Православна церква та віруючі на Переяславщині під час голодомору 1932 - 1933 років

«На кінець 1917 року по всій Росії панував невимовний терор. Вся Росія буквально заливалась потоками християнської крові, не було пощади ні жінкам, ні старим, ні юнакам, ні немовлятам. Здивуванням були охоплені навіть ідейні творці революції, які не сподівалися, що їх робота дасть в результаті такі моря крові» - пише митрополит Санкт- Петербурзький і Ладозький Іоан (Сничов) у своїй відомій книзі «Русская симфония» [17, с. 244].

За роки панування комуністичної влади жертвами безжалісного терору стали десятки мільйонів невинних радянських людей [5, с. 74].

У силу своїх матеріалістичних і атеїстичних переконань комуністи не вірили в існування Бога, релігію вважали «опіумом для народу», тому з особливим революційним запалом взялися викорчовувати всі прояви релігійного життя.

У 1914 році в Російській імперії налічувалось 117 млн. православних християн, 67 єпархій, 130 єпископів, понад 50 тис. священиків і дияконів, 48 тис. парафіяльних храмів, 35 тис. початкових шкіл, 58 семінарій, більше тисячі монастирів [19, с. 35].

Під лозунгами «Боротьба з релігією - боротьба за соціалізм», «Церкви і тюрми зрівняємо з землею» більшовики розпочинають терор у першу чергу проти Православної Церкви, як домінуючої конфесії.

«Декретом про землю» від 26 жовтня (ст.ст.) 1917 р. у Церкви відібрали земельні угіддя. Далі «Декретом про відділення церкви від держави і школи від церкви» від 20 січня (ст.ст.) 1918 р. все майно існуючих у Росії церковних і релігійних громад оголосили народним надбанням [19, с. 50]. У РПЦ зразу ж відібрали майже 6 тис. храмів (під приводом їх охорони, як «особливо цінних» пам'ятників історії та архітектури) [19, с. 50]. Розпочався безприкладний, відвертий грабіж Церкви.

Скориставшись масштабним голодом на півдні Росії й України (1921-1923 рр.), РКП(б) весною 1922 р. розпочала чергову, найбільш масову і особливо жорстоку кампанію проти Православної Церкви, спрямовану на конфіскацію церковних цінностей.

Під час вилучення цінностей відбулося 1414 кривавих інцидентів, загинули 2691 священик, 1962 ченця, 3447 черниць і велика кількість мирян [19, с. 106].

На кінець 1924 р. у в'язницях, таборах і на засланні перебувало 66 єпископів, в 1927 р. - 117.

Повсюдно відбувалося руйнування церковних споруд, у більшості своїй видатних архітектурних пам' яток.

За даними НКВС СРСР в 1917 р. у країні налічувалося 106 356 діючих молитовних будинків всіх віросповідань, а в 1928 р. їх кількість зменшилась до 38 194, в тому числі православних відповідно з 77 767 до 32 995 [3, с. 110].

За перших двадцять років радянської влади, в Україні знищено 8 тис. церков, у тому числі і шедевр світової архітектури - Михайлівський Золотоверхий собор ХІ ст. [5, с. 99].

Якщо на 1 січня 1918 р. у Росії нараховувалось 1253 православних монастиря і скита, в яких проживало 107035 монахів і послушників, то вже в 1969 р. залишилось лише 16 монастирів і 7,5 тисяч храмів [4, с. 345]. Розорені монастирі використовувалися для різноманітних народногосподарських потреб, навіть для утримання худоби.

Влада піднесла антирелігійну пропаганду в ранг державної політики.

13 жовтня 1922 р. Оргбюро ЦК РКП(б) прийняло рішення «Про створення комісії по антирелігійній пропаганді». Очолював цю ділянку діяльності соратник Леніна О. Ярославський. З його ініціативи став видаватися журнал «Безбожник», який публікував злісні антирелігійні матеріали. Мільйонними накладами друкувалися плакати з лозунгами: «Богослужіння - інструмент масового вбивства», «Богородиця - заступниця розбійників» [4, с. 357].

У країні організовувались судові процеси над духовенством - «пособниками ворогів революції», - воно піддавалося безперервному цькуванню і переслідуванням.

Дослідники історії Церкви вважають, що між 1918-м і кінцем 30-х рр. в СРСР загинуло до 42 тис. православних священнослужителів [19, с. 168].

Для посилення боротьби з релігією в Радянському Союзі у 1925 р. створили Спілку войовничих безвірників (СВБ СРСР) та відповідно в Україні - СВБ УСРР. Перед Спілкою ставилися завдання: 1. Антирелігійна агітація і пропаганда. 2. Практична антирелігійна робота, безпосередньо пов'язана з соціалістичним будівництвом та боротьбою за новий побут. 3. Участь у місцевому господарському житті й кампаніях [7, с. 657].

