Історія та археологія Переяслава в пошуках перших дослідників ХІХ - початку ХХ ст.

Епоха енциклопедизму у європейській науці другої половини XVIII ст. супроводжувалась активним накопиченням знань у різних галузях, у т.ч. в археології, основні завдання та принципи якої на той час лише формувалися. У Російській імперії початок археолого-краєзнавчих досліджень припадає на останню чверть XVIII - першу половину XIX ст. Освічені представники місцевого дворянства, петербурзькі вчені, мандрівники, офіційні землеміри-картографи складали перші описи пам'яток [59, с. 14]. Дослідницький інтерес до Переяслава як видатного центру давньоруської історії та наступних визначних подій козацьких часів, проявився на початку XIX ст. Аматорські описи археологічних та історичних пам'яток поєднувалися з «кабінетними розшуками» вчених-істориків, які перш за все вивчали літописні джерела і зрідка здійснювали побіжне обстеження пам'яток археології з метою прив'язки їх до цих джерел. У історіографії цей початковий етап отримав назву періоду «вчених подорожей». Роль окремих персоналій у ранній історії вітчизняної археології, пов'язаних з переяславським регіоном, розглядали Л. Синіцький (1892), П.П. Курінний (1947, 1994, 1995), Д.С. Цвейбель (1970), О.Б. Супруненко (1991, 1992, 1993, 2000, 2007), С.П. Щавелев (1993), О.П. Моця (1995), Г.Г. Мезенцева (1997), Л.М. Лугова, Р.С. Луговий, О М. Мельникова (2004; 2011), В.О. Жадько (2005), Олена та Олександр Колибенки (2005) С.А. Копилов (2009), О.В. Колибенко, С.В. Павленко (2013), О.В. Юрченко (2013) та ін. [11; 12; 13; 14; 18; 19; 26; 27; 35; 36; 50; 56; 57; 58; 59; 60; 61; 66; 67].

Нам видається важливим з погляду вивчення історії розвитку археологічних знань на прикладі Переяслава розглянути особистості дослідників кількох поколінь та їх внесок у вивчення давнього минулого міста. Цими матеріалами доцільно скористатися при підготовці енциклопедичного довідника з історії Переяславщини. Створення такого довідника давно назріло, адже процес накопичення та розвитку історичних знань стосовно переяславського регіону досяг високого рівня, і в першу чергу завдяки наполегливій роботі багатьох дослідників.

Напрямок на всебічне вивчення різних регіонів у різноманітних галузях науки та господарства був започаткований Санкт-Петербурзькою Академією наук ще наприкінці XVIII ст. і активно проводився у першій половині XIX ст. Суттєвому пожвавленню археологічних досліджень в Україні сприяло створення і робота «Временного Комитета для изыскания древностей в г. Киеве» (1835-1843). Комітет був заснований завдяки заходам ректора Київського університету М.О. Максимовича та генерал-губернатора графа М.В. Лєвашова. Головою комітету став проф. Михайло Максимович. Комітет ставив завданням розшук і розкопки археологічних пам'яток у Києві та в Україні; збирання матеріалів про проведені досліди; вивчення й визначення відкритих пам'яток та консервація їх на майбутнє [19, с. 36-37]. Діяльність Комітету була припинена урядовим розпорядженням 1843 р. На зміну тимчасовій комісії заходами генерал-губернатора Д.Г. Бібікова була заснована Київська Археографічна Комісія (1843-1872), на яку були покладені аналогічні завдання [19, с. 40-41].

Увагу перших дослідників не могли не привернути археологічні пам'ятки із зовнішніми ознаками, передусім, вали та кургани. У цьому відношенні Переяслав був майже ідеальним полем для огляду та вивчення земляних укріплень фортеці Х-ХУІІІ ст., які на той час ще виразно зберігалися, численних курганів, насипи яких височіли навколо міста, включно з чотирма давньоруськими курганними могильниками, де налічувалось кілька сотень насипів. Але на той час, у першій половині ХІХ ст., не знайшлося фахівця, який би провів обміри, фіксацію та детальний опис цих пам'яток. На цьому етапі такий стан справ був закономірним, адже археологія тільки набувала практичного досвіду, а методика досліджень лише складалася. У описах мандрівників та перших дослідників присутні згадки пам'яток, а їх описи занадто узагальнені та поверхові [67, с. 65-66]. Дещо осторонь від типових описових оглядів цього часу стоїть поодинока спроба розкопок Михайлівського храму ХІ ст., здійснена у 1840 р. археологом-аматором О.С. Анєнковим [4, с. 124; 67, с. 41].

З відомих на сьогодні згадок старожитностей Переяслава одними з найбільш ранніх є нотатки Отто фон Гуна (1764-1832) - професійного лікаря, сина пастора з м. Мітава, в Курляндії (нім. Митау, нині м. Елгава, Латвія), німця балтійського походження. Він вивчав богослов'я в університеті м. Галле, згодом отримав ступінь доктора медицини у Геттінгені. Працював лікарем Ризького польового шпиталю. Тут Отто фон Гун одним з перших почав робити щеплення від віспи. Певний час перебував на посаді секретаря графа Олексія Розумовського в Москві (1804-1807). З 1813 р. й до кінця життя проживав у Ризі. Він є автором кількох друкованих робіт з медицини та топографічних описів [8, с. 908; 50, с. 250].

У 1805 р., перебуваючи на службі у графа О.К. Розумовського, під час однієї з робочих поїздок залишив подорожні нотатки (в оригіналі німецькою мовою), які були видані в перекладі під назвою «Поверхностные замечания по дороге от Москвы до Малороссии в осени 1805 года» (1806) (рис. 1. 1) [9, с. 93-94]. Метою подорожі було обстеження графських маєтків, крім того професійний лікар переймався заходами з покращення медичного забезпечення у цих маєтках, де він настійливо пропагував щеплення від віспи [62, с. 199]. Зацікавлений мандрівник залишив описи багатьох міст і містечок Росії та України - це був дорожній щоденник, опублікований автором [9, с. 94]. Місто Переяслав він проїздив 8 (20) жовтня, рухаючись з Яготина на Київ - у Переяславі була перша зупинка на поштовій станції. «.. .Не доезжая семи верст до первой станции, города Переяславля, видны уже были нам его башни и по обеим сторонам дороги набросанные батареи, деланные ходившими здесь в преждебывшие войны войсками.», - ділиться першими спостереженнями подорожній [9, с. 94]. Батареями О. фон Гун називав, напевно, курганні насипи на під'їзді до міста, вважаючи їх наслідками війн. Далі ближче до міста він описує інші «батареи», але спостерігає, що ті відрізняються від попередніх, складаючись із численних невеликих круглих та видовжених насипів («бугров»), й вірно інтерпретує їх як «кладбище». Очевидно, мандрівник проїздив повз один з переяславських давньоруських курганних могильників, найвірогідніше у передмісті «Підварки» на Яготинському шляху. Спостеріг він і напівзруйновані фортечні мури, і широку болотисту заплаву р. Трубіж. «Переяславль есть город, окруженный развалившимся валом и болотами», - коротко констатував мандрівник [9, с. 94]. Загалом, місто своїм неохайним виглядом не справило враження на мандрівника, окрім нарахованих ним шести церков, три з яких були кам'яними, і «большого важного строения монастиря», певно, Вознесенського. Дані нотатки для сучасних дослідників цікаві тим, що засвідчують наявність великої кількості добре збережених різночасових курганів, але з іншого боку, підтверджують руйнування давніх укріплень нещодавно могутньої фортеці вже на початку ХІХ ст.

