Безсмертний подвиг героїв-козаків на Трубежі
Холодного, похмурого лютневого ранку 1919 року козаки Вороньківської, Бориспільської, Березанської й Баришівської сотень Переяславського полку вступили у смертний бій з підрозділом більшовицького війська, що бронепоїздами просувалося до Києва. У теплих броньованих вагонах до столиці також їхала окупаційна адміністрація: купка посланих Леніним і Троцьким різнонаціональних шахраїв-самозванців, які нахабно називали себе «рабочє-крєстьянскім правітєльством савєцкой Украіни». В їхньому обозі сформовані з катів-неукраїнців репресивно-каральні органи, найголовніша опора більшовицького режиму.
То був час, коли наша армія під натиском і червоних, і білих ворогів залишала Лівобережну Україну. Нависла загроза захоплення Києва. Український уряд-Директорія переїжджав до Житомира. Командир Вороньківської козачої сотні Іван Черпак, людина відважна й рішуча, одержав наказ зайняти оборону на правому березі річки Трубіж, щоб хоч на декілька днів зупинити просування більшовиків до Києва, поки зі столиці організовано евакуюються українські установи.
«На Трубежі, на грізнім рубежі
Воздравіє поставимо їм свічі:
Вони живі для нас у віковіччі,
І пам’ять їхню не сточить іржі…»Борис Олійник
Козаки радо відгукнулися на заклик Івана Черпака затримати ворогів на підступах до Києва. Хоробрих захисників Вітчизни, готових у той драматичний час навіть ціною життя беззастережно боронити від заклятого ворога рідну землю, свої родини, свободу, гідність, майно, віру, виявилося близько трьох сотень. Відважні молоді чоловіки та юнаки добре усвідомлювали, на яку небезпеку наражаються, достеменно знали, що в бою мають покладатися тільки на себе, бо допомоги не отримають нізвідки і ні від кого.
Незважаючи на мороз і глибокий сніг, у призначений час козаки зібралися на Трубежі. Ворожий бронепоїзд, зупинившись за півтори сотні кроків перед мостом, неподалік пошкодженого відрізку колії, почав обстрілювати з гармат позиції українців, які зайняли оборону на правому березі річки.
Два дні тривав нерівний бій. Багато козаків, що мали на озброєнні всього чотири кулемети, зо дві сотні гвинтівок, шаблі й револьвери, обмаль набоїв, загинули або дістали важкі поранення. Але полягло й немало ворогів. На третю добу, скориставшись нічною темрявою, вцілілі, але виснажені холодом, голодом і безсонням, безстрашні сини України організовано відступили, забравши своїх поранених товаришів. Вбитих і померлих від важких ран, що залишилися на полі бою, більшовики поскидали в холодні води Трубежа.
Розповідають, що звістку про розгром сотні приніс у Вороньків гімназист, мабуть, учасник бою, бо під кожушком у нього виднілася закривавлена вишиванка. На запитання дружини одного з козаків, де її чоловік, юнак відповів: «На дні Трубежа». Трагічне повідомлення викликало ридання всієї великої родини. Завдяки свідкам, вдалося встановити, що близько 70 вороньківців і 30 березанців полягли в тому бою. Також загинуло декілька мешканців сіл Іванків і Глибоке (нині Бориспільський р-н).
Упродовж багатьох десятків років про цю героїчну подію часів національно-визвольної революції згадувати було небезпечно, адже радянська пропаганда називала бандитами всіх українців, які боролися проти комуністичної тиранії. Тому вдови й матері загиблих чоловіків і синів боялися розповідати дітям та онукам правду про подвиг і героїчну смерть їхніх батьків і дідів. Але свято берегли про них пам’ять. На жаль, ніхто не залишив письмових спогадів про той бій. Навіть ті козаки, яким вдалося врятуватися. Хоча, можливо, такі записи існували, але не дійшли до нас. Очевидно, більшовики, що наступали на Київ, теж не задокументували подробиць тієї події. В архівах жодних документів поки що не вдалося знайти.
Сумний досвід підтверджує: хоч і значущі, але не задокументовані історичні факти з плином часу забуваються. Або стають легендами, в яких нащадкам не завжди легко відрізнити правду від домислів. Відомий поет Микола Карпенко, уродженець с. Вороньків, на підставі почутих у дитинстві розповідей на схилі свого життя написав поему «Отаман Іван Черпак». Декілька разів вона видавалася окремою книжкою. Багато цінних відомостей про бій на Трубежі зібрав у середині 1990-х житель с. Іванків Бориспільського р-ну Андрій Свирид, нині покійний. Він їздив до Воронькова, розмовляв з місцевими людьми похилого віку і по крихті зібрав почуту від них інформацію про Івана Черпака і його побратимів.
