Переяслав-Хмельницький колаж
місто Переяслав та Переяслав-Хмельницький район
Головна » Історія » Нове відкриття у біографії Тараса Шевченка

Нове відкриття у біографії Тараса Шевченка

Статтю присвячено дослідженню петербурзького краєзнавця Олега Вареника про останню наречену Тараса Шевченка Анну Шарікову. Пошукування побудоване на основі архівних матеріалів Санкт-Петербурга. Спростовано твердження про те, що Ликера Полусмак (у заміжжі Яковлєва) була останньою нареченою поета.
Нове відкриття у біографії Тараса Шевченка

Ключові слова: Тарас Шевченко, Анна Шарікова, Ликера Полусмак, смерть, поезія, архів.

Стосунки українського поета і художника Тараса Шевченка з прекрасною половиною людства завжди викликали значний інтерес не лише у шевченкознавців і краєзнавців, а і у всіх, хто доторкався до вивчення біографії та творчої спадщини генія. Час від часу дослідники відкривали нові сторінки цієї грані життя митця, називали нові імена, давали оцінку цим стосункам. Не завжди ці оцінки були однозначні, як, наприклад, у випадку з Ликерою Яковлєвою (у дівоцтві Полусмак) (1840-1917). Цей інтерес у 2014 році, коли святкували 200-річчя від дня народження Великого Кобзаря, раптово знову посилився завдяки новому відкриттю, про яке йтиметься далі.

За знакову постать Тараса Шевченка, яку у радянський час зарахували до пантеону передвісників соціалізму, велася боротьба в плані її ідеальної представленості в свідомості українців і всього «радянського народу»: більшовики Шевченка спочатку денаціоналізували, а потім зробили «своїм», «пролетарським», «робітниче-селянським», «інтернаціональним»,

«планетарним». Оскільки Шевченко був колишнім кріпаком, захисником знедолених і борцем про ти панства і кріпацтва, тому для створення власної сім'ї повинен був, начебто, шукати дівчину/жінку подібної долі і подібних переконань.

Здавалось би, пошуки вчених-шевченкознавців у 1990-ті роки про жіноче оточення поета було вичерпано. У шевченківських музеях Україні (Києві, Каневі, Черкасах, Шеченковому, Мошнах, Переяславі-Хмельницкому, Яготині) детально розкажуть і про тимчасові захоплення поета, і про гарячі почуття любові, і про його серйозні наміри одружитися.

Усе своє життя з великою ніжністю Тарас беріг спогади про дитячу дружбу з керелівською дівчинкою з кріпацької сім'ї Оксаною Коваленко. Потім, будучи вже у Вільно (тепер Вільнюс) 16-літнім юнаком, закохався у вільну швачку польського походження Ядвігу Гусиковськую. З часом у Петербурзі захопився сиротою німочкою Машою (Амалією Клоберг). Теплі стосунки збереглися, на багато років, із племінницею чернігівського дідича, а у подальшому «любою кумасею», Надією Тарновською. Вірогідно єдина взаємна любов була у поета з Феодосією Кошиць, дочкою священика. Але батько Феодосії не дозволив їм одружитися.

Надзвичайно сильне почуття пережив Тарас до дружини поміщика Платона Закревського Ганни. Присвятив їй, уже перебуваючи на засланні, вірш «Г. З.», називав її «Ганною вродливою». У свою чергу гаряче і щиро покохала Шевченка дочка князя Миколи Рєпніна письменниця Варвара Рєпніна. Але, Тарас ставився до неї лише по-дружньому і вважав своєю духовною сестрою.

У солдатчині в Казахських степах Шевченка часто бачили з татаркою Забаржадою. Опоетизовував Тарас Григорович дружину коменданта Новопетровського укріплення Агату Ускову. Зрозуміло, що це почуття залишилося нерозділеним.

По закінченню заслання у Нижньому Новгороді сватався до юної актриси Каті Піунової. І отримав відмову.

Коли поет приїхав в Україну і відвідав у селі Прохорівка, що неподалік Канева свого друга Михайла Максимовича, то його просто зачарувала Марія Василівна, дружина видатного вченого.

Потім Шевченку впала в око гувернантка в родині свояка і троюрідного брата Варфоломія Шевченка Наталка Шуляченко, а з часом і кріпачка корсунського князя Лопухіна Харита Довгополенко.