У 1816 р. побував у Переяславі Микола Іванович Арандаренко (1795-1867) - український історик, статистик, етнограф, краєзнавець. Місце його народження на сьогодні невідоме. Але відомо, що Микола Арандаренко походив із знаного козацького роду, пращуром його був Тимофій Арандаренко, обраний гетьманом реєстрових козаків у Переяславі 1630 р. М.І. Арандаренко зробив кар'єру на державній службі: займав посаду управителя Полтавської палати державних маєтностей (1840-1850), був цивільним архангельським губернатором (1856-1963) [2, с. 234].

Ще у молоді роки він здійснив ряд краєзнавчих та етнографічних досліджень на території Полтавщини (1816). Проте їх результати стали відомі широкому загалу лише через тридцять років, коли вийшла друком робота (у 3-х частинах) «Записки о Полтавской губернии Николая Арандаренка, составленные в 1816 году» (1846-1852) [3]. Представлені у цій роботі дані досі зберігають значення першоджерел для сучасних дослідників [2, с. 234]. Пам'ятки Переяслава дослідник включив у третю частину «Записок». Він занотовував місцеві топоніми, легенди, пов'язані з ними, згадує про кургани «Свидову могилу» та «Три брати», розміщені на околицях міста [3, с. 373-374].

У 1816 р. відвідав Переяслав Олексій Іраклійович Лєвшин (1798-1879) - громадський і державний діяч Російської імперії, один із теоретиків реформи по звільненню селян від кріпосної залежності, багатогранний культурний діяч: письменник, історик, етнограф (рис. 1. 2). Народився в с. Пожиліно Єфремівського повіту Тульської губ. у дворянській родині, яка вела своє походження з ХГУ ст. від німецького аристократичного роду графів фон Левенштейнів. Закінчив Харківський університет. У 1818 р. вступив на службу в колегію іноземних справ (1820). Працював секретарем Новоросійського генерал-губернатора (1823­1826), Одеським градоначальником (1831-1838) - наймолодшим в історії міста, згодом служив у Міністерстві внутрішніх справ (1844-1856) [24, с. 445].

О. І. Лєвшин був Почесним членом багатьох наукових товариств, в т. ч. Географічного та Азійського у Парижі (1827-1828), Одеського товариства любителів історії та старожитностей (1839), був одним із засновників Російського географічного товариства (1845). Відомий за етнографічними та історичними дослідженнями казахів, які з вдячністю використав О. С. Пушкін під час написання своєї «Історії Пугачова» (з поетом О. Лєвшин був знайомий особисто) [25, с. 70].

Перша книга О.І. Лєвшина «Письма из Малороссии» (1816) була написана ще у студентські роки. Автор самостійно підготував її і видав у типографії Харківського університету. Насичена матеріалами про побут та культуру українців, вона містить і відомості про Переяслав [25, с. 70]. Молодий мандрівник констатував незадовільну збереженість давніх земляних укріплень Переяславської фортеці: «Древнюю и очень красивую крепость, которой был обнесен Переяслав, видно и теперь. Я был в ней и с досадой увидел, что памятник этот, самим временем из почтения сохраненный, разрывают теперь для выварки селитры», - читаємо у його записах [23, с. 43-44].

Зацікавився Переяславом відомий культурний діяч Російської імперії Павло Петрович Свіньїн (1787-1839) - письменник, журналіст, видавець, художник, історик, колекціонер. Родом з Костромської губернії (рис. 1. 3). Був у родинних стосунках з поетом М. Ю. Лермонтовим - приходився тому двоюрідним дядьком. У 1814-1830 рр. видавав журнал «Отечественные записки», написав кілька історичних праць. П.П. Свіньїн був збирачем старожитностей, йому належав так званий «Русский музеум» - зібрання творів живопису, скульптури, предметів старовини та рукописів [48, с. 151-152]. У 1825 р. він брав участь у дослідження Десятинної церкви у Києві [1, с. 20].

Того ж 1825 року П. Свіньїн ознайомився зі старожитностями Переяслава, зокрема, пам'ятним кам'яним хрестом, встановленим у 1664 р. у с. Борисівка на вірогідному місці описаного у літописах убивства князя Бориса Володимировича. Його записи були опубліковані в «Трудах и записках Общества истории и древностей российских», де є згадки про залишки давньої цегли, яку дослідник бачив навколо Борисівської каплички. Ця знахідка дозволила йому зробити припущення про існування тут Альтського монастиря, збудованого Володимиром Мономахом [49, с. 115-116].

Вагомий слід в науці залишив Вадим Васильович Пассек (1808-1842) - історик, етнограф та археолог (рис. 1. 4). Він походив з відомого українського старшинського роду: був онуком козацького полковника. Родина мала маєтності у с. Спаському на Слобожанщині. Але народився В. Пассек у Сибіру, в Тобольську, куди був засланий на поселення його батько.

Навчався у Московському університеті на філософському факультеті (1826-1830). Тоді ж долучився до гуртка О.І. Герцена та М.П. Огарьова. У 1834 р. отримав пропозицію викладати на кафедрі історії Харківського університету, але згодом через переслідування учасників «герценського гуртка» йому було відмовлено, за ним навіть на деякий час було встановлено «таємний нагляд».

За дорученням Міністерства внутрішніх справ здійснив статистичні описи Харківської (1837) та Таврійській губерній (1838), наслідком чого стали вагомі праці: «Очерк Харьковской губернии» та «Города Харьковской губернии с картами, планами и гербами». Він став видавцем унікального на той час видання «Очерки России» у 5-ти книгах (1838-1842), де В. Пассеку належали кілька нарисів, серед яких й стаття «Окрестности Переяславля» (кн. 4) [41, с. 84-85].

