До історії канонізації святих землі Переяславської

Слава християнської церкви - її святі, які під час свого життя на землі, виявили великі християнські чесноти й сягнули вершин духовної досконалості, до якої закликає Христос усіх людей: «Будьте ви досконалі, як отець наш небесний» (Матфей, 5, 48)

Канонізація - це офіційне визнання і проголошення церквою даної особи святою й внесення її в списки святих з призначенням певного дня святкування її пам'яті, це, найчастіше, день її упокоєння. За підставу канонізації беруться до уваги: життя і його справи, чудеса, що він творив за життя, або діялися після його упокоєння за молитвами до його заступництва, в деяких випадках ствердження нетлінності мощів.

Канонізації розділяються на місцеві і загальноцерковні, в залежності від того, яке святкування вони визначають святому. Місцевими святкуваннями є ті, що здійснюються в одному храмі (монастирі) і ті, що святкуються в єпархії. Здавна канонізація місцево шанованих святих в єпархіях здійснювалась єпископом за згодою митрополита і собору єпископів митрополії.

Загальноцерковні канонізації завжди здійснювались Предстоятелем церкви з собором архієреїв, а в синодальний період - священним синодом. Усі святі, незалежно від того, якою церковною владою були канонізовані, визнаються церквою рівно шанованими.

Одна з проблем, яка постала при висвітленні даної теми, - кого зарахувати до святих землі Переяславської - тих святих, які жили і творили славні діла на цій землі, загинули тут, чи тих, з іменами яких були пов'язані чудеса.

Була визначена засада - назвати відомих на сьогодні святих, канонізованих у різні часи, починаючи від світанку історичного буття і впродовж дальшої історії, які жили, творили чудеса, прийняли мученицьку смерть на Переяславській землі, біля мощів яких здійснювалися чудеса.

Святі благовірні князі, страстотерпці Борис і Гліб (в хрещенні Роман і Давид) - перші офіційно канонізовані святі. До сьогодні точно не встановлена дата офіційної канонізації святих. Для висвітлення історії їх канонізації звернемося до історичних подій тих часів, висвітлених у літописах.

У 1015 році помирає великий київський князь Володимир Святославович і київський великокняжий стіл займає Святополк. По старшинству він має право претендувати на київський стіл, але обставини його народження і відношення до нього Володимира Святославича заставили Святополка бути насторожі. Як свідчать літописні джерела, бажаючи утвердитися в Києві, Святополк став знищувати своїх можливих суперників: один за одним гинуть сини Володимира княжичі Святослав, Борис і Гліб.

Хоча, як припускає багато сучасних дослідників, вбивство князя Бориса не менш вигідне було ще одному претенденту на київський стіл - Ярославу [6, 13]. Кандидат богослов'я, українська дослідниця І. Жиленко вважає, що смерть св. Бориса була абсолютно невигідна Святополку, аргументуючи це тим, що він (Святополк) потребував підтримки Бориса, який визнав його зверхність у боротьбі з Ярославом [6, с. 84]. Дослідниця причини вбивства св. мучеників шукає у часі, «який передував політичній кризі по смерті св. Володимира» [6, с. 85]; стосунки Володимира з обома старшими синами (Святополком і Ярославом) були дуже непростими, а св. Бориса, до якого був особисто прив'язаний, який був народжений у християнському шлюбі, а головне, від порфірородної доньки візантійських імператорів, князь Володимир бачив своїм спадкоємцем. Дослідниця логічно доводить, що вбивство св. Бориса і Гліба було вигідне як Святополку, так і Ярославу, хоча останньому і в більшій мірі.

Вбивство Бориса відбувається на Альті. Князь повертається з походу на печенігів і дізнається про смерть батька. Дружина пропонує йти на Київ і сісти на батьківський стіл, але Борис відмовляється. Розчароване військо розходиться, княжич залишається лише з невеликим загоном. Літописець фіксує, що посланці від Святополка «напали на нього як ті звірі дикі з усіх сторін шатра і простромили його списами і пронизали Бориса і слугу його Юрія, що князя прикрив, упавши на нього, разом із ним».

