Переяслав-Хмельницький колаж
місто Переяслав та Переяслав-Хмельницький район
Головна » Історія » Український магнат Костянтин Острожський

Український магнат Костянтин Острожський

Василь-Костянтин Острозький – один з найвидатніших політичних і культурних діячів України, діяльність якого залишається не поцінованою до дня сьогоднішнього. Лише те, що завдяки йому була укладена й видрукувана перша слов’яномовна Біблія, якою користувалися упродовж кількох віків, або те, що він виступив фундатором першої в Україні й, загалом, у Східній Європі вищої школи мали б зробити його однією з перших фігур нашої історії. Не менш значними були заслуги князя в різних сферах – політичній, культурній, релігійній. Проте все це не цінується нами чи принаймні більшістю з нас. Прикро, але навіть 400-літній ювілей з часу кончини цього князя відзначається в нас більш ніж скромно.

Чому так? Певно, не останню роль у цьому відіграли століття нашої бездержавності, те, що в нашій свідомості і сприйнятті минулого переважає т.з. «народницьке бачення», яке в багатьох моментах протистоїть державницькій візії. Через це часто ігноруємо діяльність української еліти, а зосереджуємо увагу на діяльності «народних мас».

В.-К. Острозький – якраз є одним із найяскравіших представників української провідної верстви. Походив із князівського роду, відомого на Волині з середини ХІУ ст. За його спиною стояла довготривала політична й культурна традиція. Острозькі вважали себе нащадками династії давньокиївських Рюриковичів, а своїм предком бачили Данила Романовича (Галицького) – першого короля України-Руси [1].

На жаль, діяння В.-К. Острозького не знайшли належної оцінки в українській «народницькій» історіографії. Показовими в цьому плані є міркування М.Грушевського. Цей видатний історик, незважаючи на прагнення бути об’єктивним, заангажовано відносився до особи В.-К. Острозького. “Острозький епізод в історії духовного життя ХVІ століття” вважав “недовговічним” та “ефемерним”. Пояснення цього знаходив у особистих прикметах князя В.-К. Острозького. На думку М.Грушевського, князь був типовим представником українського магнатства ХVІ ст., для якого приватні інтереси стояли вище публічних. Та навіть у приватних справах В.-К. Острозький “не показував енергії, рішучості, ініціативи”. Така його вада виявилась навіть у тій царині, де він зробив найбільше – культурно-релігійній. До «дріб’язковості і слабкості характеру», «вродженого індиферентизму» прилучались зв’язки В.-К.Острозького з польською і литовською аристократією та культурою, що ще більше унеможливлювало тверду і послідовну його позицію в питаннях культурно-національної політики [2].

Подібний погляд на В.-К. Острозького, як і загалом на представників української аристократії, отримав продовження в історіографії радянській. Українські радянські історики намагалися не звертати увагу на особу князя та його діяльність. Зрештою, таке звертання розцінювалося як неактуальне, а то й небажане. Якщо ж виникало питання про «острозький період» у розвитку української культури (а його важко було оминути), то акцент робився на особі першодрукаря Івана Федорова (Федоровича). Подібні підходи за інерцією зберігаються в сучасній українській історичній науці. Досить звернутися до підручників з історії України та проаналізувати їх.

Українські історики не запропонували поки що монографічних досліджень, які б стосувалися особи князя В.-К. Острозького. Маємо лише дві науково-популярні монографії І.Огієнка [3] та П. Сауха [4]. У той же час з’явилася фундаментальна монографія польського історика Т. Кемпи про В.-К. Острозького [5].

Та все ж в українській літературі були спроби подивитися на особу князя більш різнобічно і більш об’єктивно оцінити його діяльність як у сфері політичній, так і культурній. Свого часу високу оцінку діяльності В.-К. Острозького дав І.Я. Франко.  У одній зі своїх робіт зазначив наступне: “Рід князів Острозьких відіграв дуже важливу роль в історії Південної Русі та в історії Польщі ХУ-ХУІ вв., а особливо визначилися в нім два незвичайні мужі: князь Костянтин Іванович Острозький, від р. 1513 каштелян віленський, а від 1522 воєвода троцький, що вмер р. 1530 і визначився як незвичайний свого часу войовник та “підпора Речі Посполитої”…, як назвав його король польський Зигмунт І у привілеї з р. 1518, і його наймолодший син Василь Костянтинович Острозький, що був одним із головних двигачів національного життя Південної Русі в другій половині ХУІ в. …” [6]. Судячи з деяких праць І.Франка, цей письменник і дослідник зацікавився особою князя В.-К. Острозького, особливо його культурною працею. Однак хвороба і смерть не дали йому здійснити дослідження в цьому плані.

Високо цінував В.-К. Острозького І.Огієнко. Основну увагу він приділяв релігійно-культурній діяльності князя та захисту ним православ’я. І.Огієнко вважав, що «…місто Остріг стало центром освіти й культури для всієї України, на що князь Костянтин не шкодував матеріальних засобів. Діяльність Острозького була дуже широка і сильно корисна, бо справді реально рятувала україн­ський народ” [7]. Підкреслив, що князь зумів сконцентрувати в Острозі “всіх видатних вчених», яких він поставив «на працю у своїй академії, у своїй друкарні, або на працю перекладів з чужих мов, або виготовлення біблійних текстів” [8]. Загалом, розглядаючи релігійно-культурну працю В.-К. Острозького, зокрема, заснування ним академії, І.Огієнко робив висновок: “…це була перша висока наша школа, школа „вільних наук“ в Україні. Школа від свого початку ясно поставила собі за головну ціль оборону Православія перед наступом розкладових католицтва та унії, і цю ціль повно виконала… Остріг став культурним осередком великого розміру. Осередок був справді широкий своєю працею: була академія, була друкарня, появилися полемічні твори на оборону Православія, появилася перша Біблія, вийш­ли нові виправлені Богослужбові Книги. Справді, уперше постав великий культурний осередок в Україні!.. Взагалі, усе найцінніше, що вийшло в Україні за роки 1577-1608..., вийшло з Острога, вийшло за впливом кн. Костянтина Острозького” [9]. Як бачимо, ці висновки кардинально суперечили тому, що писав М.Грушевський.

Проте, на жаль, ні наведені висновки І.Огієнка, ні “важлива роль” В.-К, Острозького в історії України, про яку писав І.Франко, довгий час не знаходили належного осмислення в українській інсторіографії. Давали знати «народницькі» стереотипи, які орієнтували дослідників на вивчення діяльності «народних мас», а не соціальної еліти. Навіть представники «державницької школи», наприклад, В.Липинський, які цікавилися елітарними верствами, не звертали належної уваги на родину Острозьких.

Лише останнім часом ситуація поступово змінюється. Українські історики починають приділяти увагу соціальним елітам у ранньомомерні часи [10]. По-новому дає можливість поглянути й оцінити діяльність родини Острозьких робота Ворончук І.О., яка присвячена аналізу інвентарю володінь цієї князівської родини від 1620 р. [11]. Дослідниця, спираючись на автентичні джерела, зуміла показати, що поширені уявлення щодо діяльності родини Острозьких далеко не в усьому відповідають дійсності.

Чимало для дослідження Острогіани у 1990-і рр. зробив І.Мицько, опублікувавши синтетичні праці про Острозьку академію [12]. Унікальність Острозької академії І.Мицько вбачає у виробленні такого типу національного вищого учбового закладу православного спрямування, який поєднав в собі «українсько-візантійські традиції та певні досягнення європейської педагогіки і науки», у подоланні в Острозі монополії Церкви в українській освіті – створенні «вперше в Україні світської публічної школи», залученні до співпраці в Острозькому культурно-освітньому центрі «діячів різних конфесій, ідеологічних і політичних орієнтацій». На думку історика, «порівняно високий інтелектуальний рівень академії втримувався насамперед завдяки співпраці з нею іноземних діячів та посиленню міжнародних контактів», адже «в жодному з культурно-ідеологічних центрів України ХVІ-ХVІІ ст. не перебувало стільки впливових, здебільшого високоосвічених особистостей православного Сходу та Балкан». У Острозі з другої половини 1590-их рр. завдяки об’єднанню блискучих інтелектуальних сил України та з-поза її меж «сформувалася перша наукова установа України (філологічного профілю), постало найпотужніше тогочасне українське видавництво».

Отже, на даний час існує потреба по-новому поглянути на діяльність роду В.-К. Острозького, розглянути в комплексі різні її аспекти - як господарські, так і культурні, відійшовши від старих стереотипів, що домінували в нашій історіографії.

Відомі історичні факти дають підстави говорити, що князі Острозькі мали кілька основних пріоритетів у своїй діяльності. По-перше, приділяли велику увагу обороні українських земель від татар. З цією метою будували укріплення, замки, засновували міста, що ставали фортецями. По-друге, Острозькі надзвичайно велику увагу приділяли Православній Церкві як опорі їхнього князівства. Виступали фундаторами храмів, монастирів, давали на їхні потреби гроші і землі. Один із представників династії Острозьких, Федір, упокоївся в Києво-Печерській лаврі і вважається православним святим. По-третє, ці князі шанували культуру, зокрема, культуру книжну. У їхніх володіннях переписувалися книги. Існує навіть думка, що батько Василя-Костянтина, видатний полководець і державний діяч Костянтин Іванович Острозький, задовго до Івана Федорова заснував на українських землях друкарню і видавав тут книжки [13].

Всі ці моменти були притаманні й діяльності князя Василя-Костянтина. У молоді роки йому довелося вести непросту боротьбу за величезний спадок свого батька. Завдяки умілій політиці й чималим дипломатичним здібностям, на середину 70-их рр. ХУІ ст. в руках Василя-Костянтина опинилися величезні володіння, які охоплювали значну частину території сучасної України. Йому належала третина земель історичної Волині (зараз це переважно землі Рівненської, Хмельницької та Тернопільської областей), 14 міст і більших поселень з округами на Київщині, 8 – на Брацлавщині, 4 – на Галичині, 32 – на території Польщі. Річний прибуток князя у період його найбільшої могутності становив близько 10 мільйонів золотих – величезна на той час сума. В.-К. Острозького вважали найбагатшою людиною не лише тодішньої Речі Посполитої, а й усієї Європи. Його статки дозволяли виставити військо чисельністю 15-20 тис. чоловік [14]. Не кожен європейський правитель мав таку армію в той час.

Двір В.-К. Острозького багато в чому нагадував інституцію незалежного правителя. У його резиденціях в Дубні й Острозі перебувало близько двох тисяч слуг, здебільшого молодих людей. Для них це була своєрідна школа управління, де вони набували потрібного досвіду. Пізніше ці люди ставали до служби в надвірному війську, канцеляріях, їх призначали управителями маєтків, опинялися вони й на церковних становищах [15].

Чимало вихованців двору В.-К. Острозького стали видатними діячами української історії. Тут можна згадати козацьких ватажків Семерія (Северина) Наливайка, Петра Конашевича-Сагайдачного, церковних і культурних діячів Єлисея Плетенецького, Іова Княгиницького, Ісакія Борисковича, Кирилла Лукаріса, відомих письменників-полемістів Герасима й Мелетія Смотрицьких, Василя Суразького, першодрукаря Івана Федорова та багатьох інших. Очевидно, при дворі В.-К.Острозького певний час перебував видатний письменник-полеміст Іван Вишенський [16].

Велику увагу, як і його батько, В.-К. Острозький приділяв обороні земель від татарських наїздів. Князь власним коштом утримував кількатисячний загін вершників для оборони від татар. Він неодноразово в 70-90-их рр. успішно відбивав напади ординців. Саме в обороні українських земель В.-К. Острозький виявив неабиякі військові і дипломатичні здібності, а його боротьба проти «поган» була високо оцінена в тогочасних хроніках та поетичних творах. «Великим оборонцем руських та подільських країн від поганих» називав його відомий хроніст О.Гваньїні, відзначаючи, що з «поганими він через своїх старост чимало й мужньо воював, посилаючи проти ворогів і двір свій, і шляхту, і бояр» [17]. Коштом князя було засновано й побудовано чимало міст і замків, передусім на південно-східній Волині та Київщині. Водночас В.-К. Острозький приділяв увагу економічному й адміністративному розвитку міст свого князівства, надавав їм торгові привілеї, більшість із них завдячуючи старанням князя отримали магдебурзьке право.

За сприянням В.-К. Острозького були збудовані замки на межі з Диким полем – у Білій Церкві, Переяславі, Богуславі. Це сприяло більш інтенсивній колонізації українцями нинішніх центрально-українських земель. Сам же князь неодноразово рятував Київ від татарських наїздів. Навіть давав чималі суми грошей татарським ординцям, щоб вони не руйнували це місто. Будучи з 1559 р. київським воєводою, В.-К. Острозький зробив багато як для відродження Київської землі, так і Києва, котрі в ХУІ ст. були відкриті для татарських нападів і лежали в руїнах.