У 1837 р. дослідник, побувавши у Переяславі, в першу чергу звернув увагу на поховальні пам'ятки, зазначивши, що місто оточене численними курганними насипами та «скіфськими» курганами [40, с. 122]. Напевно, малися на увазі давньоруські курганні могильники та велика кількість різночасових курганів на околицях міста. Він замальовував і описував середньовічні кам'яні хрести, відзначивши, що давні надмогильні знаки використовуються жителям міста повторно [40, с. 143-144]. У 1835 р. у місті трапилась незвична знахідка, виявлена у саду тодішнього міського голови переяславського купця Д.О. Нового - кам'яна могильна плити з єврейським написом 1237 р. (4976 р. за єврейським літочисленням). Уперше цю знахідку описав Вадим Пассек [40, с. 145]. Дослідник також оглянув і описав відомий кам'яний хрест у с. Борисівка, але напис на ньому розшифрував, як виявилося згодом, невірно [40, с. 141]. Помер В. Пассек на 34 році життя від туберкульозу.

Початком археологічних розкопок у Переяславі традиційно вважаються аматорські роботи Олександра Семеновича Анєнкова (1792-?) - відставного гвардії поручика, дрібнопомісного дворянина з-під Курська (рис. 2. 3). У 1821 р. він поселився у Києві, де зайнявся аматорськими археологічними дослідженнями, зокрема, на території Десятинної церкви. О. Анєнков передбачливо придбав ділянку землі, на якій знаходились залишки церкви, вчасно зрозумівши, що розкопки біля головної святині Русі обіцяють цінні знахідки. Там дійсно був знайдений найбільший з відомих скарбів золотих речей давньоруського часу, який дістався Анєнкову, але був ним бездарно втрачений [1, с. 21-22]. О. Анєнков був попечителем археологічних робіт. Він провів розкопки ряду інших київських церков, зокрема Михайлівського монастиря у Києві (1838). Частина цих досліджень була ініційована Тимчасовим археографічним комітетом - ім'я Анєнкова фігурує у звітах комітету [19, с. 58]. Серйозні науковці звинувачували О. Анєнкова у зруйнуванні пам'яток київського князівського двору некомпетентними грабіжницькими розкопками [19, с. 40].

У 1840 р. його погляд звернувся до Переяслава, де він розпочав пошуки літописного «митрополичого» собору Архістратига Михаїла. На території навколо існуючої Михайлівської церкви з допомогою шурфування археолог-аматор таки натрапив на залишки фундаментів давнього храму. Написав звіт «Донесение отставного поручика А.С. Анненкова о результатах ознакомления с памятниками старины в г. Переяслове» та залишив креслення розкритих залишків (рис. 2. 4), які були виявлені лише у 1960-х рр. у фондах ЦНБ ім. В. Вернадського АН УРСР [4, с. 124]. Збірка речових матеріалів цих розкопок згадується у списках фондових колекцій Музею старожитностей при Київському університеті св. Володимира [19, с. 58].

Широко відомо, що описом пам'яток Переяслава займався Тарас Григорович Шевченко (1814-1861). У 1845 р. Т. Шевченко за завданням Київської Археографічної Комісії здійснив огляд, опис та змалював історико-культурні та археологічні пам'ятки Переяслава: культові споруди, речі церковного вжитку, борисівський хрест, а також кургани, майдани, «змійовий» вал в околицях міста [19, с. 44; 59, с. 91-93; 63, с. 308]. У своїх «Археологічних нотатках» він згадує «Трибратні могили», «Богданову могилу» [63, с. 304-308; 65, с. 12]. У повісті «Близнецы» описує давньоруські курганні могильники «старого» Переяслава: «.весь город кажется на могилах построен.» [65, с. 14]. Оглянуті пам'ятки згадуються Кобзарем у поемі «Сон» («Гори мої високії.») [66, с. 39-43].

У 40-х рр. ХІХ ст. відвідував Переяслав та проводив археологічну розвідку в місті та на його околицях близький приятель Т.Г. Шевченка Михайло Олександрович Максимович (1804-1873) - видатний український вчений-енциклопедист, фольклорист, історик, філолог, етнограф, ботанік, поет (рис. 2. 2). Він народився на х. Тимківщина, нині с. Богуславець Черкаської обл., в родині сільського судді, яка походила із старшинського козацького роду. Закінчив філософський факультет Московського університету (1823). Працював у Московському університеті (1823-1833). У 1834 р. перейшов до відкритого тоді Київського університету святого Володимира, де незабаром був обраний першим його ректором (1834­1835). З 1845 р. пішов у відставку і присвятив себе науково-літературній діяльності на своєму хуторі, який він називав Михайлова Гора. М.О. Максимович був почесним членом кількох українських та російських університетів і багатьох наукових товариств. З часу заснування (1843) був головою Київської Археографічної комісії, був членом-кореспондентом Російської Академії наук (1871) [34, с. 196-197].

Під час свого перебування у Переяславі М.О. Максимович оглянув залишки земляних укріплень переяславського городища, спілкувався зі свідками, котрі ще пам'ятали його дерев'яні брами ХVШ ст. Тогочасний стан валів переяславського городища, які руйнувалися селітроварниками, викликав щирий жаль дослідника. Він припустив, що Михайлівська церква ХVШ ст. розміщена на руїнах своєї давньоруської попередниці. Проаналізував проблему заснування Переяславля Руського. Вчений вважав, що найдавнішим поселенням Переяслава, відомим з літописної згадки 907 р., був посад, а фортецю дитинця засновано після перемоги Володимира Святославовича над печенігами у 992 р. [31, с. 75-76; 32, с. 328-329]. Дослідник описав відомий кам'яний хрест із с. Борисівки, розкритикував висновки В.В. Пассека і аргументовано довів, що герб на хресті належав переяславському протопопу Г. Бутовичу [33, с. 335-336].

Ще у першій половині - середині ХІХ ст. почали складатися місцеві наукові центри вивчення старожитностей, що базувалися переважно в університетах, зокрема, при Київському та Харківському. Учені - представники обох осередків - активно сприяли поширенню знань про найдавніше минуле, проводили перші професійні археологічні дослідження [59, с. 26]. Не оминув цей процес і Переяслав, хоча, з огляду на периферійне становище, досяг його значно пізніше аніж Київ та губернські центри: Полтаву, Харків чи Одесу. Велике значення мало заснування у 1891 р. Природничо-історичного музею Полтавського губернського земства (сучасний Полтавський краєзнавчий музей) [19, с. 112; 59, с. 31].