Церковна традиція пов'язує цю подію із місцевістю поблизу Переяслава (колишнє село Кондоідовка, з середини XIX ст. - Борисівка). У XVII ст. на березі Альти було встановлено кам'яний хрест із написом, що засвідчує дану сторінку історії. Над хрестом була збудована капличка. Хрест зберігся, він знаходиться всередині пізніше збудованої церкви.

Також дослідники, в зв'язку з невизначеністю місця загибелі княжича, називають берег Альти в сучасному Борисполі. Там М.К. Каргер дослідив рештки кам'яної церкви, яку він пов'язав з літописною «Летською божницею» [7, c. 75].

Тіло Бориса повезли до Києва, по дорозі виявили, що князь тяжко поранений, тоді два варяги добили його. Тіло князя було таємно перевезене до Вишгороду і таємно поховане в церкві.

Того ж року був вбитий і княжич Гліб.

У результаті довготривалої боротьби на київському княжому столі утвердився Ярослав Мудрий. Його діяльність була спрямована на посилення могутності і самостійності Русі. Бажаючи зміцнити незалежність руської церкви від Візантії, Ярослав Мудрий добивався канонізації руських церковних і державних діячів.

Такими першими, офіційно визнаними Візантією святими стали Борис і Гліб. Зважаючи на вищевказане, А. Дублянський називає датою канонізації 20-ті роки XI ст. (1020 або 1026 рік), період, коли Ярослав Мудрий закріпився в Києві [5, c. 31]. Дослідник стверджує, що канонізацію провів митрополит Іван (болгарин), після того, як було стверджено нетлінність їхніх мощів та біля них відбулися чудеса [5, c. 32].

Час і обставини канонізації св. мучеників Бориса і Гліба уже впродовж двох століть є каменем спотикання дослідників Київської Русі. Так, цю подію відносять, до перших десятиліть по їх загибелі М. Алешковский, Е. Голубинский, Л. Мюллер, А. Поппе [2, 4, 10, 12].

У більшості джерел датою канонізації називається 1072 рік, рік перенесення мощів страстотерпців до новозбудованої кам'яної церкви в Вишгороді.

Отже, діапазон канонізації розтягнутий більше як на 50 років. Російський дослідник О. Ужанков аргументовано доводить, що загальноцерковна канонізація свв. Бориса і Гліба відбулася тільки після 1086 року, а всі врочисті заходи по перенесенню мощів до 1086 року свідчать про місцеве пошанування, причому не тільки в Вишгороді, в отчині Ізяслава, а й у Чернігівському і Переяславському князівствах, в отчинах Святослава і Всеволода Ярославичів [13, c. 1-48]. Дослідник стверджує, що загальнодержавна канонізація страстотерпців відбулася між 1086 і 1093 роками, в період, коли Всеволод Ярославович княжив в Києві (1078-1093).

Очевидно, поширення культу святих Бориса і Гліба від місцево шанованих до загально шанованих здійснювалося від 20-х до 80-х років XI ст. І. Жиленко, посилаючись на «Житія святих» святителя Димитрія Туптала (Ростовського) припускає, що руська (місцева) канонізація могла відбутися за часів Ярослава, при митрополиті Іларіоні, 1043 чи 1048 року, а пізніше відбулася грецька (загально церковна) канонізація [11, с. 89].

Як перші прославлені українські святі вони були визнані патронами України-Русі і за княжих часів день їхньої пам'яті (24липня) святкувався дуже врочисто.

У 1115 році мощі князів були перенесені до мурованої церкви, що носила їх імена.

Під час нападу монголо-татар у 1240 році мощі їх загинули. За народними переказами, вони сховані на дні криниці під вівтарем вишгородської церкви.

Попри втрату мощей та запустіння головного місця вшанування, святі мученики Борис і Гліб продовжують на сьогодні лишатися серед найбільш шанованих східнослов' янських святих.

