Переяслав-Хмельницький колаж
місто Переяслав та Переяслав-Хмельницький район
Головна » Історія » Переяславщина в другій половині ХІІІ-ХVІ ст. (історико-археологічний огляд)

Переяславщина в другій половині ХІІІ-ХVІ ст. (історико-археологічний огляд)

Вісник Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля. – Луганськ, 2004. – №9. – С.219-225.

Починаючи з весни 1239р. південноруські землі, зазнали страхітливого удару від монголо-татарських полчищ. Не уникло загрози й Переяславське князівство, ставши першим бар’єром на шляху ворожого вторгнення. Загибель таких важливих центрів як Переяслав, Чернігів та Київ повністю змінила політичне, культурне і економічне життя краю. В результаті монголо-татарської навали Переяслав втрачає своє колишнє значення.

З цього часу згадки про нього майже не зустрічаються на сторінках літописів, мовчать кілька століть історичні джерела через ослаблення зв’язків з іншими регіонами. Фактично даний період важко піддається грунтовному вивченню за браком і обмеженою кількістю різноманітних джерел.

Довгий час в історичній науці побутувала думка про повне запустіння Середньої Наддніпрянщини після захоплення її монголо-татарами. Така думка склалася в істориків внаслідок малої кількості писемних джерел і археологічних знахідок, починаючи з ХVIII ст. й інколи з’являється у працях сучасних дослідників. З середини ХІХ ст. подальшого розвитку зазнає теорія про запустіння південноруських земель завдяки російському історику М.П. Погодіну [15, 46]. Вчений доводив, що в часи золотоординського панування все давнє населення Київського,Чернігівського, Переяславського князівств було частково знищене, а частково переселилося в лісові райони Росії (зокрема до Московської держави). На їх місце з’явилися переселенці з Карпат, які відрізнялися від інших великоросів (росіян) і, змішавшись з залишками половців, печенігів та торків, утворили власне український народ.

Теорію підтримали деякі російські та українські історики (М. Коялович, Д. Зубрицький, Л. Падалка, О. Стороженко) [1, 7; 24, 40; 27, 113-114, 121]. В своїх цілях думки М.П. Погодіна використали польські історики (М.О. Грабовський, К. Шайноха, О. Яблоновський), намагаючись показати, що після нашестя кочовиків Південна Русь лежала пусткою, і лише завдяки Польщі ці землі стали знову заселеними та розвинутими [1, 7; 18, 46]. Пізніше ідею запустіння українських земель підтримував В.О. Ключевський [1, 9].

Проти великоруської і великопольської теорій виступив ряд російських та українських вчених (С.М. Соловйов, К.М. Бєстужев-Рюмін, М.О. Максимович, В.Б. Антонович, О.Я. Єфименко), які довели на основі об’єктивних тверджень, що Русь спустошувалася до і після Батия, але, незважаючи на це, населення не залишало рідних місць [1, 7-9; 22, 167; 27, 55].

Джерела другої половини ХІІІ-ХVІ ст. дають мало корисної інформації про Переяславщину. Північні літописи вказують лише на повне запустіння цих земель після 1239 р. Власне отримати які-небудь відомості про стан справ на Переяславщині у монгольський час можна з подорожі галицько-волинського князя Данила Романовича в Золоту Орду [14, 806]. Проїжджаючи через Переяслав у 1245 р. він вперше зустрів тут татар. Важливими є записки францисканського монаха Іоанна Плано де Карпіні, який в 1246 р. перебував у землях Південної Русі, залишивши опис становища краю [1, 21-22]. Ярлик кримського хана Менглі-Гірея (1482 р.) згадує Сарайську тьму – адміністративну одиницю Орди, що включала в себе межиріччя Дніпра та Волги з Переяславською і Половецькою землею [15, 45]. Ще одним документом, де згадувався Переяславль Руський, є “Список городов, дальних и ближних”, але крім цього ніяких відомостей він більше не подає [1, 27-29].

Період з ХV по ХVІ ст. більше висвітлений письмовими джерелами, це зокрема люстрації, літописи, документи приватно-правового характеру, жалувані грамоти, реєстри, тарифні книги, листування тощо. Крім того велике значення мають джерела з історії Борисполя, Канева, Черкас, які були тісно пов’язані з Переяславом у той час.

