Переяслав-Хмельницький колаж
місто Переяслав та Переяслав-Хмельницький район
Головна » Історія » Служба військового духовенства в армії директорії Української Народної Республіки

Служба військового духовенства в армії директорії Української Народної Республіки

У статті висвітлено особливості організації та діяльнсоті військово-душпастирської служби в армії Директорії Української Народної Республіки.
Служба військового духовенства в армії директорії Української Народної Республіки

Сучасні Збройні Сили України як ніколи потребують духовної опіки, адже складна економічна і соціально-політична ситуація, яка виникла на сучасному етапі розвитку нашої молодої незалежної держави, значно впливає на морально-психологічний стан військовослужбовців і потребує додаткових моральних зусиль, удосконалення духовних якостей для самовідданого виконання службового обов'язку. Проте, на відміну від армій провідних країн світу, у Збройних Силах України душпастирську службу, як певну офіційну структуру, поки ще не створено. І причиною цьому є ряд об'єктивних причин.

У першу чергу - неспроможність утворення в Україні вже протягом двадцяти років Єдиної помісної Української Церкви і саме завдяки постійному політичному протистоянню між Московським і Київським патріархатами. Українська Автокефальна Православна Церква мало чисельна і неспроможна впливати на відповідне протистояння. А з цього витікає й те, що вносити відповідні міжконфесійні непорозуміння в українське військове середовище, де переважна більшість осіб традиційно сповідує саме православну віру, небезпечно на сьогодні. У свою чергу Українська Греко-Католицька Церква та Римо- Католицька Церква мають помітну кількість прибічників лише на Заході України.

По-друге, в українському військовому середовищі, як і в українському суспільстві загалом, побутують різні погляди на проблему душпастирської опіки у військах. Адже йде складний перехідний психологічний процес в обстановці переоцінки цінностей. Інколи можна почути від офіцерів різних рангів й таке, що духовно-моральне виховання воїна не є важливим, а головним і цілком достатнім є фізичне виховання, висока платня та суто професійні навички і вміння. Звісна річ, що таке бачення аж зовсім не сприятиме досягненню успіхів у військовій справі. З цього приводу доречно навести думку військових теоретиків минулих війн, які наголошували, що як би не був озброєний воїн, він нічого не вартий, якщо не озброєний духовно. «Тільки релігія дає міцну і тривалу підтримку державі. Дайте мені одного доброго священика, і тоді мені не потрібні сотні поліцаїв», - так високо оцінював роль церкви і священнослужителів імператор Наполеон Бонапарт [10].

Серед останніх історіографічних праць в Україні, що вміщують матеріал, пов' язаний безпосередньо із досліджуваною тематикою помітно виділяються: «Структура Армії УНР доби Директорії» В. Задунайського (1994 р.) [4] та «Душпастирська служба українських військових формацій першої половини ХХ ст.» Д. Забзалюка (2007 р.) [5].

Між тим, слід зазначити, що висвітлені в них матеріали потребують значного доповнення, а відповідно і подальших досліджень історичних аспектів формування і діяльності душпастирства у військових формуваннях Української Народної Республіки у період національно-визвольної боротьби 1917-1921 рр. Крім того, ця тематика є беззаперечно актуальною у сфері відродження української національної воєнно-історичної науки.

Третя фаза української державності - доба Директорії УНР (з 18 грудня 1918 р. до 18 березня 1921 р.) характеризується тим, що Директорія, розуміючи значення духовних впливів на армію, продовжувала кращі традиції, започатковані в діяльності Комісії у справах військового духовенства при Головному штабі Української Держави Гетьмана П. Скоропадського, що дістало відображення як у практичній діяльності державних органів, так і в законодавстві.

Армія Української Народної Республіки успадкувала від армії Української Держави не тільки переважну більшість гетьманських частин, а й, зокрема, численну когорту військових священиків, які знаходились у підпорядкуванні Духовній Управі на чолі з протопресвітером А. Матєюком. На вимогу Головного Отамана військ і Флоту Української Народної Республіки С. Петлюри священиків колишньої армії Української Держави було переатестовано спеціальною комісією і залишено у війську лише тих, хто був виключно українського походження та зі стійкими національно-патріотичними переконаннями. Відсіялась велика кількість неблагонадійних, чому підтвердженням є, зокрема, зафіксований в архівах факт про те, що зі складу 48 пан-отців, призначених ще наказом Гетьмана № 245 від 11 жовтня 1918 р. до формуємих восьми територіальних армійських корпусів, проходити подальшу військову службу в лавах армії УНР залишився лише один священик - о. В. Сукачів [12, арк. 1]. А всього при владі Гетьмана до сухопутних військових частин було призначено 95 пан-отців [1, с. 26].