Піонером у галузі практичної археології Переяслава останньої чверті ХІХ ст. став педагог та археолог, переяславський викладач Федір Іванович Камінський (1845-1891) - відомий український педагог, археолог та музеєзнавець. Він народився на Полтавщині, за іншими даними - у містечку Кежан-городок Мінської губ. Походить з родини священика. Закінчив Переяславську духовну семінарію, пізніше фізико-математичний факультет Київського університету (1868). Після закінчення університету повернувся до Переяслава, де й розпочав педагогічну діяльність викладачем російської словесності у Переяславському духовному училищі (1868-1871). Але після конфлікту з переяславськими чиновниками, яких молодий вчитель звинуватив у зловживаннях, змушений був переїхати до Хоролу, згодом - до Лубен та Прилук, де працював викладачем у місцевих гімназіях (1871-1881). Служив хранителем музею К. Скаржинської, власне він був фундатором цього відомого закладу (1881-1891). Ф.І. Камінський вважається першовідкривачем українського палеоліту: у 1873 р. він провів розкопки пізньопалеолітичної стоянки в с. Гінці на Лубенщині [43, с. 102-103]. Був дійсним членом Історичного товариства Нестора-літописця, членом-кореспондентом Одеського товариства історії та старожитностей [56, с. 69].

У 1870 р., під час вчителювання у Переяславі, Ф. Камінський займався обстеженням земляних укріплень давнього Переяслава, збирав підйомний матеріал, здійснив свої перші розкопки переяславського давньоруського курганного могильника в ур. Ярмарковщина [58, с. 109, 245]. Він дослідив 4 насипа та одне ґрунтове поховання з енколпіоном кінця ХІІ - першої половини ХІІІ ст. (тип ІІІ.2.4 за Г.Ф. Корзухіною та

Г.О. Пєсковою) [58, с. 245]. Перед тим отримав від Московського археологічного товариства свідоцтво на право проведення археологічних розкопок [58, с. 110]. До розкопок він активно долучав своїх учнів-семінаристів. Деякі матеріали цих розкопок експонуються нині в експозиціях Полтавських музеїв [56, с. 69-70; 60, с. 6-7]. Для переяславської археології ХІХ ст. це були перші професійні розкопки курганів, як і взагалі перші фахові археологічні дослідження у місті.

У 1877 р. дослідження переяславських курганів продовжив Дмитро Якович Самоквасов (1843-1911) - відомий археолог, історик права, архівіст (рис. 3. 2). Він народився на х. Стахорщина Новгород-Сіверського повіту Чернігівської губ. у дворянській родині, яка походила із старовинного українського старшинського роду. Закінчив юридичний факультет Санкт-Петербурзького університету (1868). Був професором Варшавського (1873-1892) та Московського університетів (1894-1911), де викладав право, історію та археологію. Керував московським архівом Міністерства юстиції (1892-1911). Д.Я. Самоквасов проводив розкопки власним коштом. Він був співавтором перших інструкцій по проведенню археологічних робіт. Учасник кількох Археологічних з'їздів [15; 66, с. 177-183]. Широко знаний за розкопками кургану «Чорна могила» під Черніговом. Дослідник особливий інтерес приділяв питанню виникнення давньоруських міст, тому його інтерес до найбільш ранніх, курганних, пам'яток був закономірним.

У Переяславі Д. Самоквасов дослідив 55 курганів, по 10-15 курганів на кожному з його чотирьох могильників [45; 46, с. 220-221]. Дослідник вважав Переяслав одним з найдавніших сіверянських центрів, оскільки, на думку науковця, жодне з городищ Переяславської землі не мало такої кількості курганних могильників сіверянського поховального обряду, як городище Переяслава. Тому датою заснування міста він вважав літописну згадку 907 р. [47, с. 44]. Результати польових досліджень Д.Я. Самоквасова у Переяславі були опубліковані в монографічних працях, що вийшли друком у лише у 1908 р. [45; 46, с. 67; 47].

У 1885 р. місто відвідав Микола Іванович Костомаров (1817-1885) - визначний історик та письменник, історіограф, діяч українського національно-визвольного руху (рис. 2. 1). Народився у с. Юрасівка Острогозького повіту Воронезької губ. Батько був місцевим поміщиком, нащадком козаків-переселенців. Мати (у дівоцтві - Мельникова) - українська селянська дівчина, звільнена з кріпацтва [17, с. 191-192]. Навчався на історико-філологічному факультеті Харківського університету (1833-1836). У 1846 р. став професором руської історії Київського університету. М. Костомарову належить відома історична концепція про походження і розвиток українського народу («Книга буття українського народу») [19, с. 60]. За співучасть у Київському Кирило-Мефодіївському Братстві був засланий до м. Саратова (1856). Був членом Археографічної комісії. Ідеї М. Костомарова справили помітний вплив на напрямок праці Археологічних з'їздів, в яких вчений брав діяльну участь [17, с. 191-192].

Приїзд авторитетного вченого до Переяслава був пов'язаний з його наміром ознайомитися з давньою історією міста. Це була остання в житті ученого наукова подорож [7, с. 120-123]. Саме Переяславу була присвячена й остання публікація дослідника, який помер того ж року у 68-річному віці. «При такой мизерности современной жизни Переяслава, казалось бы, этот городок мог представить интерес археологический. Но здесь никто не занимается этим, и даже немногим известно, что Переяслав существует уже более тысячи лет», - підвів невтішний підсумок відомий вчений [16, с. 489-508].

У 1888 р. археологічні дослідження у Переяславі здійснив Петро Олександрович Лашкарьов (1833-1899) - юрист, професор Київської духовної академії та Київського університету по кафедрі канонічного права (рис. 3. 1). Він належав до відомої дворянської родини, яка походила від грузинського аристократичного роду Лашкаришвили-Билури, що переселився до Росії за Петра І. П.О. Лашкарьов був членом Археологічного товариства при Київській духовній академії [20, с. 409].

У Переяславі П.О. Лашкарьов провів дослідження залишків давньої церкви ХІІ ст., виявлених під час будівництва кам'яної Успенської церкви (1888) [21, с. 204-210; 22, с. 221-229]. Залишки відкритої давньоруської каплиці дослідник атрибутував як літописну церкву Успіння

Богородиці, збудовану 1098 р. Володимиром Мономахом на Княжому дворі [22, с. 228]. Саме він запропонував залишити їх під підлогою нової церкви, що й було згодом виконано [22, с. 228-229]. Цим було покладено початок музеєфікації залишків давніх архітектурних споруд Переяслава. Описуючи хід робіт, П.О. Лашкарьов звернув увагу на особливості культурного шару і особливості його накопичення над руїнами кам'яних споруд, правильно визначив культурно- хронологічну приналежність знайденої плінфи, різнокольорової підлогової плитки, уламків різьблених пірофілітових плит від мозаїчної підлоги до давньоруської доби. На основі стратиграфічних спостережень, а також виходячи з розмірів та форми цегли-пальчатки, він прийшов до висновку, що верхні (пізніші) фундаменти належали Успенській церкві, збудованій у кінці ХVI ст. князем Василем-Костянтином Острозьким. Поруч із суто типовим археологічним описом, П.О. Лашкарьов навів історію Успенської церкви з її численними перебудовами [22, с. 221-229].

