Григорій УСТИМЕНКО: «Мій останній товариш загинув. І я залишився один…»

У музеї-діорамі «Битва за Дніпро в районі Переяслава восени 1943 року» (Київська область) зберігається багато реліквій часів Другої світової війни. Не всі вони експонуються, значна частина знаходиться в запасниках. Перебираючи нещодавно ці пам’ятки, натрапила на лист-спогад Григорія Пилиповича Устименка, який він надіслав до музею майже через 40 років після боїв на Букрині, у серпні 1983-го. Це перший і єдиний його лист музейникам, як склалась його доля після цього, ми не знаємо. Лист публікується вперше.

«Пише Вам учасник битви за Дніпро та на Букринському плацдармі у складі 232 стрілецької дивізії 764 стрілецького полку Устименко Григорій Пилипович.

Восени 1943 року я брав участь у боях за Дніпро. В ту пору мені ще не виповнилося 18 років (народився я 20 жовтня 1925 року). Коли ми підійшли до Дніпра (а це було в кінці вересня), там, по той бік Дніпра, наші перші батальйони уже були і зайняли та утримували невеликий плацдарм. (Справа в тому, що я під час звільнення села Нова Гребля Полтавської області отримав легке поранення осколком міни у правий бік, в якому і зараз сидить осколок, тому рухався до Дніпра в санітарній роті полку). І на переправі, і на правому березі були запеклі бої. Було страшно, моторошно і якось не по собі, але усвідомлення того, що ми є громадянами своєї Батьківщини, і велика ненависть до ворога та розуміння, що місію, яку на нас поклав час, ми повинні були виконати, переважало. І ми її виконували, і виконали з честю перед Батьківщиною, перед своїм народом, не дивлячись ні на які труднощі і саму смерть.

Вночі 29 вересня нас переправили через Дніпро. До ранку ми зайняли позиції. Земля буквально була зорана снарядами і мінами. На полі бою – танки супротивника, які згоріли, і розбиті гармати. Пахло горілим. Десь після 10 ранку фашисти пішли в атаку. Наші ряди ріділи, але ми тримались. Так було і на другий день, атака за атакою. На третій день німці пішли в атаку з великою артобробкою нашого переднього краю десь о 15 годині. Атака відбита. Нас залишилося п’ятеро на чолі з сержантом. День закінчувався. Патронів уже не було. Сержант наказав перейти в інші окопи, які були вириті по закінченню дніпровських круч. Під час зміни позицій іще троє загинуло. Нас залишилося двоє. З настанням вечірніх сутінок, після розриву ворожого снаряду (я і зараз бачу його малиновий розривний вогонь), нас присипало землею, оглушило. Мій останній товариш загинув. І я залишився один…

Що робити? Дивлюся – праворуч наш солдат переходить із окопу в окоп. Підійшов до мене і говорить: «Праворуч фронт відкритий. Наших у живих нікого немає. Тебе я бачу першого живого». Вдвох ми обдивилися і побачили у сутінках ліворуч метрів за 700-800 від нас наших солдатів. Ми підійшли до них. Їх виявилося 12 осіб. Ми приєдналися до них, зайняли оборону. У сутінках ми іще підбили одну німецьку бронемашину (із 9) єдиним патроном із ПТР (протитанкова рушниця – авт.), який у нас залишився. Втомлений і голодний я заснув в окопі. Просинаюся від гуркоту моторів. Дивлюся – ідуть ці самі 8 бронемашин назад. Під’їхали, зупинилися, повиходили німці, погерготіли біля підбитої машини, сіли і поїхали. Що мені робити тепер? Чую ліворуч іде автоматна стрілянина, передній край освітлюється ракетами. Обережно, щоб не потрапити до рук фашистів, я добрався до своїх. А це був (як я пізніше дізнався) 132 стрілецький полк. Цілий день я там воював у складі цього полку. І ось на другий день перебування в цьому полку, 4 жовтня, о 9 годині ранку німці пішли в атаку, попередньо обстрілявши нас мінами та із літаків. Бій був жорстокий і гарячий. І ворог нас ціною великих втрат потіснив.

За наказом командира нас швидко перевели метрів за 300 в інше місце, де ми по драбині вибралися нагору (осіб 20-25 в лощину по пояс). Коли я туди вибрався, то згадав одну настанову старого солдата-сибіряка, що під час бойової обстановки ніколи не треба знаходитися в купі. І я вирішив без всякої команди відповзти вправо вгору метрів на 10 і бути не разом та спостерігати. Підповзаю до наміченої цілі. Відразу бачу в 30 метрах ідуть фашисти ланцюгом, рукави закочені, з автоматами. Добре видно їхні жорстокі обличчя. Я миттєво закричав: «Німці!». Відразу ж зав’язався запеклий бій. Вийшло так ніби ми їх спеціально підпустили під свої дула автоматів. Багатьох їх там поклали навіки. Але ті, що залишилися в живих, почали кидати гранати. Адже вони були від нас зовсім поряд. І от осколком гранати тут 4 жовтня мене тяжко поранило, близько 12 години.

Отямився я внизу під драбиною, мабуть, мене товариші знесли. Сильні болі, дихати неможливо, кров іде через рот і через рану. І ось, коли я прийшов до тями, ми вдвох пішли до санітара, який знаходився у кручах, метрів за 100. По дорозі ми підійшли до куща шипшини і з’їли по пригоршні чи дві плодів, тому що були дуже голодними. Як з’ясувалося пізніше, саме ці плоди шипшини у такий момент мене і врятували краще всяких ліків. А потім вночі мене – на переправу, до госпіталю. Зробили операцію і відправили у село Єрківці.

І ось у цьому році я заїжджав туди. Познайомився з учителями, слідопитами (до речі, були канікули). Коли я розповів всі прикмети, то, виявилося, що я воював між селами Монастирок і Трахтемирів і лежав поранений у хаті колгоспниці Марії П’ятак. Її син Микола живе у Березані. Я його запам’ятав 9-річним хлопчиком. Коли я лежав у Сумах у госпіталі, то мене частина розшукувала як зниклого безвісті. Після одужання я уже попав на Ленінградський фронт і там був до кінця війни. Брав участь у боях на Карельському перешийку і в боях за визволення Прибалтики. Був іще двічі поранений. Маю два бойових ордени Червоної Зірки і орден Слави ІІІ ступеня, медаль «За відвагу». Був в останній період війни командиром кулеметного розрахунку, комсоргом роти, сержант. Демобілізували у зв’язку з пораненням у 1946 році. Повернувся у село Терешківку Сумського району, в якому я і народився. Два роки працював у колгоспі, а потім переїхав у село Василівка цього району, яке ввійшло у 1970 році у межі міста Суми, де я живу і нині. Довго хворів і стояв на обліку у лікарні. Битва за Дніпро вкоротила мені життя, весь час болі, кашель, пневмонія, міжреберна невралгія і т.д. – цілий букет хвороб. Мені в червні нинішнього року тільки встановили ІІІ групу інваліда Вітчизняної війни. Ось поки що все коротко.

До побачення. З повагою до Вас Григорій Устименко.

15 серпня, 1983 рік».