Спілка войовничих безвірників України на березень 1931 р. налічувала в своїх рядах 1 млн 400 тис. осіб [7, с. 660].

Центральна рада СВБ СРСР зосередила першочергову увагу місцевих осередків Спілки на викоріненні церковних свят, особливо Різдва і Пасхи та на проведенні різноманітних масових антиріздвяних та антивеликодніх заходів.

У Москві, комсомольці заповзятливо святкували «Антиріздво» і «Антипасху». У парках, під супровід пісень і танців, влаштовувалися величезні багаття, де палили ікони, богослужбові книги, ноти церковних музичних творів, опудала священиків і святих, гроби, що символізували релігію [16, с. 273].

Із столиці СРСР хвилі антирелігійної боротьби поширювалися по всій країні. Досягали вони і Переяславщини.

Петро Трохимович Масліченко, 1926 р.н., із с. Гайшин згадує: «Мати розказувала, що якось вона ходила паски святить. Коли їдуть на конях 12 чоловік у ризах, з кадильницями, відрами води, давай водою бризкать, людей розгонить. Релігію тоді трощили» [9, с. 156].

Важливою ланкою боротьби з релігією стала система освіти. Нарком освіти А. Луначарський писав: «Ікона, перед якою висить лампада у функціонуючій церкві, в десять тисяч разів небезпечніша, ніж ікона в зібранні Остроухова» [4, с. 357].

Колишній мешканець м. Переяслава Іван Романович Чухно у своєму романі-есе «Жизнь» згадує: «Школа і піонерська організація робили свою справу, сприяли відлученню дітей від впливу служителів церкви. Коли я став піонером, то, починаючи з 1927 року, робив тільки вигляд, що іду в церкву, а насправді усередину церкви не заходив, а з друзями бігав по території цвинтаря» [28, с. 46 ].

Повсюдно в школах створювалися гуртки юних безвірників [15, с. 95].

З червня 1928 р., з ініціативи ЦК ВКП (б) по всій країні піднялася чергова антирелігійна кампанія. Зросла кількість церковних погромів, руйнувань храмів і фізичних розправ над духовенством.

У середньому по СРСР в цей час закривали до п'ятдесять храмів у місяць.

В Україні лише упродовж 1930 р. було закрито 533 церкви, костьоли, синагоги. Із 12380 церковних будівель, яких нараховувалось в Україні за царизму, з 1917 до 1936 р., було закрито 7341. За підрахунками історика і архітектора М.А. Міллера понад 65 відсотків пам'яток архітектури культового призначення на території України в 30-і роки було зруйновано і перебудовано для інших цілей [3, с. 124].

8 квітня 1929 р. було видано Постанову ВЦВК і РНК РРФСР «Про релігійні об'єднання», якою підтверджувалося запроваджене Декретом 1918 р. позбавлення релігійних громад прав юридичної особи, місця звершення обрядів обмежувались тільки культовими будівлями і кладовищами.

Постановою ВЦВК від 28 травня 1929 р. релігійна пропаганда виключалась із конституційних прав.

У 1930 р. по всій країні проводилось суцільне зняття церковних дзвонів. На виконання рішення президії Переяславського райвиконкому від 2 квітня 1930 р. також були зняті дзвони з культових споруд м. Переяслава.

Бутник Поліна Іванівна, 1921 р.н., м. Переяслав пригадує: «У Вознесенському монастирі на дзвіниці був дзвін. Розказували, що такого дзвона і в Києві не було. Він вирізнявся приємним, урочистим звуком. Мій батько розказував, що як варили дзвін, то приїжджали поміщики, купці і кидали золото в розплавлений метал» [21].

Українці здавна відзначалися ревною набожністю. Професор Іван Власовський свій масштабний «Нарис історії Української Православної Церкви» розпочав такою сентенцією: «Православна віра так зрослася з світоглядом, характером, побутом українського народу, що стала ознакою української народности: приналежність до цієї віри свідчила віками про приналежність людини до української нації» [12, с. 1].

З поваленням у Росії самодержавства, серед патріотичного українського духовенства (в основному нижчого) поширилися прагнення до церковної незалежності.

Уряд Директорії 1 січня 1919 р. ухвалив «Закон про автокефалію Української Православної Церкви та її вищий уряд» [20, с. 421].

Проте тільки у жовтні 1921 р. відбувся собор Української Автокефальної Православної Церкви, на якому висвятили на єпископа протоієрея Василя Липківського (1864-1937) [20, с. 423]. Всього через три роки в УАПЦ вже було «30 єпископів, близько 1500 священиків, більше 1100 парафій», що складало понад 12 відсотків від їх загальної кількості - 9 тис. [26, с. 493].