24 липня 1015 року разом з князем Борисом під час раннього богослужіння в шатрі знаходився вірний слуга його, угорець Юрій (Георгій). Слуга намагався боронити князя й заступив його своїм тілом і був убитий на місці та обезглавлений. Разом зі своїми братами Мойсеєм і Єфремом Юрій був на службі у князя Бориса. День пам'яті св. Юрія угрина 2 (15) травня. Брати його, які тоді врятувалися, також були канонізовані - це преподобний Мойсей угрин [5, с. 64] і преподобний Єфрем угрин [5, с. 45].

Після смерті Юрія на березі Альти Єфрем взяв голову брата і пішов з нею на північ, де біля м. Торжка заснував спочатку притулок для прочан, а потім обитель та церкву св. Бориса і Гліба. Там уславився святим життям. Помер преподобний Єфрем 28 січня 1053 року. Його мощі було відкрито в 1572 р., разом із головою його брата Юрія (Георгія), яка була упокоєна в його гробниці [6, с. 93].

На Переяславщині культ святих Бориса і Гліба - один з найшановніших. Уже в першій половині XVIII ст. на Заальтицькому передмісті Переяслава, на перетині головних шляхів, існував храм святих страстотерпців князів Бориса та Гліба [11, с. 104].

У 1840 р., у день престольного свята 24 липня, був освячений храм святих Бориса і Гліба, збудований на місці загибелі князя Бориса. Церква на крові св. Бориса ніколи не мала парафії, служба в церкві відбувалася тільки в храмові свята та здійснювалися панахиди і заупокійні відправи.

М. Максимович, досліджуючи Переяславщину, у 1856 р. зафіксував, що другого травня, на весняного Бориса, припиняється польова робота, після літургії йде великий хресний хід із переяславського Вознесенського собору до каплички, що встановлена на місці загибелі князя Бориса на березі Альти. Після здійснення обряду водоосвячення на березі Альти народ цілими сотнями занурюється в освячену річку, щоб скупатися в ній і потопити там свої печалі. Багато людей весь молебен слухає, стоячи в річці [9, с. 49].

Ще один український святий - преподобний Печерський, святитель, єпископ Переяславський Єфрем був канонізований у 1643 р. Петром Могилою.

Відзначився ділами християнського благочестя, будівництвом церков, єпископських дворів у Переяславі та Суздалі. Був Переяславським і Київським митрополитом. За свідченням Києво-Печерського Патерика, саме св. Єфрему належить ініціатива заснування перших на Русі лікарень при монастирях, притулків для прочан і убогих, безкоштовного лікування хворих у підвладній йому єпархії. За св. Єфрема почали вести історичні записи - Переяславський літопис, який пізніше увійшов до складу загальноруських літописних списків.

Помер св. Єфрем у Переяславі у 1104 р. (хоча деякі дослідники називають 1098 р.) Похований в усипальниці збудованого ним Михайлівського собору, а пізніше його мощі були перенесені до Києво-Печерської лаври і покладені у печері преп. Антонія у Введенській церкві, де знаходяться і нині [5, с. 44].

Порівняно скупо висвітлена в джерелах діяльність єпископа переяславського Євфимія, який перебував на єпископській кафедрі з 1141 до 1149 р. Це був складний час. Коли між старшими і молодшими гілками Мономаховичів активізувалась боротьба за Київський стіл. Князівські чвари розоряли державу, єпископ Євфимій прагнув примирити князів. Хоча йому це не завжди вдавалося.

Також він згадується у літописах як один з учасників знаменитого Собору руських єпископів 1147 р., на якому без згоди Константинопольського патріарха і всупереч йому митрополитом Руським було обрано Климента Смолятича. Єпископ Євфимій помер у 1149 р. і похований у Михайлівському соборі Переяслава [3, с. 114]. Де знаходиться поховання єпископа - невідомо.