Розкопки курганів давньоруських могильників Переяслава продовжив Микола Юхимович Бранденбург (1839-1903) - російський археолог, військовий історик, музейний працівник, генерал-лейтенант (рис. 3. 3). Народився у Санкт-Петербурзі у дворянській родині. Закінчив з відзнакою Константинівський кадетський корпус у Петербурзі (1858). Проходив службу в артилерії, дослужився до звання генерал-лейтенанта. Брав участь у російсько-турецькій війні (1877-1878). Під час військової служби навчався в Санкт-Петербурзькому університеті на факультеті сходознавства. Працював завідувачем Артилерійським історичним музеєм у Петербурзі (1872-1903). Археологією зацікавився в зв'язку з вивченням військово- археологічних матеріалів у ході створення музею. Згодом зайнявся загальною археологією. Був дійсним членом Імператорського Російського археологічного товариства. Найважливіші його дослідження - це вивчення курганів Петербурзької і Новгородської губерній, розкопки Старо-Ладозької фортеці, скіфських, кочівницьких та давньоруських курганів в Україні [6, с. 588].

Не оминув дослідник і переяславські давньоруські некрополі, дослідивши на них у 1902 р. 23 кургани. М.Ю. Бранденбург фіксував подробиці розкриття пам'ятки: зміни культурного шару, розміри поховальних ям, ступінь збереженості кістяка та речей, антропологічний матеріал, орієнтацію поховання, конструкцію домовин та положення предметів під час розчистки [67, с. 57]. Результати своїх польових досліджень вчений надрукував у монографії «Журнал раскопок Н. Е. Бранденбурга 1888-1902 гг.» (1908) [5, с. 146-148, 156-160]. Дослідження переяславських некрополів Д. Я. Самоквасова та М. Ю. Бранденбурга нині мають виняткову цінність, оскільки пам'яток даної категорії на сьогодні у Переяславі практично не залишилось.

Важливий внесок у дослідження проблем переяславської історії додав Андрій Володимирович Стороженко (1857-1926) - талановитий історик-славіст, громадський діяч, стояв на позиціях великоросійського шовінізму (рис. 3. 4). Народився у с. Велика Круча Пирятинського повіту Полтавської губ. (нині Полтавська обл. ) у родині заможного землевласника, інспектора Харківського університету. Дід майбутнього історика Іван Стороженко був ічнянським сотником та прилуцьким полковником. Навчався в Імператорському ліцеї у Москві (1867-1875), закінчив Київський університет (1875-1879). Переїхавши до Полтави, захопився земським рухом. Був головою Переяславської земської повітової управи (1886-1892) й маршалом переяславського дворянства (1912-1916) [14, с. 140-152]. Паралельно з громадською і суспільною діяльністю займався наукою. Був членом Київської Археографічної Комісії, Товариства Нестора Літописця, співробітником журналу «Киевская старина». Працював у Київській комісії по розбору давніх актів, у Чернігівській, Полтавській архівних комісіях [54, с. 27-273; 55, с. 862-863].

А.В. Стороженко мав можливість безпосередньо знайомитися із переяславськими старожитностями. Вчений виконав цікаві краєзнавчі розробки по Переяславу й слушно може вважатися першим місцевим краєзнавцем [67, с. 53]. У 1890-х рр. він підготував серію нарисів з давньої історії Переяслава, що виходили друком у «Киевской старине». У 1900 р. вийшла друком велика праця вченого «Очерки переяславской старины», куди увійшли всі його статті [53]. Зокрема у нарисі «Какой юбилей имеет право праздновать г. Переяслав Полтавской губернии?» А. В. Стороженко звернувся до улюбленої теми істориків ХІХ-ХХ ст. - походження Переяславля Руського. Детально розглянувши обидві літописні звістки (907 р. та 992 р.), він став на сторону версії давнішого виникнення міста [52, с. 61-73].

У 1906 р. розвідки та розкопки на Переяславщині провів Микола Омелянович Макаренко (1877-1938) - український археолог і мистецтвознавець (рис. 4. 3). Народився в с. Москалівка Роменського повіту Полтавської губ. (нині Сумської обл.) в козацькій родині. Навчався у Лохвицькій гімназії (1897), потім в Петербурзькій школі технічного малювання барона А. Штиглиця (1902), у Петербурзькому Археологічному інституті (1902-1905). Працював помічником головного хранителя Ермітажу (1910-1917) [29]. Написав цінне дослідження «Художественные сокровища Эрмитажа» (1915) [30].

Розвідки та розкопки на Переяславщині 1906 р. М.О. Макаренко проводив офіційно як дійсний член Імператорського Російського Археологічного Товариства. Його польові дослідження викладені в «Отчете Императорской Археологической Комиссии» та «Известиях Императорской Археологической Комиссии». Дослідник констатував поширення грабіжницьких розкопок серед місцевих жителів та скуповування старожитностей особливими перекупниками [30, с. 46]. У самому місті дослідник лише оглянув оборонні споруди дитинця, Михайлівську церкву ХVІІІ ст., середньовічні кам'яні хрести кладовищ в ур. Ярмарковщина та в с. Борисівка [30, с. 46, 88-90].

М.О. Макаренко був директором Музею мистецтв ВУАН, що відкрився на основі унікальної збірки Богдана і Варвари Ханенків (1920-1925). У складі Софійської комісії та Археологічного Комітету досліджував Софійський собор, пам'ятки Києво-Печерської лаври, Михайлівського Золотоверхого собору, Спаського собору в Чернігові. Світове визнання йому принесли розкопки Маріупольського могильника епохи неоліту (1930-1931) [61, с. 128-130]. У 1934 р. він відмовився підписати акт про знесення Михайлівського Золотоверхого собору. Радянська влада йому цього не пробачила, вченого кілька разів заарештовували. Але знищили не одразу - занадто відома і популярна у науковому світі була фігура Миколи Макаренка. У 1938 р. постановою «трійки» НКВД СССР М.О. Макаренко був розстріляний у тюрмі. Реабілітований лише у 1969 р. На стіні відновленого Михайлівського собору в Києві відкрита меморіальна дошка досліднику [29].

Визначним дослідником Переяславщини є автор відомої монографії «История Переяславльской земли с древнейших времен до половины ХІІІ столетия» Василь Григорович Ляскоронський (1860-1928) - талановитий український історик, археолог, етнограф, нумізмат, картограф, представник історичної школи Володимира Антоновича (рис. 4. 1). Народився в м. Золотоноша Полтавської губ. (нині Черкаська обл.) у небагатій дворянській родині вчителя. Мати була із знаменитого роду Максимовичів. Навчався у гімназії м. Лубни, де вчителював Ф. Камінський. Від учителя В. Ляскоронському передалася зацікавленість археологією [51, с. 88]. Закінчив історико-філологічний факультет Київського університету (1880-1885). В. Ляскоронський знайомився з європейськими музеями, викладав у Московському, Київському університетах. Свою монографію «История Переяславльской земли» (1897) він захистив як магістерську дисертацію (1899). З 1921 р. працював професором Київського Археологічного інституту, був членом Всеукраїнського археологічного комітету [11, с. 226; 19, с. 82-83; 51, с. 88-89].