Утім, фатальними для поета стали зустріч і сватання до служниці в родині поміщиків Макарових Ликери Полусмак, яка була, уродженкою села Липовий Ріг Ніженського повіту Чернігівської губернії. Тарасу здавалося, що саме її соціальний стан («із простих»), весела вдача і молодість допоможуть заспокоїти серце і вилікувати душу від нескінченної самотності. Він щиро запропонував їй одружитися. Вона погодилася. Були серйозні і фінансово витратні приготування до весілля. Призначили дату: на Покрову Пресвятої Богородиці 1/14 жовтня 1860 року. Петербурзький дослідник Олег Вареник пише: «Сам Тарас Григорьевич собирался венчаться во фраке: не хотел надевать вицмундира, положенного художнику, закончившему Императорскую Академию художеств, тем более, что в 1855 году был утверждён новый фасон вицмундира, а мундиры ему за десять лет службы несказанно надоели. Шевченко сшил себе в том же французском магазине парадный фрак. (Примечательно, что у Пушкина не было своего фрака на свадьбе, пришлось поэту занимать его у Нащёкина) [2, с. 19]. Утім, весілля не відбулося через скандальне розірвання стосунків, спровоковане поведінкою самої ж Ликери. Усе закінчилося поверненням нею нареченому усього посагу і нарядів: на його ж вимогу.

Шевченко прагнув будь-за що втекти від самотності, знайти собі пару. Він часто оптимістично говорив про повернення в Україну навесні 1861 року. Переконував усіх, що там його здоров'я значно покращиться. Але, не судилося, оскільки 26 лютого (10 березня за н. по.) 1861 року його земне життя закінчилося.

Ликера Полусмак через два роки після смерті Шевченка благополучно і вигідно вийшла заміж за перукаря Яковлєва. Жила в Царському Селі, утримувала разом із чоловіком перукарський салон, народила п'ятьох дітей. Після того як у 1904 році помер її чоловік, діти виросли і роз'їхалися, а будинок згорів вона згадала про Тараса Шевченка. Часто приїздила на його могилу в Канів, каялася, замовляла заупокійні служби і деякий час жила тут наїздами. Померла в канівській богадільні 17 лютого 1917 року і похована на одному з місцевих цвинтарів.

Після розриву стосунків із Ликерою Тарас від усіх своїх приятелів душевно затаївся і навіть дозволяв собі, як згадує М. Микешин, негативні висловлювання про жіноцтво. Він вже не посвячував більше нікого у свої сердечні справи і переживання. Зайнявся мистецтвом гравірування на мідній дошці. Попереду було отримання звання академіка гравюри [3]. І от саме у цей час доля робить йому несподіваний дарунок.

Сучасний дослідник О. П. Вареник ретельно вивчив останні місяці життя поета і посилаючись на документи російських історичних архівів і Рукописного відділу Російської національної бібліотеки переконливо доводить, що останньою нареченою Тараса Григоровича була не Ликера Іванівна Полусмак, а Анна Іванівна Шарікова [6]. Саме з нею поет заручився, за десять днів до свої смерті, їй присвятив свою останню поезію, малював її портрет (не зберігся) [4] і залишив у спадок свої статті і замітки.

Ще у радянський час видатна шевченкознавець Марієтта Шагінян у своїй праці, присвяченій Тарасу Шевченку засумнівалася у тому, «... была ли Лукерия последней в жизни Тараса Шевченко? От Оксаны до Луши, снижаясь и снижаясь, женский образ все больше утрачивал для кобзаря свое формующее, светлое, вдохновенное значенье. Одиночество замыкалось вокруг него.