До числа святих відноситься ряд благовірних князів, що своїм благочестивим життям здобули вічну славу у бога. В їх числі Переяславські князі, внуки Володимира Мономаха Всеволод Мстиславич і Михалко Юрійович.

Св. благовірний князь Всеволод (у хрещенні Гавриїл), син св. князя Мстислава Володимировича Київського, княжив у Новгороді, в 1132 р. та Переяславі. Помер у 1138 р. у Пскові. Мощі його було відкрито у 1192 р., а день пам'яті відзначають 11 лютого [5, с. 35].

Син Юрія Володимировича (Долгорукого) Михалко Юрійович, який княжив у Переяславі в 1174-1175 рр. також був канонізований [3, с. 140].

Святитель Симеон, єпископ Переяславський, свого часу був ченцем Києво- Печерського монастиря, а потім був висвячений на єпископа Переяславського. Очолив оборону Переяслава під час нашестя монголо-татар у 1239 р. Священиків монголо- татари не вбивали, але оскільки Симеон виступив у ролі воїна, навіть полководця, то й він розділив долю жителів міста. Мощі його знаходяться у Дальніх (Феодосієвих) печерах КПЛ.

Канонізований у 1643 р., коли митрополит Київський Петро Могила канонізував всіх Печерських угодників, мощі яких знаходились в Ближніх і Дальніх печерах. У святці був внесений у 1762 р. [5, с. 19]. У рукописних святцях вказується день пам'яті святого - 28 серпня [5, с. 75].

У тому ж таки XVII ст., у 1688 р., Собором єпископів було проголошено святим преподобномученика Макарія, Переяславського чудотворця [1, с. 85]. Макарій, архімандрит Овруцький і Канівський, виявив себе охоронцем православ' я, прославився як чудотворець, зцілюючи своїми молитвами хворих і сліпих та відвертаючи їх від згубних шляхів. Відзначався також прозорливістю - передбачив свою мученицьку смерть.

У 1678 р. турки з татарами пішли війною на Україну, 4 вересня вони здобули Канів і увірвалися до монастиря, в якому сховалося багато людей. Макарій безстрашно зустрів ворога з хрестом у руках, просив не вбивати невинних людей і не оскверняти святині. Вороги схопили його, витягнули з монастиря і почали тяжко мучити, нарешті відрубали голову й тіло кинули на площі міста. Люди, що сховалися в Успенському соборі, вночі забрали тіло ігумена. Наступного дня собор був спалений разом з усім монастирем.

Коли вцілілі канівці розбирали згарище собору, серед обгорілих тіл виявили непошкоджене вогнем тіло преподобномученика Макарія. Через небезпеку ворожого нападу нетлінні мощі святого 13 травня 1688 р. були перенесені до Переяслава, де біля них відбувалися чудеса.

З 1942 р. мощі святого знаходяться в Черкасах, спочатку в Троїцькій церкві, з 1965 р. - у церкві Різдва Богородиці, з 2003 р. - в соборі архістратига Михаїла [8, с. 7]. Пам'ять вшановується 7(20) вересня - день упокоєння, 13(26) травня - день перенесення святих мощей з Канева у Переяслав.

Св. великомученик Данило Мліївський, Черкаський, був канонізований рішенням священного Синоду УПЦ 19 жовтня 1993 р. Як правило, перед офіційним проголошенням канонізації святого відбувається його народне вшанування. Уже в 20-х роках XX ст. лунали пропозиції зарахувати мліївського титаря до числа святих.

Данило Кушнір жив у XVIII ст., був церковним старостою у Млієві (нині село Мліїв Городищенського району Черкаської області).