Так, до 1 лютого 1455 р. відноситься жалувана грамота київського князя Олександра (Олелька) Володимировича своєму боярину Олехну Сохновичу [27, 73,79]. В грамоті князь віддає у володіння боярину “городисче Старое над Днепромъ покалаурово, селище Булатчинъ, селище Круглое, селище Сошниково за Каранью зъ озерцемъ Белимъ, и къ тому три городисча за Днепромъ: Бусурменское, Ярославское, Сальково, зъ озерцемъ Линовымъ, а селище Процево...” Пізніші документи другої половини ХVІ-ХVІІ ст. згадують не раз ці населені пункти, які передаються в спадок нащадкам боярина Сохновича [27, 80-89].

Оскільки в цитованому фрагменті цього документу всі топоніми названі “городищами” і “селищами”, а не “городками” та “сільцями”, то зрозуміло, що мова йшла про слабо заселені або й зовсім покинуті укріплені та відкриті поселення.

В реєстрі поборів Київської землі 1581 р. згадується с. Ковалин, що належало київському Пустинно-Миколаївському монастирю [15, 52].

Цікавий історичний факт знаходимо у листуванні турецького султана Сулеймана ІІ і короля польського Сигізмунда І [13, 20-23]. В листі султан скаржиться, що восени 1545 р. прийшли козаки з Переяслава (Яцько й Мануйло), Черкас, Брацлава, Києва та інших замків під Очаків і поробили великі шкоди. Іншим листом під 1570 р., той же Сулейман ІІ вимагає від короля Сигізмунда Августа кари для козаків, які чинять шкоди татарам, а в українських містах, серед яких згадується й Переяслав, є більше тисячі татарських бранців [13, 48-51].

Наступний документ, а саме грамота короля Стефана Баторія князю Василю-Костянтину  Острозькому дозволяла збудувати замок на переяславському городищі та займатися колонізацією і захистом краю [12,.284-288]. Земля передавалася у власність князів Острозьких з 1585 р.

Документи 1591-92 рр. вводять нас у заплутану історію взаємин між низовими козаками і переяславцями [13, 68-71; 21, 256-258]. Свого апогею справа дійшла під час козацької війни К. Косинського (1591-1593 рр.). За одним з документів, Переяслав було зруйновано, а його намісника і місцеву шляхту винищено. Навряд чи козаки намагалися зруйнувати все місто, оскільки їх ціллю повинен бути замок, де перебував сам намісник і шляхта. Вже у 1594 р. зі слів австрійського посла Еріха Лясоти, Переяслав справляв враження міцного міста [25, 28].

Велика кількість населених пунктів Переяславщини зберегла свої давньоруські назви у недоторканому або дещо видозміненому вигляді. Власне такими є Переяславль Руський (м. Переяслав-Хмельницький), Мажеве сільце (с. Мазінки), Баруч (м. Баришівка), Воїнь (c. Віненці), Демінеск (с. Дем`янці), Пісочен (с. Городище, ур. Піщанка), Янчине сільце (с. Мала Каратуль, ур. Яненки) [16, 133-136; 17, 209]. Сучасні гідроніми – Трубіж, Альта, Супій, Карань, Стряков (назву перенесено на с. Строкова) згадуються у давньоруських літописах [16, 130; 17, 209]. Розташовані на берегах р. Броварки (Каратульки) сс. Велика та Мала Каратуль отримали назви від тюркського етноніму “каратулі” (чорні шапки, чорні клобуки) – напівкочових “своїх поганих” (торків, берендичів, печенігів), які компактно проживали в даній місцевості. Взагалі, в верхів’ях р. Броварки зафіксовано кілька тюрконімів – “кугум”, “яга”, “карамша”, які можна пов’язати з цими племенами [3, 41, 50; 16, 137]. Очевидно, куток Беренда в с. Лецьки є свідченням перебування тут напівкочових племен берендичів на службі у переяславських князів.

Населені пункти з жалуваної грамоти Олехни Сохновича, теж маючи давньоруське походження, ототожнюються дослідниками з сучасною топонімікою Бориспільського району: с.Старе, с. Сошників з болотом Білим, ур. Кругле поблизу с. Сошників, с. Сальків з озером Линовим (затоплено), с. Проців. Селище Булатчин локалізується на давньоруському поселенні (400х50 м) лівого берега р. Булатиці між селами Дівички та Єрківці (ур. Стави) Переяслав-Хмельницького району [6, 27]. Два задніпровських городища Бусурменське і Ярославське, на жаль, локалізувати не вдається за браком потрібної інформації. Бусурменське городище востаннє згадується в 1624 р. під назвою Бесурмянского. На думку мовознавця В.М.Брахнова його слід шукати в трикутнику сс. Велика Каратуль – Мала Каратуль – Ташань, оскільки назви мають тюркське походження [3, 50].