..Зима! Сиди один в холодній хаті — Нема з ким тихо розмовляти, Ані порадитись. Нема. Анікогісінько. — Нема! («Минули літа молодії...») Но перед самой смертью в этот замкнутый круг вошла безыменная нежность. Поэт Я. Полонский, посетивший Т. Г. Шевченко рассказывает: «У него на антресолях в низенькой комнатке я был только один раз, видел овчинный тулуп на кровати, безпорядок на столе и штоф выпитой водки: Шевченко в Петербурге жил на походную ногу и не мечтал ни о каком комфорте. Говорили мне, что в это время он уже был в связи с какой-то бедной

молоденькой мещаночкой, был к ней привязан всей душой и ворковал, как голубь, корда она приходила к нему на свиданье — в худых башмаках, в одном платке и дрожа от холоду в морозные ночи. Только таких и мог любить Шевченко; я бы и вообразить себе не мог его влюбленным в какую-нибудь светскую барышню». Если рассказ Полонского верен (он падает на последнюю зиму жизни поэта, то теплая человеческая любов все же блеснула «улыбкою прощальной» на его закат. В последнем стихотворении Тараса Шевченко это подтверждает: оно обращено к неизвестной «сусідоньке убогой»; именно с ней, с «небогой», он собирается и «риштувать вози в далекую дорогу», и надеется еще пожить, еще «одурить Харона». Именно ей («друже мій, о мій сопутниче святий») он напоследок, в самых последних стихах, выведенных его рукой, опять предлагает «поставить хаточку» в гаю и насадить «кругом хатини» садочек:
Прилинеш ти у холодочок,
Тебе, мов кралю, посажу...
Имени этой кроткой утешительницы не сохранилось...» [7, с. 410-411]. На цій же сторінці Шагінян робить сенсаційну виноску: «Неутомимый архивный работник Ленинграда т. Моринец (справжнє «МорЕнець». — С. Б.), нашедший много ценных документов о Шевченко, собрал, впрочем, новые данные и об этой последней любви поэта, её имя и его ходатайство о «разрешении на брак» [7, с. 411].

Отже, Шагінян фактично відправляє дослідників до праці М. І. Моренця «Шевченко в Петербурге» (1960), в якій читаємо таке: «Но не только с видными людьми столицы поддерживал связь Шевченко. По возвращении из ссылки он возобновил знакомство с семьей бывшего крепостного, впоследствии мещанина города Луги, И. С. Шарикова. Одна из его дочерей — Анна Ивановна, умершая около 1920 года, писала биографию поэта. К сожалению, две ее тетради с записями не сохранились» [5, c. 123]. І на цій же сторінці привертає увагу красномовна виноска Моренця: «О том, что А. И. Шарикова собирала документальные материалы о Шевченко и по ним составляла его биографию, свидетельствуют как архивные материалы, так и лица, лично знавшие А. И. Шарикову. 10 марта 1911 г., в день 50-летия со дня смерти Шевченко, Шарикова в своем прошении президенту Академии художеств просила дать ей справку по ряду вопросов «об умершем художнике Тарасе Григорьевиче Шевченко, для восполнения биографии его...» Архив АН СССР, ф. «Разная переписка», д. 4, ч. 1. Конференции. 1896, л. 274. Просьба Шариковой из Академии художеств была переслана в Академию наук» [5, c. 123]. Але у названій М. І. Моренцем архівній справі О. П. Вареник знайшов абсолютно інші відомості. В них йшлося про те, що Анна Іванівна Шарікова в 1896 році намагалася повернути викрадений у неї архів Шевченка, стверджуючи, що вона була заручена з Тарасом Григоровичем.

Таке непорозуміння О. П. Вареник пояснює тим, що в радянський час не було прийнятним публікувати відомості про особисте життя видатних людей. З цього приводу Марієтта Шагинян свого часу зауважила: «... мы даже ухитрились большую, стодвадцатипятилетнюю дату со дня рождения поэта отпраздновать так, что личная его биография, любовная, не только не была раскрыта и освещена до глубины её общественного смысла, но вообще осталась выключенной из юбилейной тематики» [7, с. 347-348].

Олег Павлович засвідчує, що «Дело Канцелярии Академии наук: «Переписка по административно-организационным вопросам» за 1896 г., складене з 292 аркушів, дивилося, згідно Аркуша використання документів, лише три особи.