Він відмовився переходити в уніатство і був страчений поляками в присутності односельчан 29 липня 1766 р. Його тіло кати спалили, а голову насадили на високу палю. Згодом голову Данила Кушніра викрали. Її було передано до Переяслава, центру Переяславсько-Бориспільської єпархії, оплоту православ'я на Лівобережній Україні. В жовтні 1766 р. голову Данила Кушніра було врочисто поховано в Переяславському кафедральному Свято-Вознесенському монастирі в одній з ніш, всередині собору, справа від головного входу. Можна припустити з великою вірогідністю, що мощі св. Данила Кушніра знаходяться там і сьогодні, адже ніяких даних про перепланування стін храму під час ремонтних і реставраційних робіт наразі не відомо.

День пам'яті святого великомученика Данила Кушніра - 11 серпня.

Отже, ми ще раз звернулися до історії канонізації відомих на сьогодні святих, культ яких поширений на Переяславщині. Вони жили в різні часи, походили з різних верств населення, але їх життя і діяльність були пов'язані з нашим краєм упродовж тривалого періоду історії.

Святі благовірні князі, страстотерпці Борис і Гліб (ікона із фондової колекції НІЕЗ «Переяслав»).	Святитель Симеон, єпископ Переяславський (розпис XIX ст. із Михайлівської церкви Переяслава XVIII ст.)
Преподобний Макарій, Переяславський чудотворець і святий Єфрем Переяславський (ікона із фондової колекції НІЕЗ «Переяслав»)	Святий великомученик Данило мліївський, Черкаський (сучасна фреска у Свято-Михайлівському соборі Черкас).

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

1. Авраменко Ю. Святий преподобномученик Макарій - захисник Переяслава / Ю. Авраменко // Наукові записки Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав» / Релігійне життя Переяславської землі (ІХ-ХХІ ст.). - Зб. наукових статей. - 2007. - Вип. 1 (3). - С. 85.
2. Алешковский М. Повесть временных лет / М. Алешковский. - М., 1971. - С. 84.
3. Бузян Г. Нариси з історії давнього Переяслава / Г. Бузян, Л. Набок, М. Роздобудько, Д. Тетеря. - К. - 2007. - С. 261.
4. Голубинский Е. История канонизации святых в русской церкви / Е. Голубинский. - Сергиев Посад, 1894. - С. 28-32.
5. Дублянський А. Українські святі / А. Дублянський. - Мюнхен, 1962. - С. 100.
6. Жиленко І. Вшанування святих Бориса і Гліба та Києво-Печерська писемна традиція / І. Жиленко // Лаврський альманах: «Києво-Печерська лавра в контексті української історії та культури». Збірник наукових праць / Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник. - К., 2002 - Вип. 7. - C. 61-99.
7. Каргер М. К истории киевского зодчества XI века. Храм-мавзолей Бориса и Глеба в Вышгороде / М. Каргер // Советская археология. - 1952. - Т. XVI. - С. 78.
8. Ластовський В. Православна церква у суспільно-політичному житті України XVIII ст. (Переяславсько-Бориспільська єпархія) / В. Ластовський. - Черкаси, 2002. - С. 137.
9. Максимович М. Дні та місяці українського селянина. - К., 1989. - С. 49.
10. Мюллер Л. О времени канонизации святых Бориса и Глеба / Л. Мюллер // Russia mediaevalis. - Munchen, 1995. - Т. VIII. - № 1. - С. 5-20.
11. Набок Л. Православні храми Переяславщини: історія, дослідження, сучасність / Л. Набок, О. Колибенко. - К., 2007. - 176 с.
12. Поппе А. О времени зарождения культа Бориса и Глеба. // Russia mediaevalis. - Munchen, 1973. - Т. 1. - С. 6-29.
13. Ужанков А. Святые страстотерпцы Борис и Глеб: к истории канонизации и написания житий / А. Ужанков // Древняя Русь: вопросы медиевистики. - М., 2001. - С. 48.

Tkachenko Nataliya

To the holies' history and canonization on the Pereyaslav land

The history and canonization time of the orthodox holies whose life and deeds are closely connected with Pereyaslav land are cleared up and investigated in the article.

Key words: canonization, holy, prelate, martyr, hosiomartyr, great martyr, common church and local honorable holies.