Відомий український археолог одним з перших широко залучив пам'ятки археології та знахідки з Переяславщини до своєї узагальнюючої праці. Вона була написана настільки ґрунтовно, із залученням такої кількості археологічних та літописних матеріалів, на які часто посилався дослідник, що витримала два видання і не втратила наукового значення й на сьогоднішній день [28, с. 59-62, 82, 103, 179-181, 194].

У 1913 р. Переяслав відвідав Лев Васильович Падалка (1859-1927) - український історик, статистик, археолог, етнограф, краєзнавець, громадський діяч (рис. 4. 4). Народився у с. Чорнухи Лохвицького повіту Полтавської губ. у родині священика. Закінчив Київський університет (1880-1884). Наприкінці ХІХ ст. працював у Полтавському і Херсонському земствах, Харківській міській і Полтавській губернській управах, Полтавській вченій архівній комісії, (1905-1917). Був одним із фундаторів створення в Полтаві краєзнавчого музею. Історії Полтавської землі присвячено понад 70 історичних розвідок Л. Падалки - зібраний у них фактичний матеріал не втратив значення до сьогодні [39, с. 18].

У Переяславі Л. Падалка побував із метою пам'яткоохоронних досліджень. Під час відвідин Переяслава Л. Падалка оглянув також рештки церкви, дослідженої П. О. Лашкарьовим, яку також відносив до часів Володимира Мономаха, але відзначив, що вона належним чином не досліджена. Л.В. Падалка визнавав першу згадку Переяслава (907 р.), але виникнення самого міста відносив до третьої чверті ІХ ст. Літописний епізод, пов'язаний із заснування міста київським князем Володимиром Святославичем, насправді вважав розширенням (будівництвом) меж міста, шляхом засипання заболочених земель [38, с. 32-33].

У 1914 р. переяславський курганний могильник досліджував Вадим Михайлович Щербаківський (1876-1957) - український археолог, історик, мистецтвознавець, етнограф (рис. 4. 2). Народився в с. Шпичинцях Київської губ. (нині Ружинський р-н, Житомирська обл.) у родині священика. Навчався у Санкт-Петербурзькому та Московському університетах (математичні факультети) (1895-1897). Був учасником українських соціал-демократичних гуртків, за що був заарештований і до 1902 р. знаходився під наглядом поліції. Вищу освіту отримав у Київському університеті (1901-1903), де захопився археологією. Працював у Національному Музеї у Львові (1908-1910), згодом завідував археологічним відділом Природничо-історичного музею Полтавського земського музею (1 912-1920). Брав участь у розкопках різночасових пам'яток: Білгорода Київського та палеолітичної стоянки у Гінцях, трипільського поселення в Лукашах та давньоруських могильників у Переяславі, Ліплявому, Липовому на Полтавщині та ін. [26; 27]. У 1922 р. виїхав в еміграцію до Праги, де був професором археології Українського Вільного Університету у Празі (1922-1945), ректором цього університету у Мюнхені (1945-1951). Помер у Англії [57, с. 86-100; 59, с. 31-32]. Найбільшим здобутком В. Щербаківського є його власна концепція походження українського народу, відмінна від загальноприйнятої схеми проф. М. Грушевського [18].

У 1914 р. в Переяславі В.М. Щербаківський розкопав 108 курганів на давньоруському могильнику «за тюрмою». Найбільш цікавою була його знахідка імітації срібної монети Оттона та Адельгейди Х ст. [10, с. 97; 36, с. 61-68; 37, с. 62-75]. Окрім розкопок, дослідник збирав знахідки, випадково знайдені місцевими жителями на території міста, такі як керамічна іконка першої чверті ХІІІ ст. «Запевнення апостола Фоми» [44, с. 72-78]. У 1919 р. опубліковано роботу В. М. Щербаківського «Провідник по археологічному відділу Полтавського Народного Музею з коротким описом передісторичного життя на Полтавщині». У цій роботі В.М. Щербаківський коротко охарактеризував, зокрема, матеріали отримані ним у Переяславі. Дослідження В.М. Щербаківського 1913-1914 рр. оприлюднені також у путівнику М. Рудинського «Археологічні збірки Полтавського державного музею» (1928) [42, с. 12, 15-16]. Значна частина авторських матеріалів побачили світ вже за кордоном, у Празі.

Приблизно в той час, коли на Переяславщині працював В. Щербаківський, було створено Переяславський археологічний музей (1918). Цей факт мав сприяти пожвавленню археологічних досліджень на Переяславщині, але, на жаль, цього не сталося, а відомості про роботу цього музею обмежені і стали відомі лише останнього часу [13, с. 177-193].

Підсумовуючи досягнення дослідників старожитностей Переяслава у ХІХ - на початку ХХ ст., слід зазначити, що досліджувались в першу чергу пам'ятки із виразними зовнішніми ознаками. Пам'ятки, що знаходились у товщі землі відкривалися випадково, як це було з каплицею ХІІ ст. під Успенською церквою, або як з розкопками О. Анєнкова, який знайшов залишки Михайлівської церкви ХІ ст. біля сучасного храму. Згодом дослідники Переяслава звернули увагу на ту обставину, що сучасні переяславські храми стоять здебільшого над залишками більш давніх споруд [67, с. 65-66].

Результати досліджень археологічних пам'яток Переяславщини, отримані науковцями ХІХ - початку ХХ ст., мають величезне значення сьогодні, особливо враховуючи катастрофічні втрати, які понесла українська археологія впродовж минулого століття. Внесок дослідників, які займалися вивченням археології Переяслава на ранньому етапі є безцінним: їх досягнення увійшли важливою складовою частиною до вітчизняної науки.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