Тут необхідно повідомити і про самого О. П. Вареника. Дослідник — уродженець Черкащини, доля якого закинула ще у радянські часи до Північної Пальміри. З 1990 року захопився вивченням історії Стрєльни, що в 19 км від Санкт-Петербурга. У 1996 році заснував на громадських засадах музей «Морська Стрєльна». Написав і видав 40 брошур та опублікував близько 200 статей у періодичній пресі про Стрєльну та її видатних мешканців: Олександра Суворова, Михайла Лермонтова, Олександра Грибоєдова, Наталію Пушкину- Ланску, Івана Айвазовского (Ованеса Гайвазовського), Олександра Одоевского,

Матильду Ксешинску, Олександра Блока, Михайла і Бориса Микешиних. Одна з перших публікацій — про Тараса Шевченка. Відомо, що в цьому дачному селищі Петергофського повіту поет часто бував улітку 1860 року у своїх земляків — Олександри Куліш (письменниці Ганни Барвінок), її сестри Надії Забіли (у дівоцтві Білозерська), яка жила там із дочкою Надією (майбутньою письменницею Наталкою Полтавкою) і невінчаним чоловіком Матвієм Симоновим (М. Номисом). До сестер на дачу часто приїздив один із організаторів слов'янського Кирило-Мефодіївського брацтва Василь Білозерський з дружиною Надією (в дівоцтві Ген) та інші. І саме в Стрєльні Шевченко захопився Ликерою Полусмак.

У лютому 2014 року було закінчено багаторічну працю і видано музеєм «Морська Стрєльна» брошуру великого формату під назвою: «Искушение любовью. История одного экспромта. Тарас Шевченко, Лукерия Полусмак и плеяда украинцев в Стрельне». Після публікацій в міських газетах, присвячених перебуванню Шевченка в Стрєльні, і за допомоги співробітників петербурзьких архівів вдалося віднайти в 2014 році цінні документи про невідому наречену Шевченка, раніше ніколи не згадувану. Так відкрилася ще одна таємниця великого страдника.

Своє дослідження О. П. Вареник вперше публічно озвучив на Міжнародній науковій конференції «Т. Г. Шевченко и его время» в Інституті російської літератури (Пушкінскому Домі) Російської Академії наук 26 листопада 2014 р. Автор статті мала можливість чути цю доповідь і спілкуватися з доповідачем.

Чому ж Шевченко так утаємничив свої заручини з Анною Шаріковою? О. Вареник вважає, що після невдалої спроби одружитися на Полусмак, до розриву з якою було втягнуто значне коло поетових приятелів і знайомих, і які фактично сприяли цій фатальній події, Шевченко почав приховувати нові любовні відносини. Він нікому тепер не довіряв.

Олег Павлович переконує, що одного дня наприкінці 1860 року у Петербурзі Тарас Григорович зустрів свого старого знайомого, колишнього дворецького садиби «Холухович», а тепер міщанина Івана Севастьяновича Шарікова, який привіз у столицю, аби видати заміж, одну зі своїх дочок — юну Анну. Шаріков розповів Шевченку, що відпускну від поміщика він отримав за те, що виростив названу дочку Анну, яка була «дитиною любові» дідича Ренні та заміжньої жінки середнього кола, котра жила у свого звабника, переховуючись від чоловіка. Мати Анни померла ще при її народженні.

Шевченка, як поета вищої чутливості, ця історія не могла не схвилювати. Та й Анна йому сподобалася: хоча й панночка по крові, але вихована в селянській родині, про саме таку дружину він і мріяв. Вирішили придивитися один до одного ближче.

Анна почала приходити до Тараса в Академію мистецтв. Але тільки-но хто з його знайомих приходив до нього, він швидко її випроваджував ніколи не знайомлячи і не представляючи.

Настав 1861 рік. Бажання скоріше повернутися на батьківщину посилювалося. Здавалося, що в Україні і хвороби відступлять і особисте життя владнається. Вже був накреслений і план майбутньої хати, віддано вказівку троюрідному брату і свояку Варфоломію Шевченку, аби купив на двері дуба і ясеня, а для підлоги — липи. Домовилися з Анною заручитися, а потім і повінчатися. Усе відбувалося таємно. На думку Олега Вареника заручини Тараса Шевченка і Анни Шарікової відбулися 15 лютого 1861 року. Батько Анни благословив їх образом «Святе Сімейство» художника Рафаеля. Цього дня Шевченко купив собі золотий годинник фабрики Тобіаса з золотим ланцюжком, який так пасував до весільного фрака. Також поет закінчив свій останній вірш «Чи не покинуть нам, небого.», де він кілька разів звертається до Анни: «моя сусідонька убога», «дружино святая!», закінчуючи словами про мрію, що збулася:

Поставлю хаточку, садочок,
Кругом хатини насажу,
Прилинеш ти у холодочок,
Тебе, мов кралю, посажу.