Дещо окремо виділяється топонім заболоченої в минулому (зараз осушеної) затоки р. Броварки в місці її крутого вигину, неподалік х. Мар’янівка. Місцевість має назву Вингуля, як похідне, на думку О.В. Колибенка, від литовського слова “вінгіс”, що означає “змія, звивина, заворот”. На території Литви відомі невеликі річки з подібними назвами [15, 50]. Топонім Вингуля має яскраво виражене литовське походження і міг потрапити сюди разом з компактною групою литовського населення.

Археологічні пам’ятки другої половини ХІІІ-ХVІ ст. представлені невеликими селами та хуторами, котрих налічується більше двадцяти. Більшість їх було виявлено під час археологічних розвідок і планомірних досліджень на них не проводилося. Виключення становлять розкопки в м. Переяслав-Хмельницькому та с. Комарівка (затоплене Канівським водосховищем).

Найбільш вивченим є селище за 6-7 км на південний захід від с. Комарівка. Воно досліджувалося В.Й. Довженком та А.І. Кубишевим протягом 1964-1968 рр. Селище існувало від рубежу Х-ХІ ст. до початку ХV ст. безперервно на одному й тому ж місці, вздовж дніпровcької затоки Васильків. Загальна площа становить 7-10 га. Поселення пізнього середньовіччя займало значно меншу площу. Повністю розкрита північна, частково західна і центральна частини поселення [2, 5-9]. До післямонгольського часу відносяться 9 жител, в основному наземних, 8 господарських споруд та численні господарські ями. В культурному шарі та житлах зустрічається різноманітний інвентар: леміш, чересла, ножі, чавунні казани, залізний струг для обробки деревини, оковки відер, уламки жорен, точильних брусків, вироби з рогу та кістки. Кераміка зустрічається у великій кількості і представлена кухонним (місцеві горщики з валикоподібним вінчиком) та тарним (фрагменти херсонеських амфор) посудом. Загалом місцева кераміка є генетичним продовженням давньоруських гончарних традицій [2, 38-48].

Поряд з поселенням розміщувався пізньосередньовічний могильник ХІІІ-початку ХV ст. Всього досліджено 85 поховань, які залягали на глибині 0,5-0,9 м від сучасної поверхні у могильних ямах. Поховання майже безінвентарні, кістяки витягнуті по вісі схід-захід з невеликими відхиленнями, що зазвичай характерно для християнського обряду [2, 49-54].

Комарівське селище було покинуте жителями на початку ХV ст., очевидно, внаслідок зміни водного режиму Дніпра, оскільки безпосередньої татарської загрози для нього не було.

Розвідками виявлено кераміку другої половини ХІІІ-ХІV ст. на давньоруських пам’ятках у с. Гайшин (ур. Бурти та Пільма), с. Пристроми (ур. Горби) [4, 30, 32; 11, 3]. Поселення в ур.Бурти та Горби розташовані поряд з давньоруськими городищами на схилах і тягнуться вузькими смугами вздовж правого берега р.Трубіж. Поселення в ур.Пільма займає мисоподібний виступ правого берега Трубежа .

Знайдено кілька невеликих поселень, які виникли в другій половині ХІІІ-ХІV ст. – Підварки (ур. Жаданівщина), Карань (ур.Сушарка), с.Помоклі (Завалля 1, Чернече 1, Сичі 1), с.Чирське (ур.Загребля) [5, 4, 12-13, 15 22; 6, 31-32]. Всі поселення розміщуються на схилах берегів річок вузькими смугами поближче до заплави.

Матеріали ХV-ХVІ ст. складають набагато більшу групу пам’яток в порівнянні з попереднім періодом. Поселення зберігають невеликі розміри і розміщуються в долинах річок чи озерець, на берегових схилах, рідше на підвищених місцевостях.

Археологічні дослідження дитинця давньоруського Переяслава не виявили матеріалів і, тим більше, культурного шару другої половини XIII-першої поло­вини ХVІ ст. Отже, можна припускати незаселеність центральної частини міста протягом досить таки довгого проміжку часу. Як вважають дослідники, на противагу запустілому дитинцю, населення концентрувалося на території посаду. Про це свідчить культурний шар ХV-ХVІ ст. (розкопки в парку ім. І.Одинця 1987 та І989 рр.) [29, 139]. Він розміщувався на давньоруському шарі, місця­ми руйнуючи його, перекривався не менш потужними шарами ХVІІ-ХVІІІ ст. З цим куль­турним шаром було пов'язано три господарські ями (№№ 4, 4а, 4б), які перекри­вали одна одну, та прямокутну землянку стовпової конструкції, розміром 3,40 х 3,80 м [7, 6-10]. У нижньому шарі ями № 4 знайдено срібний напівгрош Олександра Ягелончика, що карбувався протягом 1492-1506 рр.[7, 7]. З досліджуваної площі парку зібрана значна кількість кераміки ХV-ХVІ ст. [7, 5-10; 10, 29-30] Культурний шар ХV-ХVІ ст. з малочисельним керамічним матеріалом виявлено в траншеї під водопровід по вул. Горького (від будинку міської ради до перетину з вул. Покровською) [8, 15]. Знахідки кераміки ХV ст., що походили із зруйнованого культурного шару цього часу, відмічені в горизонті ХVІІ-ХVІІІ ст. по вул. Гімназійній (Леніна), 5 та в зачистці гори­зонту XIX ст. по вул. Московській, 7 [9, 38; 28, 59]. Знахідки кераміки ХVІ ст. виявлені в перемішаному шарі на розі вул. Покровської та Гімназійної (тепер проїжджа частина проспекту Червоноармійців).

Дитинець Переяслава мабуть був слабко заселений або й не заселений зовсім, тому, можливо, князь В-К. Острозький і вирішив збудувати тут замок, який в грамоті згадується як городище. Лише по вул. Замкова, 16 із зруйнованого культурного шару ХVІ ст. вилучено кілька фрагментів посуду, котрий слід відносити до другої половини-кінця вказаного століття. Фундамент з жолобчастої цегли (“литовки”) та каміння, знайдений П. Лашкарьовим під час досліджень решток каплички XIІ ст. в 1888 р., слід пов’язувати з дерев’яною Успенською церквою, збудованою в 1586 р. за наказом князя [20, 223-224, 228-229]

В ХV-ХVІ ст. продовжують існувати поселення в с. Гайшин (ур. Бурти), с. Помоклі (Завалля 1, Сичі 1 та Чернече 1), с. Чирське (ур. Загребля). Відомі нові археологічні пам’ятки в с. Лецьки (між ур. Буряківщина та ур. Переходенка), с. Виповзки (Луки 1), с. Городище (ур. Піщанка) (затоплене Канівським водосховищем), с. Мала Каратуль (ур. Яненки), с. Гайшин (ур. Завір), с.Козлів (ур. Бойки), с. Єрківці (ур. Солонці) с. Ковалин (ур. Хутір (Хвойове), дюна), с. Помоклі (ур. Тогобовка), х. Комуна (ур. Крутуха), с. Соснова (ур. Кут), с. Стовп’яги (ур. Лип’є та ур. Соснова) [4, 28, 32; 5, 4, 12-13, 15, 22; 6, 32; 19]. Нечислений матеріал цього часу відомий на пам’ятках Жаданівщина 1 та Жаданівщина 2. Пізньосередньовічні матеріали ХVІ ст. відомі на околиці Переяслава-Хмельницького – ур. Гора (територія НІЕЗ “Переяслав”) [5, 22; 26, 23].

Окрім поселень, на території Переяслава-Хмельницького району відомі поодинокі скарби монет. Перший з них знайдено в 1886 р. поблизу м. Переяслав-Хмельницького (ур. Глибоке), який містив 577 срібних монет ХVІ ст. вагою 1 фунт 67 золотників (695,889 г). Скарб складався з грошів, ½ грошовиків, тригрошовиків, солідів, денаріїв та шилінгів польських, литовських, ризьких, гданських, пруських, празьких, ельбінгських. Його датовано 1595 р. [30, 117-118]. Інший скарб знайшли під час земляних робіт у с. Харківці (поблизу р. Альта) в 1959 р. Скарб розібрано жителями села, але певну частину разом із залишками металевої скриньки, в якій його знайдено, було передано до фондів історичного музею м. Переяслава-Хмельницького. Передана частина монетного скарбу містила: 2 гроші празькі (1536 р.), 4 соліди польські Сигізмунда ІІІ (1588, 1591, 1593, 1594 рр.), 13 півсолідів польських Сигізмунда Августа (1567-1578 рр.), 2 гроші литовські Сигізмунда Августа (1564 р.), 2 дукати литовські Сигізмунда Августа (1546 та 1559 рр.), 2 дукати литовські Сигізмунда Августа (1566 р.), 9 дукатів литовських Сигізмунда Августа (1563 р.), дукат литовський (1546-1567 рр.), тригрошовик литовський Сигізмунда Августа (1567 р.), тригрошовик литовський Стефана Баторія (1586 р.), тригрошовик литовський Сигізмунда ІІІ (1592-1594 рр.), тригрошовик литовський Сигізмунда ІІІ (1592 р.), тригрошовик литовський Сигізмунда ІІІ (1593-1594 рр.), тригрошовик Сигізмунда ІІІ (1594-1597 рр.), тригрошовик Сигізмунда ІІІ (1588-1595 рр.), тригрошовик Сигізмунда ІІІ (1591 р.), тригрошовик Сигізмунда ІІІ (1594-1597 рр.) [23, 143]. Останній скарб теж можна датувати серединою-другою половиною 90-х рр. ХVI ст. Хронолгічна близькість обох скарбів, розміщення їх на порівняно невеликій території, вимагає визначити причину їхньої появи. Оскільки скарби такого типу з’являються переважно в часи соціальних екстремумів – війн, повстань, військових вторгнень, їх слід прив’язувати до котрогось з цих факторів. Тому причиною зариття монетних скарбів могли бути як один з татарських набігів, так і події кінцевого етапу козацької війни С. Наливайка (1594-1596 рр.). На нашу думку, скоріше останнє.

Сучасні наукові дані заперечують положення погодінської теорії “двох потоків”. Про нерозривність генерації людських поколінь, незважаючи на великі спустошення, свідчать дані слов’янської і тюркської топоніміки, які дійшли з давньоруського часу. Археологічно доведено існування сільських поселень на Переяславщині, які виникли після загибелі Переяславського князівства чи існували безперервно, не зазнавши спустошень у важкодоступних місцях.

Виявлені матеріали фіксують існування в післямонгольський час осілого землеробського населення, яке крім основного заняття здійснювало так звані “уходи” в південні райони України. Жителі сіл, що існували в післямонгольський час на зразок Комарівського, є перехідною ланкою від переяславців ХІ-ХІІІ ст. до козаків – переяславців ХVІ-ХVІІІ ст.

ЛІТЕРАТУРА

  1. Беляева С.А. Южнорусские земли во второй половине ХІІІ-ХІV в. (По материалам археологических исследований). – К.: Наукова думка, 1982. – 118 с.
  2. Бєляєва С.О., Кубишев А.І. Поселення  Дніпровського Лівобережжя Х-ХV ст. – К.: Наукова думка, 1995. – 111 с.
  3. Брахнов В.М. Про місцеві назви Переяслав-Хмельницького району на Київщині. //Мовознавство. – К., 1957. – С.40-51.
  4. Бузян Г.М., Буйлук М.М., Колибенко О.В., Товкайло М.Т. Звіт про роботу Переяслав-Хмельницької археологічної експедиції за 1990 рік. // НА ІА НАНУ. – 1990/186. – 40 с.
  5. Бузян Г.М., Буйлук М.М., Колибенко О.В., Товкайло М.Т. Звіт про роботу Переяслав-Хмельницької археологічної експедиції за 1991 рік. //НА ІА НАНУ. – 1991/211. – 25 с.
  6. Бузян Г.М., Колибенко  О.В., Товкайло М.Т., Тетеря Д.А. Звіт про роботу Переяслав-Хмельницької археологічної експедиції за 1992 рік. // НА ІА НАНУ . – 1993/43. – 34 с.
  7. Бузян Г.М., Колибенко О.В., Товкайло М.Т. Звіт Переяслав-Хмельницької археологічної експедиції про дослідження в м.Переяславі-Хмельницькому в 1983, 1985 та 1987-1989 роках. // НА ІА НАНУ. – 1983-89/253. – 101 с.
  8. Бузян Г.М., Колибенко О.В., Товкайло М.Т. Роботи Переяслав-Хмельницької археологічної експедиції. // Археологічні дослідження в Україні 1991 року. – Луцьк.: Надстир’я, 1993. – С.13-15.
  9. Бузян Г.М., Тетеря Д.А., Товкайло М.Т. Звіт про археологічні дослідження в м. Переяслав-Хмельницькому в 2000-2001 роках. // НА ІА НАНУ. – 2002/ – 108 с.
  10. Бузян Г.М., Товкайло М.Т., Буйлук М.М., Колибенко О.В. Звіт про роботу Переяслав-Хмельницької археологічної експедиції в місті Переяслав-Хмельницькому в 1987-88 рр. // НА ІА НАНУ. – 1987-1988/209. – 39с.
  11. Бузян Г.Н. Отчет о работе Яготинско-Переяславского отряда Киевской областной археологической экспедиции «Свода » в 1985 году. // НА ІА НАНУ. – 1985/1В. – 26 с.
  12. Грамота короля Стефана Батория кн. Константину Острожскому на основание и заселение гор. Переяславля. 1585 г. марта 6 // Архив Юго-Западной России. – Ч.VІІ. – Т.3. – К., 1905. – С.284 – 288.
  13. Жерела до історії України-Руси. – Львів, 1908. – Т.VІІІ. – 407 с.
  14. Ипатьевская летопись. // ПСРЛ. – М.: Языки славянской культуры, 2001. – Т.2. – 648 с.
  15. Колибенко О.В. Переяславщина під владою татар, у складі Великого Князівства Литовського та Речі Посполитої. // Історія та культура рідного краю (матеріали на допомогу вчителям та учням). – Переяслав-Хмельницький, 1994. – Ч.1. – С.45-53.
  16. Колибенко О.В., Колибенко О.В. Давньоруські топоніми Переяславщини. // Наукові записки з української історії. – Переяслав-Хмельницький, 2002. – Вип. 13. – С.128-139.
  17. Колибенко О.В., Тетеря Д.А. Населення центральної Переяславщини в ХІІІ-ХVІ ст. за археологічними даними. // Тези доповідей і повідомлень 6 Всеукраїнської наукової конференції з історичного краєзнавства. – Луцьк.: Надстир’я, 1993. – С.209.
  18. Компан О.С. Міста України в другій половині ХVІІ ст. – К.: Видавництво АН УРСР, 1963. – 388 с.
  19. Кучера М.П. Давньоруське городище біля с. Городище під Переяславом-Хмельницьким. // Археологія. – 1970. – Т.24. – С.217-225.
  20. Лашкарев П. Церковно-археологические очерки, исследования и рефераты. – К., 1898. – 240 с.
  21. Лист кор. Сигизмунда ІІІ, уничтожающий постановление королевских комиссаров, посланных для следствия по жалобе низовых казаков об ограблении их мещанами Переяславскими, так как казаки силою принудили комиссаров издать постановление в свою пользу, а сами не явились на королевский суд, куда апеллировали мещане. 1592 г.января 18, в Вислице. // Архив Юго-Западной России. – Ч.VІІІ. – Т.5. – К., 1907. - С.256-258.
  22. Ляскоронский В.Г. История Переяславльской земли с древнейших времен до половины ХІІІ ст. – 2-е изд. – К., 1903. – 422 с.
  23. Мельник В.П. Переяславські скарби. // Переяславська земля і світ людини. – К.-Переяслав-Хмельницький, 1998. – С.141-146.
  24. Падалка Л.В. Прошлое Полтавской губернии и ее заселение. – Полтава., 1914. – 237 с.
  25. Переяслав-Хмельницький і його історичні пам’ятки. / Під. ред. Апанович О.М. – К.: Вид. АН УРСР, 1954. – 120 с.
  26. Сикорский М.И., Махно Е.В., Бузян Г.Н. Отчет о работе Переяслав-Хмельницкой археологической  экспедиции за 1978 год. // НА ИА НАНУ. – 1978/85. – 24 с.
  27. Стороженко А.В. Очерки Переяславской старины. – К.,1900. – 236 с.
  28. Тетеря Д.А. Пізньосередньовічні матеріали з охоронних досліджень у Переяславі 1998-1999 рр. // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – К., 2001. – Вип. 10. – С.59-63.
  29. Тетеря Д.А., Товкайло М.Т. Пізньосередньовічний Переяслав часів Острозьких ( за археологічними матеріалами). // Острогіана в Україні і Європі. – Старокостянтинів, 2001. – С.139-149.
  30. Труды московского предварительного комитета по устройстве четырнадцатого археологического съезда. – М.,1906. – Вып. 1. – 126 с.


1