2 січня 1922 р. з патріотичного волевиявлення великої кількості переяславців «Мазепинський» Вознесенський кафедральний собор м. Переяслава перейшов у користування УАПЦ. Переяславську Православну церковну раду УАПЦ очолив єпископ Володимир Дахівник-Дахівський, якому підпорядковувалось до 30-ти парафій [13].

Василенко Меланія Феофанівна, 1922 р.н., м. Переяслав: «Сусіди - Коржі, Марченки, ходили в Українську церкву. Там, де монастир. (Вознесенський монастир - Ю.А.) Там вони співали» [22].

У місті релігійна громада УАПЦ була сформувана ще при Михайлівській церкві [10,с. 45].

За даними науковців НІЕЗ «Переяслав» С. Дембіцького та Л. Набок у Переяславському районі в 1920-их рр. релігійні громади УАПЦ заснувалися в селах Великій Каратулі, В'юнищах, Гайшині, Гланишеві, Горбанях, Козлові, Підварках, Пологах- Вергунах, Положаях, Харківцях [10, с. 45; 18, сс. 141, 149].

У жовтні 1924 р. таємна директива ДПУ звертає увагу на «постійне зростання впливу» УАПЦ та стверджує, що її митрополит В. Липківський та його прибічники «давно вже відомі» як «таємні пропагандисти українського самостійництва», що є небезпечним для «радянського ладу» [11, с. 82].

Орест Субтельний пише: «...у 1926 р. радянська влада розпочала фронтальний наступ на УАПЦ, наклавши високі податки на українські парафії та обмеживши діяльність духовенства» [26, с. 494].

Іван Власовський наводить у своїй книзі цікавий факт, пов'язаний з Переяславщиною: «Призначається, наприклад, митрополитом Іваном Павловським церковна урочистість в м. Переяславі (Полтавщина) в Мазепинському соборі на день Різдва св. Іоана Предтечі 7 липня (н. ст.) 1931 р. на спомин умученого уніятами р. 1766 православного титаря Данила Кушніра; на цю, оповіщену в народі, урочистість мали прибути митрополит і 4 єпископи: архієпископ Юрій Міхновський, єпископ Володимир Самборський, єпископ Конон Бей і єпископ Володимир Бржосньовский. Бути не може, щоб митрополит Іван Павловський про цю урочистість не повідомив владу в Харкові і не одержав на неї згоди. «Але врочистість, - як пише о. Д. Бурко, - не відбулася. Архієпископів Юрія Міхновського і Володимира Самборского ДПУ з Києва не пустило, єпископам Конону Бею і Володимиру Бржосньовському, що прибули напередодні свята, місцеве ДПУ наказало негайно виїхати з Переяслава, а митрополитові Івану Павловському заборонило служити й виступати з проповіддю. Служили тільки 5 священиків, без процесії». Харківське ДПУ потім «перепрошувало» митрополита Павловського і звалило вину на свої районові відділи; тільки ж така урядова «політика» щодо Церкви й релігії не могла вже обманювати «свободою віри» ні єпископів, ні духовенство, ні вірних» [12, с. 326].

Упродовж 1927-37 рр. влада здійснила фізичну ліквідацію Української автокефальної церкви та її ієрархів. Главу УАПЦ митрополита В. Липківського на вимогу ДПУ звільнили в 1927 р. від «тягара митрополичого служіння» (арештували 22 жовтня 1937 р. і стратили 27 листопада цього ж року) [6, с. 83]. У 1929 р. арештували багатьох визначних діячів

УАПЦ по сфабрикованій справі за приналежність до вигаданої Спілки Визволення України [6, с. 84]. Наступного митрополита УАПЦ М. Борецького заарештували у березні 1930 р., а в 1934 р. він помер у Ленінградській психіатричній лікарні. Останню парафію УАПЦ розпустили на початку 1936 р. Митрополита І. Павловського заарештували в травні цього ж року , а вже в серпні розстріляли [6, с. 83].

З 1928 по 1938 р. у сталінських в'язницях загинуло 13 архієпископів і єпископів, 1150 священиків і понад 20 тис. парафіян та членів окружних церковних рад УАПЦ [6, с. 83].

Дослідник історії РПЦ Д.В. Поспєловський відзначає, що з 1923 р. по всьому СРСР відчувався підйом релігійності (спостерігався ріст збільшення кількості віруючих, престижу і популярності Православної церкви) [19, с. 112].

О. Тарапон наводить такі дані: «За статистикою початку 1929 р. кількість віруючих зростала. Якщо 1928 р. у Київській окрузі їх вважалося 303 тис., то через кілька місяців по тому - 311 тис. Кількість общин зросла за рік з однієї тисячі до трьох. На Київщині діяло 469 молитовних будинків різних віросповідань, ще 148 у Києві» [27, с. 165].

Навіть радянською владою визнавалося, що на кінець 1930-х років в СРСР кількість віруючих складала 45-50 % від усього населення.

На початку 1929 р. було прийняте нове законодавство про релігійні об'єднання, яким заборонялась всяка церковна діяльність поза церковними стінами, духовенству дозволялось тільки відвідувати хворих і помираючих. Право на пропаганду мали виключно атеїсти.

У кінці 1920-х - на початку 30-х років одночасно з колективізацією і розкуркуленням під лозунгом «Геть куркуля і його пособника - попа!» розпочалось викорінення Церкви на селі, де вплив її був особливо сильним. Повсюдно проводився планомірний розгром сільських парафій.

Активісти, очолювані комуністами і комсомольцями, збиткувалися і насміхалися над самими глибинними почуттями віруючих.

Лаврик Любов Миколаївна, 1960 р.н., м. Переяслав-Хмельницький: «На початку 1930-их років у селі Горбанях нашу родичку, молоду дівчину, активісти-комсомольці привели силоміць у церкву, поклали її на святий Престол у вівтарі, а самі танцювали навколо святого Престолу з вигуками і реготом. Через якийсь час ця родичка виїхала із села і більше в село не поверталась» [23].

Д.В. Поспєловський зазначає, що в 30-і рр. (трьома хвилями - в 1929-1930, 1932­1934 і 1936-1938 рр.) здійснювався всебічний наступ на всі релігії і Церкви [19, с. 81].

Чухно Іван Романович, м. Переяслав: «З 1926-1927 років церковників стали притісняти, позбавляли права голосу, збільшили податки... Коли в Переяславі і в більшості сіл району стали закривать церкви, колишній священик Успенського собору Росинський від духовного сану відмовився і з сім'єю виїхав до дочки в Київ. Як освічена людина поступив на роботу бухгалтером»». [28, с. 50].

Деякі священики, не витримуючи цькувань і переслідувань, навіть змушені були йти проти власної совісті і зрікалися свого сану.

Священик с. Андруші Павло Перчиков у травні 1929 р., не витримавши тиску влади і після того як земгромада відібрала у нього город, зрікся сану і «обстригся» [15, с. 99]. Дяк із с. Дениси Петро Кіндратович Іванець, маючи трирічну практику, змушений був зробити публічну заяву про зречення [15, с. 99].

Показовою є історія священика Свято-Дмитрівської церкви с. Соснови О.Є. Євсевського, який на початку 1930-х років, рятуючись від репресій, змушений був продати хату і майно, залишити сім'ю і потім переховуватися все своє подальше життя, боячись зустрітися з сім'єю і дітьми [14, с. 6].

У с. Виповзках колишнього священика Я. Кремянського та брата разом із сім'ями розкуркулили в 1930 р. і вислали з села, а його сина Олександра Яковича Кремянського, 1877 р.н., колишнього дяка, пізніше арештували і розстріляли 21.03.1938 р. [6].

Священик РПЦ с. Віненці Антон Данилович Луговий у 1925 р. був засуджений на 6 місяців ув'язнення «за дискредитацію Радянської влади під час читання проповіді в церкві». Потім ще двічі затримувався органами ОДНУ і перебував під вартою по декілька місяців - в 1929 р. «по звинуваченню за зв'язок з денікінцями і видачу останнім червоних партизан» та в 1930 р. «за контрреволюційну антирадянську діяльність». За відсутністю доказів був звільнений, але в подальшому ще двічі арештовувався і був остаточно репресований у 1937 р., отримавши десять років таборів [6].

Священик РПЦ Степан Терентійович Свириденко із с. Пристроми у 1927 р. був засуджений на один місяць примусових робіт; до 1930 р. оподатковувався підвищеним експортним податком, позбавлявся виборчих прав; у 1930 р. розкуркулений, мав бути виселеним на північ. Якимось чином йому вдалося уникнути цього і вже в 1933 р. він часто з' являється в с. Пристромах як священик. Підпільно справляв по хатах селян релігійні обряди - хрестив дітей, святив паски тощо. Звинувачений у контрреволюційній діяльності і репресований в 1937 р. [5].

Священики Євдоким Зіновійович Середній, Роман Гнатович Полоз, Степан Романович Курилко були засуджені в 1930 р. до 3 років позбавлення волі [6]. За антирадянську агітацію неодноразово осуджувався і о. Зеленський Іван [6].

Священик УАПЦ Андрій Кузьмович Стась був розкуркулений у 1930 р. За борги відібрали і продали його хату у с. Харківцях [10, с. 47].

Іван Власовський подає спогади протоєрея Демида Бурка про становище Православної Церкви перед Голодомором 1932-33 рр.: «В 1931 й 1932 рр. плановий погром Церкви на Україні та й у всьому СССР наче притих, можливо з причин обурення в Европі. Радянська преса почала частіше писати, що влада, мовляв, не переслідує Церкви, а дозволяє лише вільну антирелігійну пропаганду, що ліквідація парафій та знесення церков доконується «з волі трудящих». Про заслання та замучених священників преса мовчала; іноді лише подавались короткі вістки, що такого-то єпископа заарештовано «як контр-революціонера». Але офіційне, тимчасове послаблення радянських утисків на Церкву не перешкоджало активістам антирелігійної пропаганди на місцях. Кожен з них міг тероризувати священиків, а то й позбавляти їх життя, кожен мав право збиткуватися над святощами й руйнувати церкви, не відповідаючи за ці злочинства. Таких фактів було дуже багато» [12, с. 325].

На Переяславщині під час Голодомору більшість церков вже була закрита. У самому місті Переяславі не діяли Успенський собор, церкви Борисоглібська, Воскресенська, Спасо- Преображенська, Михайлівська, Покровська, Петропавловська. У селах району більшість церковних споруд теж закрили, пристосувавши їх під клуби чи сховища.

Сонько Євдокія Антонівна, 1923 р.н., с. Велика Каратуль: «Церкву розібрали в селі у 1932 році» [9, с. 103].

Овсієнко Тетяна Андріївна, 1909 р.н., с. Велика Каратуль: «По селу ходили п'ять бригад вигрібати хліб. У бригадах були місцеві люди. Церкву в селі розорили, а добро розтягли. Пилипенко Ганна одягала ризи і сідала, простягнувши ноги на віз, з п'ятьма чоловіками. Вони реготи справляли і їздили попід дворами забирати ворочки» [9, с. 100].

Благочинним РПЦ Переяславського району з 1930 р. був призначений священик Петропавловської церкви приміського с. Підварки Михайловський Григорій Іванович (1871-1937) [5].

За архівними даними відомі імена деяких священнослужителів Переяславщини, які самовіддано виконували свій духовний обов'язок у другій половині 1920-их - першій половині 1930-их рр.: Басько (РПЦ), Богацький Григорій Іванович (1898 р.н., РПЦ, с. Ковалин, Борисоглібська церква у м. Переяславі), Босан Михайло (РПЦ, с. Стовп'яги, розстріляний у 1936 р.), Браташевський Антон Софонович (1874 р.н., РПЦ, с. Циблі, м. Переяслав, розстріляний у 1937 р.), Бурбеза Сергій (УАПЦ, с. В'юнище), Вірьовка Стефан (РПЦ), Голобородько Георгій Григорович (1867 р.н., РПЦ, м. Переяслав, заарештований 8.09.1937 р.), Голубєв Георгій Степанович (1888 р.н., РПЦ, м. Переяслав, прибув з Києва, заарештований 8.09.1937 р.), Горлушко Іван Юхимович (1885 р.н., РПЦ, м. Переяслав, засуджений у 1937 р. до 10 р. позбавлення волі ), Звєрєв Гаврило Павлович (1874 р.н., РПЦ, засуджений у 1937 р. до 10 р. позбавлення волі), Зелінський Іван (РПЦ), Золотар Трохим Карпович (1870 р.н., засуджений у 1937 р. до 10 р. позбавлення волі), Канупер Порфирій Онисіфорович (1886 р.н., с. Помоклі, заарештований 5.10.1937 р.), Копа- Овдієнко Василь Тимофійович (1882 р.н., РПЦ, репресований), Курилко Степан Романович (1874 р.н., с. Дівички, заарештований 27.10.1937 р.), Луговий Антон Данилович (1876 р.н., РПЦ, с. Віненці, засуджений у 1937 р. до 10 років позбавлення волі), Марченко Андрій Степанович (1879 р.н., м. Переяслав, засуджений у 1937 р. до 10 р. позбавлення волі), Михайловський Леонтій Якович (1871 р.н., РПЦ, с. Циблі, м. Переяслав, розстріляний у 1937 р.), Перчиков Павло (РПЦ, с. Андруші), Полоз Роман Гнатович (1887 р.н., с. Козлів), Пономаренко Михайло Степанович (1867 р.н., РПЦ, м. Переяслав), Пономаренко Микола Степанович (1876 р.н., РПЦ, с. Андруші, розстріляний 10.09.1937 р.), Прохорович Тихон Кир'янович (1887 р.н., с. Пологи-Яненки, розстріляний у 1937 р.) Свириденко Іриній Терентійович (1873 р.н., м. Переяслав, засуджений у 1937 р. до 10 р. позбавлення волі), Середній Євдоким Зіновійович (1897 р.н.), Соболь Юхим Григорович (1884 р.н., м. Переяслав, засуджений у 1937 р. до 10 р. позбавлення волі), Сохацький Євгеній Григорович (1867 р.н., РПЦ, сс. Пологи-Чобітьки, Пологи-Вергуни, Ташань, засуджений у 1937р. до 10 років позбавлення волі), Стась Андрій Кузьмович (1888 р.н., УАПЦ, сс. Пологи-Вергуни, Горбані, Вознесенський собор, Михайлівська церква у Переяславі, заарештований 17.08.1937 р., перебував у таборах з 1937 по 1953 р.), Степаненко Пилип Микитович (РПЦ), Стеценко Микола Микитович (1898 р.н., РПЦ, м. Київ, Борисоглібська церква в Переяславі, засуджений у 1937 році до 10 років позбавлення волі), Черницький Олексій (УАПЦ), Чижевський Іван (УАПЦ, с. В'юнище), Яненко Пилип (УАПЦ, репресований) [5; 18].

Пасха - найзначніше християнське свято, символ перемоги Христа над пеклом і смертю, порятунок від гріха, прокляття і смерті. Незважаючи на перешкоди, що чинила влада, віруючі люди все-таки навіть у рік Голодомору намагалися відсвяткувати Пасху.

Горбенко Оксана Ігнатівна, 1906 р.н., с. Борисівка: «У 1933 р. перед Паскою моя мати купила жита та дві неділі ми товкли у ступі те жито на муку. Спекли 3 хлібини і 15 житніх пиріжків, щоб піти в церкву посвятить. Пішла моя мати в церкву. Прийшла в церкву і жінка Максима без нічого. Мати дала їй два пиріжки, то вона ледве руки матері не відірвала, так цілувала, що і її дітки попробують свяченого хліба» [9, с. 98].

Плюндрування релігії і духовності призвело до зміни суспільної моралі. Завжди вважалося гріхом грабування і руйнування могил, заборонялося турбувати прах померлих людей. У часи колективізації і Голодомору поширилося цвинтарне мародерство. На перших порах грабували могили вночі і потайки, а згодом навіть вдень, не боячись покарання.

Вирівська Пелагея Онуфріївна, 1918 р.н. м. Переяслав-Хмельницький: «Я пішла з дому на кладовище до батькової могили. Він був захований на Ярмарковому кладовищі, під дерев'яною церквою. Перед голодовкою її розібрали, розбили. Біля церкви були поховані баришні багаті, у них перстні золоті були, сережки. Бандіти церкву розбили, позабирали у трунах все золото» [9, с. 57].

У звичайних, не екстремальних умовах життя, смерть людини сприймається оточуючими як велике, непоправне горе, особливо для рідних померлого.

У 1932-33 рр. смерть людей стала буденним явищем, втратила свій священний зміст страху і печалі. Масова смертність ніби як знівелювала трагічність цих подій.

Артюх Євдокія Овсіївна, 1917 р.н., с. Помоклі: «Багато людей померло з голоду, ой страшне! Було як ідеш по вулиці - так страшно і нікого не шкода» [1, с. 14].

Горбенко Оксана Ігнатівна, 1906 р.н., с. Борисівка: «В голод мертві люди лежали на дорозі як сміття. Проходять люди мимо, обминули й пішли. Відвезли на кладовище померлих, взяли за руки - за ноги, вкинули в яму, ніхто й не плакав» [9, с. 98].

Хобта Юхим Трохимович, 1924 р.н., с. Травневе: «Тоді людина була хуже скотини. Людина нічого не стоїла» [9, с. 108].

Існує вироблена тисячоліттями традиція поховального обряду, спрямованого як на забезпечення успішного переходу душі покійного у світ предків, так і на охорону живих від шкідливого впливу духу мерця. Для віруючих у Бога і потойбічне життя людей вкрай важливо дотримання всіх вимог релігійного обряду поховання. Але абсолютна більшість померлих під час Голодомору були поховані без належного обряду, не по християнському звичаю, влада позбавила їх можливості сповідування, соборування та святого причастя.