Проаналізувавши всі наявні відомості про ту подію, можемо констатувати: молоді українці козацького роду і духу ціною своїх життів на два дні зупинили просування ворога до столиці України. Вони здійснили подвиг, що мав не тільки стратегічне, але й політичне та ідеологічне значення. Завдяки героїзму козаків, війська Директорії організовано відступили на захід, щоб продовжувати боротьбу за нашу державу. Також було зірвано нахабний намір більшовицьких загарбників тріумфально в’їхати до Києва і брехливо проголосити себе – носіїв сваволі, терору і грабіжництва – визволителями українців від української демократичної влади.
Захопивши в лютому 1919 року Київ, московсько-большевицькі окупанти встановили в місті диктаторську владу. За півроку, поки їх не вигнали, накоїли багато злочинів: закатували десятки тисяч, пограбували сотні тисяч людей, знищили багато культурних цінностей, вивезли з України мільйони тонн збіжжя. Нахабно продемонстрували, чого насправді варті їхні брехливі гасла про мир, свободу, землю, заводи і державне самовизначення пригноблених народів.
Проголосивши всупереч об’єктивним економічним законам негайний перехід до комунізму, скасували товарно-грошові й ринкові відносини, запровадили «прямий продуктообмін». Селами нишпорили «продатряди», які по-бандитськи грабували господарства мирних людей. Усіх непокірних, незгодних чи підозрілих більшовики проголосили ворогами народу й розстрілювали на місці або запроторювали до чекістських катівень, звідки вже ніхто не повертався.
Про страшенні звірства і терор московських окупантів проти українців Полтави (більшість території нинішньої лівобережної Київщини належали тоді до Полтавської губернії) з болем і відчаєм писав самовидець подій, відомий письменник-гуманіст Володимир Короленко в листах до колишнього полтавця Анатолія Луначарського, у той час наркома освіти в уряді Леніна. Він, зокрема, зазначав: «селянська Україна кипить ненавистю і гнівом» проти окупантів-більшовиків. Відомо, що ті листи читав також «самий чєловєчний вождь всєх трудящіхся», але ніхто не зупинив безжального винищення українців-трудівників.
Через 96 років після описаних подій віроломний ворог знову вторгся в Україну. На жаль, влада, що керувала нашою державою останні 22 роки, повторила помилки очільників Центральної Ради. Бо тривалий час наївно вірила підступним і хижим правителям імперіалістичної Московії, які патякали про братерську любов до України. За чисту монету сприймала їхні брехні про миролюбство і стратегічне партнерство з нашою країною. Тому так і не створила українських боєздатних збройних сил. Більше того, майже мільйонну, добре оснащену армію, що дісталася нам у «спадок» від СССР, влада розпустила, озброєння продала, майно розграбувала. Крім того, 20 років тому з вини недалекоглядних керівників Україна позбулася третього у світі за потужністю ядерного потенціалу. Не заручившись при цьому юридичними гарантіями своєї безпеки і територіальної цілісності з боку США, Великобританії та РФ. Через такі непростимі помилки, навіть злочини, наших попередніх президентів та урядів надійно захистити Україну від нахабного агресора в 2014 році, як і в 1918 -1919 роках, не було кому. Тому першими в бій за Україну пішли добровольчі батальйони, сформовані з нащадків козаків і гайдамаків.
Маємо усвідомити: тільки згуртованість довкола національних цінностей принесе нам перемогу над споконвічним ворогом, стане і завжди буде запорукою спокою, громадянської злагоди, стабільності, процвітання, сили й авторитету України.
Нині ж на виконання Указу Президента України від 28 січня 2010 року №75 «Про вшанування учасників боротьби за незалежність України у ХХ столітті», за велінням розуму й сумління, задля збереження історичної пам’яті, торжества справедливості ми зобов’язані спорудити пам’ятник полеглим козакам на березі Трубежа. І з нагоди кожної річниці їхнього подвигу всією громадою на державному рівні віддавати посмертні почесті Героям. Вічна їм Слава!
Анатолій Ковальчук, голова Бориспільського обєднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка
