Шевченко і Переяслав

Тарас Шевченко, як це було відомо ще його сучасникам, мав особливий талант відчувати потужну енергетику сакральних місць України. Те, що інші сприймали під впливом суспільної думки чи з позицій офіційно встановлених «табелів про ранги», для нього не мало жодного значення. Загально прийнято, що у художника має бути добрий зір, як у музиканта надзвичайних слух. Але він мав ще й якусь унікальну здатність бачити невидиме загалу. І описане чи змальоване ним набувало особливих якостей та посідало своє, - віднині тільки цій людині, явищу, краєвиду чи архітектурній пам'ятці, відведене місце. Тільки йому притаманне - відтепер і назавжди. Наче освітлене якимись раніше невідомими науці променями, що змінюють світ.

Таким місцем для Шевченка була Переяславщина - відображена в доісторичних міфах та легендах, описана у найдавніших літописах, оспівана лірниками-кобзарями, покрита древніми могилами мальовнича земля, кожний куточок якої зберігав безцінні скарби. Але розкривала їх вона лише перед обраними.

Для поета цей край був наче моделлю усієї України - своєрідною праматір'ю палко обожнюваної ним Вітчизни. Тут, спраглий до нових знань і повний творчих енергій, Тарас Григорович завжди знаходив безліч сюжетів і він був творцем відразу в кількох іпостасях - дослідником історії та етнографії Середнього Подніпров'я, описував в своїх геніальних поезіях славну - героїчну та часто трагічну минувшину краю, милувався чарівними краєвидами, спілкувався з людьми, багато із яких стали героями його творів чи епістолярної спадщини. З усіх доступних, вдумливому досліднику життя і творчості Кобзаря джерел, випливає, що він щиро любив цей край. Любив його природу, його минувшину і людей, яким випало жити на цій благодатній землі. І щоразу - при найменшій можливості, прагнув приїхати сюди. Сонцедайним Переяславом він марив у холодних казематах Петропавловської фортеці, жителі переяславщини приходили до нього у снах за Урал, щоби назавжди залишитись героями його повістей часів заслання, а перенесені художником на папір та полотно історичні пам'ятки, храми, хати і мальовничі краєвиди Середнього Подніпров'я, як і мова цього краю, назавжди стали еталоном того феномену, що світ знає як Україна. Саме тут, у ніч перед Різдвом 1845 року Шевченко написав свій геніальний тестамент - поезію, відому мільйонам як «Заповіт», якій судилося бути духовним гімном для багатьох поколінь українців на шляху з імперського рабства до власної державності.

Тут, на Переяславщині, він написав твори, без яких сьогодні важко уявити Шевченка - поета, Шевченка - художника, Шевченка - національного пророка. Його програмні поеми-«посланія» 1845 року «Наймичка», «Кавказ», підписані «у Переяславі», а завжди актуальні «І мертвим, і живим, і не нарожденним землякам моїм...», «Холодний яр», «Минають дні, минають ночі» - «у В'юнищах». У Переяславі він почувався як дома. Тож не випадково, що і будинок його приятеля, місцевого лікаря Козачковського, де поет бував неодноразово, став Музеєм Шевченкового «Заповіту».

З далекої Орської фортеці 1847 року він часто подумки повертався в Україну і бачив її як наяву, як бачили свою «землю обітованную» біблейські пророки

Гори мої високії,
Не так і високі,
Як хороші, хорошії,
Блакитні здалека.
З Переяслава старого,
З Виблої могили.

Чи міг хтось сказати краще за Шевченка:

Високії і голубії!
Найкращі в світі! найсвятії!
Простіть! .. Я Богу помолюсь....
Я так її, Я так люблю
Мою Україну убогу.

Звідси, він вирушив у червні 1859 року Дніпром на Канівщину у пошуках ґрунту під власну хату - його омріяне, але так і не здійснене, пристанище «на нашій не своїй землі». Переяславськими шляхами, переслідуваний імперією, поет-вигнанець, востаннє їхав до Петербургу, не знаючи, що більше ніколи не ступить на цю землю...

Повз Переяслав, Дніпром, на пароплаві «Кременчук» Батько Тарас повертався додому - щоби назавжди залишитись на «тих горах окрадених» із своїм народом - у щасті, і в горі. Але - із своїм народом і « в своїй хаті».

Перший заступник Міністра культури України
Ігор Ліховий