Артюх Євдокія Овсіївна, 1917 р.н. с. Помоклі: «Дід проз комин на печі лежали. Пішли вони босі надвір. Вертаються і питають: «Чайок ще не кипить?». Чай ми пили із малясом. Лягли дід знову проз комин і моляться. Рая каже: «Бабо, дід, мабуть, вмирає»! Дід «Отче наш» кончив - і діда немає» [1, с. 14].

Білогрудова Марія Йосипівна, 1915 р.н., м. Переяслав-Хмельницький: «Кидали померлих в яму як попало і пригортали землею, або просто перевернуть підводу на кладовищі, - да й усе» [9, с. 51].

Грабовська Олена Андріївна, 1910 р.н., м. Переяслав-Хмельницький: «Мама вмерла у 1932 году перед Паскою, в страсний четвер. Зойшлися добрі люди. Зняли двері у комнатах, зробили труну. Мамину труну поставили на воза, і дід Гордій одвіз на кладовище. У голодовку копали общу яму і закопували. Ніякого обряду не було» [9, с. 60].

Навіть могил жертв Голодомору на Переяславщині майже не збереглося, адже ніщо не повинно було нагадувати про жахливу трагедію і її причини.

Білогрудова Марія Йосипівна, 1915 р.н., м. Переяслав-Хмельницький: «На Ярмарковому кладовищі затоптали могили, де були поховані в голод люди» [9, с. 54].

Самогубство вважається у православному християнстві одним із найтяжчих гріхів, наскільки тяжким, що самогубців навіть хоронили за межами православних кладовищ, а священики не мають права їх ховати за церковним звичаєм. Проте Голодомор своїм безмежним трагізмом приглушив відповідальність людей за збереження свого життя і зафіксовано немало випадків, коли люди добровільно покінчили з життям.

Супруненко Наталія Григорівна, 1914 р.н., с. Воскресінське: «У нас одна жінка, Скряга Марфа, повісилась, як настав вже хліб. Вона така пухла була. У неї від голоду померло двоє чи троє дітей, а один хлопчик остався. Дядько його вихватив і виїхав з ним в Сибір. З молодого хліба наварила Марфа галушечок. Вона їх поїла і з жалю за своїми дітками повісилась» [9, с. 132].

Для православної віруючої людини натільний хрест - перш за все символ належності до християнської віри, спасіння і спокутування гріхів роду людського. Голод змушував людей продавати свої особисті святині - золоті й срібні натільні хрести.

Перерва Наталія Свиридівна, 1914 р.н. м. Переяслав-Хмельницький: «Моя мати віднесла в «торгсін» хрест і сережки золоті, принесла ледве не до мішка борошна» [9, с. 76].

Плотнікова Лідія Іванівна, 1922 р.н. м. Переяслав-Хмельницький: «В 1933 р. батько їздив у Київ в «торгсін». Відвіз батько в «торгсін» мамині золотий хрест такий чималий і срібні шати з ікони. Привіз звідти гречану крупу, муку» [9, с. 78].

Таким чином, можна зробити висновок, що незважаючи на жорстокий богоборчий терор, переслідування священиків і знущання над почуттями віруючих православна віра продовжувала існувати на Переяславщині навіть під час особливо трагічного періоду колективізації, розкуркулення і Голодомору 1932-33 рр. Уцілілі священики робили все можливе аби нести людям Боже Слово, але умови для існування Православної Церкви були надзвичайно тяжкі. Вірні Православної Церкви у більшості не мали можливості задовольнити свої релігійні потреби та прагнення, гинули з голоду без християнського пошанування. У ці роки відбулася глибока девальвація загальнолюдських моральних цінностей.

Проведеним дослідженням тема існування Православної Церкви на Переяславщині в 1932-33 рр. далеко не вичерпується і потребує подальшого вивчення.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