Через десять днів, 26 лютого (10 березня за н. эпо.), Шевченко раптово помер, забравши у могилу свою останню таємницю.

За допомогою працівників архівів О. П. Варенику вдалось встановити ще дві справи таємної нареченої Шевченка, за якими стало відомо, що Анна Шарікова після раптової смерті нареченого, повернулася в місто Луга, жила на Воскресенському провулку в домі Панова. Місто Луга, з 1802 р., — повітове місто Санкт-Петербурзької губернії, розкинуте на «столбовой дороге Петербург-Варшава» в 140 км на південь від Санкт-Петеребурга. Засноване по Указу Імператриці Катерини ІІ 3 серпня 1777 року. На початку другої половини ХІХ ст. місто Луга стало одним з найбільших повітових міст Петербурзької губернії. У 1853-1858 рр. Побудовано залізницю Санкт-Петербург-Луга [1, с. 307-309]. У війну 1877-1878 років Анна Іванівна служила сестрою- жалібницею. Довго берегла посаг нареченого. У 1867 році невідомі загалу рукописи поета віддала на розгляд лужському міщанину Орлову, котрий їх не повернув, повідомивши, що вони згоріли разом із будинком.

У 1892 році в неї було викрадено і листи Шевченка до її батька, в яких підтверджувалися права її літературної власності, і те, що вона похи заручена з Шевченком. Коли викрадені рукописи Шевченка спробували опублікувати, Шарікова зрозуміла, що її ошукано і подала позов по поверненню рукописів свого нареченого. У 1896 році написала звернення до Президента Академії мистецтв і Секретарю Академії. Від великого князя Володимира Олександровича отримала відповідь, що їй необхідно звернутися до суду.

Анна Іванівна написала заяву прокурору окружного суду Санк- Петербурга, міністру юстиції і міністру фінансів. Її допитував слідчий. Справа виявилася не легкою, та ще й політичною. Адже йшлося про по'я опального поета: 1847 року Шевченко був засланий за написання антицарських віршів в солдати у казахські степи із забороною писати і малювати і будучи звільненим 1857 року до кінця свого земного життя перебував під наглядом поліції.

І от минуло стільки років після його смерті в 1861 році, і в 1896 році з' являються відомості про якісь невідомі вірші поета, його статті і замітки про імператорський «Маніфест про Скасування кріпосного права» 1861 року. Це дуже насторожило слідство. Задумали оголосити прохачку божевільною. Але цього зробити не вдалося. Тоді вирішили усунути Анну іншим чином, аби не мала можливості більше нікому клопотань подавати: її відправили під нагляд до Свято-Духова Новгородського монастиря, де вона не могла без дозволу настоятельки писати будь-які прохання. Так Анна дожила до Жовтневого перевороту. Померла Анна Шарікова, остання наречена Тараса Шевченка, як вже було вищезазначено, близько 1920 року. Вона зберегла Шевченку вірність, так і не вийшла заміж, залишилася «девицей».

Цими новинами у біографії Тараса Шевченка ми зобов'язані ретельному пошуку нашого земляка О. П. Вареника. Його відкриття прикінцевої любовної сторінки поета змушує нас докорінно по-інакшому оцінити останні дні життя генія.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