1. Ананьєва Т. Десятинна церква: коло витоків археологічних досліджень (1820-1830-і рр.) / Т. Ананьєва // Церква Богородиці Десятинна в Києві. - К: вид-во «АртЕк», 1996. - С. 15­23.
2. Арандаренко Микола Іванович // Українська радянська енциклопедія. - 2-е видання. - Київ, 1977. - Т. 1. - С. 234.
3. Арандаренко Н.И. Записки о Полтавской губернии / Н.И. Арандаренко. - Харьков: Сага, 2012. - Ч. 3. - 512 с.
4. Асеев Ю.С. Исследования Михайловского собора в Переяславе-Хмельницком / Ю. С. Асеев, В. А. Харламов, М. И. Сикорский // Славяне и Русь. - К.: Наукова думка, 1979. - С. 122-137.
5. Бранденбург Н.Е. Журнал раскопок Н.Е. Бранденбурга 1888-1902 гг. / Н.Е. Бранденбург. - СПб.: т-во Р. Голике и А. Вильборг, 1908. - 222 с.
6. Бранденбург Николай Ефимович // Энциклопедический словарь Ф.А. Брокгауза и И.А. Ефрона: в 86 томах. - СПб., 1891. - Т. ІУа: Бос - Бунчук. - С. 588.
7. Горленко В. Две поездки с Н.И. Костомаровым / В. Горленко // Киевская старина. - 1886. - Т. 14. - № 1. - С. 111-123.
8. Гун Отто фон // Энциклопедический словарь Ф.А. Брокгауза и И.А. Ефрона. - СПб., 1893. - Т. ІХа: Гравилат - Давенант. - С. 908.
9. Гун Оттон фон. Поверхностные замечания по дороге от Москвы в Малороссию в осени 1805 года. Сочинение Оттона фон Гуна. Перевод с немецкого с рисунками. - Ч. І. - Ч. ІІ.- М.: В типографии Платона Бекетова, 1806. - 262 с. - С. 93-95.
10. Діяльність музеїв // Записки Українського наукового товариства дослідування й охорони пам'яток старовини та мистецтва на Полтавщині. - Полтава. - 1919. - Вип. 1. - С. 96-102.
11. Жадько В. Ляскоронський Василь / Віктор Жадько // Український некрополь: історичний науковий довідник. - К., 2005. - С. 226.
12. Колибенко О.В. Історико-краєзнавчі дослідження Переяславщини (археологічні джерела) / О.В. Колибенко, О.В. Колибенко. - Переяслав-Хмельницький, ПЦ «Ризографіка», 2005. - Ч. 1. - 114 с.
13. Колибенко О.В. Маловідомі сторінки історії музейної справи на Переяславщині: Переяславський археологічний музей / О.В. Колибенко, С.В. Павленко // Наукові записки з української історії. - Переяслав-Хмельницький, 2011. - Вип. 26. - С. 177-193.
14. Копилов С.А. А. В. Стороженко - вчений-історик і громадський діяч / С.А. Копилов // Наукові праці Кам'янець-Подільського Національного університету ім. Івана Огієнка. - Кам'янець-Подільський: Кам'янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка, 2009. - Т. 19. - С. 140-152.
15. Корінний М.М. Про внесок Д. Я. Самоквасова у вивчення історії Переяславського князівства Х-ХІІІ ст. / М.М. Корінний // Слов'яни і Русь у науковій спадщині Д. Я. Самоквасова. - Чернігів: Сіверянська думка, 1993. - С. 11-13.
16. Костомаров Н.И. Поездка в Переяслав / Н.И. Костомаров // Исторический вестник. - М., 1885. - № 12. - С. 489-508.
17. Костомаров, Микола Іванович // Київський Національний університет. Незабутні постаті. (авт.-упор. О. Матвійчук, Н. Струк). - К.: Світ успіху, 2005. - С. 191-192.
18. Курінний П. Вадим Михайлович Щербаківський (з нагоди 70 років життя) / П. Курінний. - Вид. 2-е доп. - Полтава: Археологія, 1995. - 24 с.
19. Курінний П. Історія археологічного знання про Україну: [Препринт / Передм. О. Супруненка. - Репринт. роботи] / П. Курінний; Укр. віл. університет, Центр охорони та дослідж. пам'яток археології упр. культури Полт. облдержадміністрація. - Полтава: Криниця, 1994. - 140 с.
20. Лашкарев Петр Александрович // Энциклопедический словарь Ф.А. Брокгауза и И.А. Ефрона. - СПб., 1896. - Т. ХУІІ: Култагой - Лед. - С. 409.
21. Лашкарев П.А. Остатки древнего храма в г. Переяславле / П.А. Лашкарев // Киевская старина. - 1889. - Т. 24. - Январь. - С. 204-210.
22. Лашкарев П.А. Церковно-археологические очерки, исследования и рефераты / П.А. Лашкарев. - К., 1898. - 240 с.
23. Левшин А.И. Письма из Малороссии / А.И. Левшин. - Харьков, 1816. - 206 с.
24. Левшин Алексей Ираклиевич // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона. - СПб., 1896. - Т. ХУІІ: Култагой - Лед. - С. 445.
25. Левшин, Олексій Іраклійович // Енциклопедія історії України. - К.: Наукова думка, 2009. - Т. 6: Ла-Мі. - С. 70.
26. Лугова Л.М. Матеріали з розкопок В. Щербаківського у збірці Полтавського краєзнавчого музею / Л.М. Лугова, І.С. Мельникова // Полтавський краєзнавчий музей: збірник наукових статей 2001-2003 рр. - Полтава: Дивосвіт, 2004. - С. 290-299.
27. Лугова Л. До історії вивчення археологічної спадщини В.М. Щербаківського (за матеріалами розкопок на Переяславщині) / Л.М. Лугова, Р.С. Луговий, О.М. Ткаченко // Переяславіка: Наукові записки Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав». - Переяслав-Хмельницький, 2011. - Вип. 5 (7). - С. 163-171.
28. Ляскоронский В.Г. История Переяславльской земли с древнейших времен до половины ХІІІ столетия / В.Г. Ляскоронский. - 2-е изд. - К., 1903. - 422 с.
29. Макаренко Д.Є. Микола Омелянович Макаренко. - К., 1992. - 168 с.
30. Макаренко Н.Е. Отчет об археологических исследованиях в Полтавской губернии в 1906 г. / Н Е. Макаренко // ИАК. - СПб., 1907. - Вып. 22. - С. 38-90.
31. Максимович М.А. О переяславских валах / М.А. Максимович // Труды І АС в Москве. 1869 г. - М., 1871. - Т. 1. - С. 75-76.
32. Максимович М.А. О городе Переяславе в первоначальные времена / М.А. Максимович // Собрание сочинений. - К., 1877а. - Т. 2. - С. 325-329.
33. Максимович М.А. Сказание о празднике св. Бориса под Переяславом / М.А. Максимович // Собрание сочинений. - К., 1877б. - Т. 2. - С. 330-338.
34. Максимович Михайло Олександрович // Київський Національний університет імені Т. Шевченка: Незабутні постаті. - К.: Світ успіху, 2005. - С. 196-197.
35. Мезенцева Г.Г. Дослідники археології України. Енциклопедичний словник-довідник / Г.Г. Мезенцева. - Чернігів: Сіверянська думка, 1997. - 205 с.
36. Моця О.П. Вадим Щербаківський - дослідник лівобережних некрополів епохи Київської Русі / О.П. Моця // ПАЗ. - Полтава: ЦО-ДПА. - 1995. - Ч. 4. - С. 60-70.
37. Павленко С.В. Дослідження В.М. Щербаківським давньоруських курганних могильників Переяслава у 1914 році / С.В. Павленко // Наукові записки з української історії. - Тернопіль: Астон. - 2007. - Вип. 19. - С. 62-75.
38. Падалка Л.В. Прошлое Полтавской территории и ее заселение / Л.В. Падалка. - Полтава, 1914. - 239 с.
39. Падалка Лев Васильович // Енциклопедія історії України: у 10 т. / редкол. В.А. Смолій та ін. - К.: Наукова думка, 2011. - Т. 8: Па - Прик. - С. 18.
40. Пассек В.В. Окрестности Переяславля / В.В. Пассек // Очерки России. - М., 1840. - Кн. 4. - С. 121-147.
41. Пассек Вадим Васильович // Енциклопедія історії України: у 10 т. / редкол. В.А. Смолій та ін. - К.: Наукова думка, 2011. - Т. 8.: Па-Прик. - С. 84-85.
42. Провідник по археологічному відділу Полтавського Народного Музея (з коротким описом передісторичного життя на Полтавщині). - Полтава, 1919. - 25 с.
43. Пустовіт Т.П. Федір Камінський (1845-1891): Наукова та епістолярна спадщина / Т.П. Пустовіт, О Б. Супруненко. - Полтава: вид. ПКМ, 1992. - С. 102-103.
44. Пуцко В.Г. Переяславська теракотова іконка «Запевнення апостола Фоми» / Г. Пуцко // Археологічний збірник Полтавського краєзнавчого музею. - Полтава, 1992. - Вип. 1. - С. 72-78.
45. Самоквасов Д.Я. Основания хронологической классификации, описание и каталог коллекции древностей / Д.Я. Самоквасов. - Варшава: в типографии М. Земкевич, 1 892. - 143 с.
46. Самоквасов Д.Я. Могилы Русской земли / Д.Я. Самоквасов. - М.: Синодальная типография, 1908а. - 276 с.
47. Самоквасов Д.Я. Северянская земля и северяне по городищам и могилам / Д.Я. Самоквасов. - М.: Синодальная типография, 1908б. - 119 с.
48. Свиньин Павел Петрович // Энциклопедический словарь Ф.А. Брокгауза и И.А. Ефрона. - СПб., 1900. - Т. ХХІХ: Сахар - Семь мудрецов. - С. 151-152.
49. Свиньин П. Извлечение из археологического путешествия по России Павла Свиньина в 1825 году / П. Свиньин // Труды и записки Общества истории и древностей российских. - М., 1826. - Ч. ІІІ. - Кн. І. - С. 181-219.
50. Синицкий Л. Малороссия по рассказам путешественников конца прошлого и начала нынешнего столетия / Л. Синицкий // Киевская старина. - 1892. - Т. 36. - Февраль. - 226-259.
51. Ситник О.М. Василь Григорович Ляскоронський / О.М. Ситник // УІЖ. - 1990. - № 2. - С. 88-89.
52. Стороженко А.В. Какой юбилей имеет право праздновать г. Переяслав Полтавской губернии? / А.В. Стороженко // Киевская старина. - 1894. - Т. 45. - Апрель. - С. 61-73.
53. Стороженко А.В. Очерки переяславской старины / А.В. Стороженко. - К., 1900. - 236 с.
54. Стороженко, Андрій Володимирович // Українські історики: бібліографічний довідник. - Вип. 3. - Київ: Інститут історії України Національної академії наук України, 2010. - С. 271-273.
55. Стороженко, Андрій Володимирович // Енциклопедія історії України. - Київ: Наукова думка, 2012. - Т. 9.: Прил. - С. 862-863.
56. Супруненко О.Б. Ф. І. Камінський - дослідник пам'яток археології Полтавщини / О Б. Супруненко // Археологія. - 1991. - № 3. - С. 69-75.
57. Супруненко О.Б. Вадим Щербаківський: сторінки біографії / О.Б. Супруненко // Архівний збірник на посвяту Полтавської вченої архівної комісії: 1903-1993. - Полтава, 1993. - С. 86-100.
58. Супруненко О.Б. Археологія в діяльності першого приватного музею України / О.Б. Супруненко. - К.-Полтава: Археологія, 2000. - 391 с.
59. Супруненко О.Б. З історії археологічних досліджень на Полтавщині / О.Б. Супруненко. - Київ-Полтава, 2007. - 124 с.
60. Федір Камінський (1845-1891): Наукова та епістолярна спадщина / Укл. Пустовіт Т.П., Супруненко О.Б. - Полтава, 1992. - 180 с.
61. Цвейбель Д.С. Микола Омелянович Макаренко (До 40-річчя відкриття Маріупольського могильника) / Д.С. Цвейбель // УІЖ. - 1970. - № 8. - С. 128-130.
62. Шаталов Д.В. Українське козацтво очима російських мандрівників початку ХІХ ст. / Д.В. Шаталов // Історія і культура Придніпров'я: Невідомі та маловідомі сторінки. - 2013. - Вип. 10. - С. 195-204.
63. Шевченко Т.Г. Археологічні нотатки Тараса Шевченка / Т.Г. Шевченко // Кирило- Мефодіївське товариство. - К.: Наукова думка, 1990. - Т. 2. - С. 304-308.
64. Шевченко Т.Г. Сон / Т.Г. Шевченко // Повне зібрання творів у дванадцяти томах. - К.: Наукова думка, 2001. - Т. 2. - С. 39-43.
65. Шевченко Т.Г. Близнецы / Т.Г. Шевченко // Повне зібрання творів у дванадцяти томах. - К.: Наукова думка, 2003. - Т. 4. - С. 11-119.
66. Щавелев С.П. Д. Я. Самоквасов - историк, археолог, архивист / С.П. Щавелев // Вопросы истории. - 1993. - № 3. - С. 177-183.
67. Юрченко О.В. Дослідження археологічних пам'яток Переяславщини: історіографія (ХІХ - початок ХХІ ст.); дис. канд. ... іст. наук: 07.00.06 / Олександр Васильович Юрченко. - Переяслав-Хмельницький, 2013. - 290 с.

СПИСОК СКОРОЧЕНЬ ВУАН - Всеукраїнська Академія наук ЕІУ - Енциклопедія історії України ЭСБЕ - Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона ИАК - Императорская археологическая комиссия КНУ - Київський національний університет КС - Киевская Старина ПАЗ - Полтавський археологічний збірник Труды АС - Труды Археологического съезда УІЖ - Український історичний журнал УРЕ - Українська радянська енциклопедія

Ключові слова: історія, археологія, археологічні пам 'ятки, дослідники Переяслава.