Взагалі, в ході дослідження даної проблематики встановлено, що близько 80 % священиків, які звернулись до нової військової влади не пройшли атестацію. Після чого, за браком національно-свідомого білого духовенства доводилося залучати до українського війська навіть ієромонахів з православних монастирів Поділля.

Вже 1 січня 1919 р. був оприлюднений Закон Української Народної Республіки «Про автокефалію Української Православної Церкви та її вищий уряд». Цим законом Директорія фактично вольовим політичним рішенням утворювала в Україні помісну національну Церкву всіляко ігноруючи Московський Патріархат. Зразу ж було спрямовано відповідне офіційне звернення до Вселенського Константинопольського Патріарха з проханням визнання Української Автокефальної Православної Церкви. У цей же час протопресвітер П. Пащевський очолив Головну управу військового духовенства Армії УНР (введена до складу штабу Дієвої армії УНР), яка фактично замінила створену при Гетьманаті Духовну Управу. У «Законі» наголошувалося, що Головний священик Армії УНР входить до складу Українського Церковного Синоду, що значно розширювало його повноваження. Таким чином, є усі підстави стверджувати що саме в цей час і відбулося офіційне, на законодавчому рівні, становлення в Українській армії в добу Директорії УНР військово- душпастирської служби.

Наказом по війську УНР від 15 січня 1919 р. на облік до Головної управи військового духовенства було взято 30 військових священиків [6, с. 149]. Пан-отці традиційно, як і в часи Гетьманату, прирівнювалися до рангу «підполковника», а відповідно й отримували щомісячну платню, що складала 9 000 гривень. Користувалися відповідними пільгами і соціальними гарантіями з боку держави на законодавчому рівні [13, арк. 30].

Слід зазначити, що душпастирями греко-католиками в Осадному Корпусі Січових Стрільців керував о. С. Гребенюк, а православними протоієрей О. Маричев [3, с. 115].

У січні 1919 р. розпочалася Друга українсько-російська війна. Військові душпастирі прийняли в ній активну участь знаходячись у складі військових частин, поділяючи нарівні з козаками усі незручності воєнної обстановки. Пан-отці благословляли вояків перед боєм на ратну звитягу. У своїх коротких проповідях перед атакою завзято пропагували любов до Батьківщини, правдивість і необхідність жертвувати своїм життям заради України і її щасливого майбутнього, подолання страху перед ворогом шляхом самопереконання, братерську підтримку бойових друзів у ході бойовища, збереження своїх командирів у бою та виконання їх наказів. Знаходячись постійно на передовій, доволі часто особистим прикладом душпастирям приходилось надихали козаків щодо стійкості в ході бою, виявляючи слабодухих словом переконувати в необхідності продовжувати бій. Після переможного бою військові священики організовували поховання вояків як своєї, так і ворожої армії, відспівуючи загиблих. У перервах між боями, по можливості, здійснювали богослужіння вшановуючи визначні релігійні свята. Надавали поради командирам не лише з релігійних питань, а й у розв'язанні конфліктних ситуацій у військових колективах, нерідко самі приймали активну участь у вгамуванні конфліктів серед старшин і козаків у ролі посередників. За необхідністю проводили навіть індивідуальні співбесіди зі старшинами і козаками щодо сумлінного виконання ними своїх статутних обов' язків, так як це вкрай необхідно і саме в цей час коли вирішується питання існування України як держави. В додаток до всього, проводили певну духовно-виховну роботу з дружинами українських вояків (з метою моральної взаємодопомоги, спрямованої на зміцнення сімейних стосунків тощо), бо загальновідомо, що дружини з дітьми (переважна більшість дружин старшин) перебували в тилових обозах армії другого порядку. Між тим, значна кількість дружин військовиків (виконуючи обов'язки медичних сестер, зв'язкових, урядовців перев'язочно- харчових пунктів тощо) перебували й безпосередньо у бойових частинах поруч із своїми чоловіками. Як свідчать архіви і українська історіографія військові священики дійсно були «душею» Української армії.