Чимало зробив князь для культурного розвитку цього міста, зокрема, такого його культурно-релігійного осередку, як Києво-Печерська лавра. До речі, саме в лаврі, де був похований його батько, В.-К. Острозький наказав спорудити над його похованням скульптурний надгробок, елементами якого була корона та інші регалії незалежного правителя. Це свідчило, що в особі свого батька, як і в своїй особі,  він бачив не просто князя, а правителя-суверена. Вихованці двору князя В.-К. Острозького (Єлисей Плетенецький, Мелетій Смотрицький, П.Конашевич-Сагайдачний та інші) продовжили справу свого патрона по культурному відродженню Києва. Завдяки Є.Плетенецькому Києво-Печерська лавра перетворилася в потужний релігійно-культурний осередок зі своїм науковим гуртком та друкарнею. А П.Конашевич-Сагайдачний та М.Смотрицький стояли біля початків Київського братства й Київської братської школи, в якій зараз вбачають предтечу Києво-Могилянської академії. Вихованці двору В.-К. Острозького заснували й посприяли розвитку Межигірського монастиря, який став однією з найбільших православних святинь Київщини. Є підстави говорити, що без В.-К. Острозького не було б ні «Могилянського ренесансу», ні піднесення Києва в ХУІІ ст., ні перетворення його в духовну й політичну столицю України. Взагалі завдяки діянням князя українські землі в кінці ХУІ ст., будучи хоча б частково захищені від татарських нападів, отримали змогу відносно нормально розвиватися як у плані господарському, так і культурному. Саме в таких умовах стало можливим українське відродження кінця ХУІ – початку ХУІІ ст., поява Острозької академії, друкарні при ній, Острозької Біблії, розвиток полемічної літератури.

Острозька академія стала першою вищою школою в Східній Європі [18]. Тут давалася не лише добра філологічна освіта, вивчалися сім вільних мистецтв, а й відбувалися богословські студії, які в той час, власне, й розглядалися як ознака вищої школи. Документи засвідчують, що вихованці Острозької академії добре знали старослов’янську, грецьку й латинську мови. Саме її вихованець Мелетій Смотрицький уклав граматику старослов’янської мови, яка справила величезний вплив на розвиток філологічної науки в східно- й південнослов’янських народів. Викладачі й студенти Острозької академії залучалися до перекладів з грецької, латинської мови як біблійних текстів, так і складних богословських праць.

Щодо Острозької Біблії, у видання якої Острозький вклав чимало коштів та особистих зусиль, то це було не просто перше слов’яномовне видання повного корпусу біблійних книг, а й перше в Європі критично-наукове видання Біблії, укладене на основі різних текстів. Текст Острозької Біблії у дещо зміненій редакції був покладений в основу т.з. Пєрвопєчатної та Єлизаветівської Біблій, виданих у Росії. І до сьогодні він виступає як канонічний текст Біблії, котрий визнає Російська православна церква. Також Острозька Біблія перевидавалася українськими греко-католиками в По чаєві та Перемишлі [19].

Велике значення мала закладена князем Острозька друкарня, що стала першою друкарнею на українських землях, діяльність якої мала постійний і систематичний характер. Поряд із Острозькою Біблією, «королевою українських книг», у ній побачили світ чимало різних видань – підручників, богослужбових книг, богословських і полемічних творів.

В.-К. Острозький, виступаючи покровителем православ’я в Речі Посполитій, чимало уваги звертав на розбудову церковних структур. Не лише був фундатором численних церков, монастирів, а й виношував амбітний план створення патріархату на українських землях. На жаль, цей план йому так і не вдалося зреалізувати. Хоча саме завдяки його діяльності вдалося зберегти православ’я в Україні та Білорусії.

Князь і в господарському, й політичному, і культурному та церковному аспектах творив незалежну державну структуру. І хоча визнавав зверхність над собою короля Речі Посполитої, проте часто поводився незалежно. Навіть у листах писав «Ми, Костянтин, з Божої ласки князь на Волині». У той час так себе іменували суверенні правителі.

Загалом діяльність князя Острозького потребує не лише подальшого вивчення (особливо таких аспектів, як господарювання, адміністрування, церковне управління, дипломатичні зв’язки), а й вимагає історіософського переосмислення.


1