1. Авраменко Ю.В. Голодомор 1932-1933 років - геноцид українського народу. Село Помоклі на Переяславщині в 1932-1933 роках. Спогади очевидців / Ю.В. Авраменко. - Переяслав-Хмельницький: СПД Карпук С.В., 2003. - 26 с.
2. Авраменко Ю.В. Голодомор 1932-33 років в Україні та на Переяславщині. Записи Віри Каплюк свідчень про Голодомор 1932-33 років жителів сіл Натягайлівка, Пологи- Вергуни, Пологи-Яненки, Улянівка, Тарасівка Переяслав-Хмельницького району Київської області / Ю.В. Авраменко. - Переяслав-Хмельницький: ПП «СКД», 2008. - 240 с.: фото Ю. Авраменка, В. Каплюк.
3. Акуленко В.І. Охорона пам'яток культури в Україні (1917-1990): [Монографія ] / В.І. Акуленко - К.: Вища шк., 1991. - 274 с.
4. Арутюнов А.А. Досье Ленина без ретуши. Документы. Факты. Свидетельства / A. А. Арутюнов. - М.: Вече, 1999. - 656 с.
5. Воротиленко М. Заповіт Петра І / М. Воротиленко. - К.: ТОВ «Новий друк». - 272 с.
6. Галузевий державний архів Служби Безпеки України, ф. 20, оп. 1, спр. 540.
7. Голод 1932-1933 років в Україні: причини та наслідки. - К.: Наукова думка, 2003. - 888 с.
8. Голодне розп'яття Переяславщини. - Переяслав-Хмельницький: ПП «СКД». - 192 с.
9. Голодовка: 1932-1933 роки на Переяславщині: Свідчення / Упорядники: Ю. В. Авраменко, В.М. Гнатюк. - Переяслав-Хмельницький; Київ; Нью-Йорк: Вид-во М.П. Коць. 2000. - 445 с.: іл.
10. Дембіцький С.С. Українська Автокефальна Православна Церква на Переяславщині. 20-ті роки ХХ ст. / С.С. Дембіцький // PEREYASLAVICA: Наукові записки Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав» / Релігійне життя Переяславської землі (ІХ-ХХІ ст.). - Зб. наукових статей. - 2007. - Вип. 1 (3). - С. 43-47.
11. Документи трагічної історії України (1917-1927 рр.) / Редактор-упорядник П.П. Бачинський - К., 1999. - 640 с.
12. Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви / І. Власовський. - Нью Йорк-Київ-С. Бавнд Брук, Українська Автокефальна Православна Церква, 1990. - Ч.1. - 384 с.
13. Коломієць О.Р. Вознесенський собор у 20-их роках / О.Р. Коломієць // Папірус - 12 лютого 1998 р.
14. Костюк Н. Місія роду Євсевських - нести людям добро і милосердя / Н. Костюк// Вісник Переяславщини. - 18 серпня 2009 р. - С. 6.
15. Коцур В.П. Релігійне життя Переяславщини в кінці 20-х рр. ХХ ст. (на матеріалах преси) / В.П. Коцур, О.А. Тарапон // PEREYASLAVICA: Наукові записки Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав» / Релігійне життя на Переяславській землі (ІХ-ХХІ ст.). - Зб. наукових статей. - 2007. - Вип. 1 (3). - С. 95-100.
16. Мирек А.М. «Красный мираж». Палачи великой России / А.М. Мирек. - М.: ООО «Можайск-Тера», 2006. - 528 с.
17. Митрополит Санкт-Петербургский и Ладожский Иоанн (Снычев ) «Русская Симфония». - 454 с.
18. Набок Л.М. Православні храми Переяславщини: історія, дослідження, сучасність/ Л.М. Набок, О.В. Колибенко. - Переяслав-Хмельницький, 2007. - 176 с.
19. Поспеловский Д.В. Русская православная церковь в ХХ веке /Д. Поспеловский.- М.: Республика, 1995. - 511 с.
20. Протоієрей Серафим Слобідський. Закон Божий. - К.: Видавничий відділ Української Православної Церкви Київського Патріархату, 2003. - 656 с.
21. Респондент Бутник П.І.
22. Респондент Василенко М.Ф.
23. Респондент Лаврик Л.М.
24. Скарби Києво-Печерської лаври: Альбом / Авт.-упоряд.: О. Коваль, Л. Ковальова, А. Гришин та ін. - К.: Мистецтво, 1998. - 272 с.: іл.
25. Соколов Б.В. 100 великих войн / Б.В. Соколов. - М.: Вече, 2001. - 544 с.
26. Субтельний О. Україна: історія / Пер. з англ. Ю.І. Шевчука; Вст. ст. С. В. Кульчицького. - 3-тє вид., перероб. і доп. - К.: Либідь, 1993. - 720 с.
27. Тарапон О.А. Політика радянського режиму у сфері релігії та її наслідки для церкви / О.А. Тарапон // РЕКЕУАБЬАУІСА: Наукові записки Національного історико- етнографічного заповідника «Переяслав» / Релігійне життя Переяславської землі (ІХ- ХХІ ст.). - Зб. наукових статей. - 2007. - Вип. 1 (3). - С. 163-167.
28. Чухно И.Р. Жизнь. Военно-исторический роман-эссе. Книга первая / И.Р. Чухно. - М., 2002. - 496 с.: ил.

Avramenko Yurii
Orthodox Church and believing is on Pereyaslav region during Golodomoru of 1932 - 1933
In the article position of Orthodox Church and believirg lights up on Pereyazlav region during Golodomoru 1932 - 1933.
Key words: Golodomor, persuit, Orthodox Church, religion, repressions, priests, terror, church.