  1. Алекандрова Е. Л. Водская пятина - Ингерманландия - Санкт-Петербургская губерния - Ленинградская область: историческое прошлое / Е. Л. Алекандрова. — СПб., 2011.
  2. Вареник О. П. Искушение эпохиэа. История одного экспромта. Шевченко в Стрельне. Из серии «Тайны Стрельни» / О. П. Вареник. — Санкт-Петербург, 2014.
  3. Диплом Т. Г. Шевченку про присвоєння звання академіка Академії мистецтв виписано 31 жовтня 1860 р, а свідотство - 5 листопада 1860 р. «Копия диплома находиться в архиве Академии художеств эпох. № 96, лит. Ш. «С.-Петербургская императорская Академия художеств за искусство и познания в гравировальном искусстве признает и почитает художника Тараса Шевченко эпохи эпохиэання, с правами и преимуществами, в установлениях Академии предписанными. Дан в Санкт-Петербурге за подписанием президента и с приложеним печати 1860 г. октября 31 дня». (Шагинян М. Тарас Шевченко М. Шагинян // Собрание сочинений в девяти томах. - М. : Художественная литература, 1975. — Т. 8. — С. 341).
    «СВИДЕТЕЛЬСТВО.
    Из императорской Академии художеств, Академику ее Тарасу Григорьевичу Шевченко [видано] в том, что он удостоен сего звания бывшим 4-го ч[исла] сентября сего 1860 года торжественным годичным собранием Академии и что по силе всемилостивейше дарованной привилегии имеет он право на утверждение, по сему званию, в чине титулярного советника. Вследствие чего и дано ему, г-ну Шевченко, сие свидетельство для предъявления полицейскому начальству во время проживания на квартирах в С.-Петербурге. Ноября 5 дня 1960 года. Конференц-секретарь [підпис]. Производитель дел В. Зворский. Опубліковано: Т . Г. Шевченко в документах і матеріалах, стор. 237-238». (Тарас Шевченко. Документи і матеріали. 1814-1863 / Упоряд. Бутич І. Л. та ін. - К. : Держ. Вид.-во політичної літератури, 1963. — С. 100: «№117. 1860 р. листопада 5. — Свідоцтво про надання Т. Г. Шевченкові звання академіка Академії художеств.
    Або див : Тарас Шевченко. Документи і матеріали до біографії. 1814-1861. — Вид 2-е, перероб. Та доп. / За ред. Є. П. Кирилюка. - К. : Вища школа, 1982. — С. 360. Документ № 604 «1860 р. листопада 5. Свідоцтво про надання Т. Г. Шевченкові звання академіка»).
  4. Лазаревский А. М. Последний день жизни Т. Г. Шевченко / А.М. Лазаревский // Северная эпохи. — 1861. — 28 февраля. — № 48.
  5. Моренец Н. И. Шевченко в Петербурге. По памятным местам жизни и творчества / Н. И. Моренец. — Ленинград : Лениздат, 1960.
  6. Перші офіційні доповіді по цій темі було зроблено Вареником О. П. : на Міжднародній науковій конференції «Т. Г. Шевченко и его время» в Інституті російської літератури (Пушкінскому Домі) Російської Академії наук (24­26 листопада 2014 р.) (тема — «Тайны последнего стихотворения Шевченко и его обручение с Анной из Луги») та на VII Анциферовських краєзнавчих читаннях в Анічковому Палаці СПб. (5-6 грудня 2014 р.) (тема — «Искушение любовью. Часть вторая. Тайны последнего стихотворения Шевченко, обручение с невестой Анной из Луги и её тяжб по наследству»).
    Перша публікація в ЗМІ: в Росії — Вареник О. П. «Неизвестная невеста Шевченко из Луги» / О. П. Вареник // Лужская правда. — 2014. — 27 ноября; в Україні — Брижицька С. Анна - остання наречена поета / С. Брижицька // Канівчанка. — 2014. — 24 грудня. — № 57. — С. 6; Брижицкая С. Неизвестная невеста Тараса Шевченко / С. Брижицька // Тайны эпохи. — 2015. — № 1-2. — С. 12-13.
  7. Шагинян М. Тарас Шевченко / М. Шагинян // Собрание сочинений в девяти томах. - М. : Художественная литература, 1975. — Т. 8.

Bryzhyzka S.
A new discovery in the biography of Taras Shevchenko

The article is devoted to the study of the St. Petersburg regional ethnographer Oleg Varenyk about the last bride of Taras Shevchenko Anna Sharikova. The study is based on documents from the archival materials of St. Petersburg. The statement that Lykera Polusmak (married name Yakovleva) was the last bride оf the poet had been refuted.

Keywords: Taras Shevchenko, Anna Sharikova, Lykera Polusmak, death, poetry, archive.


Автор: Світлана Брижицька (Канів) // Переяславіка: Наукові записки Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав»: Збірник наукових статей. - 2015. - Випуск 8(10). – С. 6-17.

1