901 года. Сентября» [15, с. 91]. Окремою групою можна виділити дерев'яні різьблені підсвічники: № 996 із Михайлівської церкви с. Лецьки Переяславського повіту, № 997, 998, 999-1003 із Покровської церкви с. Сулимовки Переяславського повіту [15, с. 132].

Свідченням широкого використання воскових свічок у релігійному житті XVIII- початку XX ст. є крапки воску на сторінках обрядових книг. На деяких сторінках крапок воску особливо багато, що може свідчити про особливо часте читання саме їх. Унікальною реліквією Черкаського обласного краєзнавчого музею є рукописний Поминальник XVIII ст. з Красногірського жіночого монастиря Золотоніського повіту. На деяких його сторінках є одинокі краплі воску, а сторінки з молитвами за упокій, які передували списку імен, тих, кого слід було згадувати у молитві, густо вкриті краплями воску [21].

Слід сказати, свічникарство, виготовлення церковних воскових свічок, дуже цікава та малодосліджена тема стосовно регіону Середньої Наддніпрянщини. Узагальнені праці зі свічникарства практично відсутні. Проте, в архівних документах, навпаки дуже великий обсяг матеріалів з цієї тематики. Адже прибутково-видаткові та інші церковні книги є джерелами, що найбільш повно збереглися, порівняно з іншими документами XVIII- початку XX ст. Тому дане дослідження, безперечно, не підсумкове. Є сподівання, що воно викличе інтерес та стане поштовхом до подальших напрацювань.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

  1. Данковська Р. Українські народні світильники. Частина ІІ. Свічки / Р. Данковська // Науковий збірник Харківської науково-дослідної катедри історії української культури ім. акад. Д.І. Багалія. - Праці етнографічно-етнологічної секції. - Випуск другий. - Харків: Державне видавництво України, 1930. - Том ІХ. - С. 43-58.
  2. Державний архів Черкаської області (ДАЧО), ф. 477, оп. 1, спр. 166, ар. 95-97.

    3.

    Там же,

    ф.

    6, оп. 1, спр. 47, ар. 5

     

    4.

    Там же,

    ф.

    6, оп. 1,

    спр. 47, ар. 7

     

    5.

    Там же,

    ф.

    403, оп.

    7, спр. 13.

     

    6.

    Там же,

    ф.

    403, оп.

    8, спр. 2.

     

    7.

    Там же,

    ф.

    404, оп.

    1, спр. 1, ар.

    1.

    8.

    Там же,

    ф.

    403, оп.

    21, спр. 1, ар.

    23.

    9.

    Там же,

    ф.

    403, оп.

    21, спр. 1, ар.

    23 (зв.)

    10.

    Там же,

    ф.

    403, оп.

    21, спр. 1, ар.

    31.

  3. Там де, ф. 403, оп. 30, спр. 4, ар. 5, 6.
  4. Там же, ф. 403, оп. 29, спр. 2, ар. 1, 2.
  5. Там же, ф. 403, оп. 7, спр. 13, арк. 5 (зв.).
  6. До нын^ действующія узаконешя о продажы церковныхъ свечей // Юевсюя Епарх1альныя Ведомости. - 1867. - № 10. - Отдєлъ первый. - С. 89-93.
  7. Полтавское Епархіальное Древлехранилище (Указатель съ описашемъ выдающихся письменныхъ и вещественныхъ памятниковъ церковной старины Полтавской Епархш) / Составилъ В. Трипольскш. - Полтава: Тип-я Г.И. Маркевича, 1909. - 141 с., ил.
  8. Сборникъ необходимыхъ свєдєній о всєхъ приходахъ Полтавской губерніи и адресъ-календарь духовенства той-же епархіи / Сост. Г. Коломенский. - Полтава: Тип-я Губернского Правления, 1895. - 512 с.
  9. Скуратівський В.Т. «Я вас, бджоли, благословляю.» / В.Т. Скуратівський. - К.: Техніка, 2005. - 320 с.
  10. Статистическій справочникъ по Полтавской губерніи. - Полтава: Тип-я Преемниковъ Дохмана, 1911. - 165 с.
  11. Сумцов М. Культурныя переживанія. §12. Церковныя св^чи домашняго приготовленія / М. Сумцов / Кіевская старина. - 1889. - XXIV. - март. - С. 674- 675.
  12. Фонди Черкаського обласного краєзнавчого музею ДП-10.
  13. Там же ПП-4490.

Khomenko Maria

The candle-making and the using of the candles from the religious institutions of the Left-Bank Cherkassy region and the Pereyaslav region (the XVIII-th - the beginning of the XX-th centuries)

The traditional technologies of the wax candle-making, the reasons of their home-made decline, as well as the question about significance of the candles profit in the church life of the XVIII-th - the beginning of the XX-th centuries have been researched in the article: the attention have been paid to the church candlesticks from the religious institutions of the Left-Bank Cherkassy region and the Pereyaslav region.

Key words: bee wax, a wax candle, the candle-making, the eparchial candle mill, candle profit of the church, the church elder, a candlestick.


Автор: Марія Хоменко (м. Черкаси)
ПЕРЕЯСЛАВІКА: Наукові записки НІЕЗ «Переяслав» / ІІІ Єфремівські читання «Релігійне життя Переяславської землі (ІХ-ХХІ ст.)». - Збірник наукових статей. - Випуск 7(9) – 2014. – С. 209-214.

1