Під час проведення мобілізаційних заходів військові душпастирі приймали безпосередню участь у приведенні до військової присяги на вірність Українській Народній Республіці новобранців і юнаків Спільної Юнацької школи, благословляючи їх під час своїх патріотичних промов на ратні успіхи, надбання знань і досвіду та перемоги в боях з ворогами України.

Після так званої «листопадової катастрофи» 1919 р. у Зимовий похід по тилах Білої Добровольчої і Червоної армій в лавах Армії УНР рушили й військові священики. У складі Запорозької групи йшов П. Пащевський, у лавах Волинської групи В. Сукачів, а серед козаків і старшин Київської групи М. Маринич. Молитви і проповіді рідною українською мовою, що «милозвучно лунала» із вуст душпастирів єднали військо, розбуджували любов до Батьківщини. Військові священики не тільки словом, а й прикладом, знаходячись у передніх рядах, надихали козацтво до бою [9, с. 415]. Як свідчать джерела, не без наполегливої роботи душпастирів міцніли ряди вояків, що й допомогло достойно здійснити і завершити партизанський рейд у травні 1920 р.

Польове духовенство перебувало в лавах Армії УНР і під час російсько-польської війни 1920 р. Й надалі очолював Управу військового духовенства протягом війни Головний пан-отець, протопресвітер - митрофорний протоієрей П. Пащевський [14, арк. 93]. Завжди з козаками на передовій знаходились пан-отці: А. Волкович (1-а дивізія), В. Сукачів (2-а дивізія), І. Теодорович (3-я дивізія), М. Маринич (4-а дивізія), В. Лаба (5-та Херсонська дивізія), П. Білон (6-та дивізія), О. Бублій (Окрема кінна дивізія), Н. Никитюк (Спільна Юнацька школа), І. Джулинський (1-ша Кулеметна дивізія) та ін. У ході дослідження стало відомо, що на посадах пан-отців перебували священики не молодше 30 років за віком, що безумовно мало свій специфічний сенс і підкреслювало певний життєвий і освітній досвід священика, а відповідно і авторитет серед українських старшин і козаків [15, арк. 7]. Військові священики на вигляд мали таке ж вбрання і атрибути як і цивільні священнослужителі (рясу, митру та хрест відповідного зразка, згідно до свого сану). При собі мали найнеобхідніші матеріальні церковні засоби для відправлення служби Божої в польових умовах (так би мовити - польову Церкву). Під час безперервних бойових дій церковне майно зберігалось в обозах другого порядку.

Результати дослідження свідчать, що своєю присутністю в лавах вояків під час бойових дій пан-отці морально підтримували слабодухих, допомагали пораненим як могли, так як все це було невід' ємною частиною їх душпастирської діяльності в ході війни.

Військові священики освячували навіть зброю і бойову техніку, а саме: самоходи, автопанцирники, бронепотяги, літаки, гармати тощо, тим самим теж позитивно впливаючи на підвищення морально-психологічного стану старшин і козаків армії УНР, які безпосередньо застосовували цю зброю і техніку в боях. Так, 5 вересня 1920 р. у Станіславові відбулося освячення бронепотяга «Кармелюк» протоієреєм П. Пащевським [2].

Слід зазначити, що залучались до душпастирської служби в ході російсько-польської війни і священнослужителі цивільних приходів з Правобережжя України, які за своїми переконаннями прагнули відновлення Української Народної Республіки і підтримували ідею створення Української Автокефальної Православної Церкви. Неодноразово за проханням керівництва УНР у своїх приходах (церквах) під час проповідей вони роз'яснювали місцевому населенню цілі та завдання перебування союзного польського війська на теренах України, та закликали йти на мобілізацію, тим самим проводячи пропаганду воєнної політики проводу Української Народної Республіки. І позитивний результат звичайно ж був [16, арк. 7]. Деякі невдовзі наклали головами за своє душпастирювання, а саме, після відступу Армії УНР за Дністер і зайняття Правобережжя російськими червоноармійськими військами. Так, 30 священиків Української Автокефальної Православної Церкви у серпні 1920 р. були розстріляні за «буржуазно-націоналістичну» пропаганду і участь в боротьбі за відновлення Української Народної Республіки китайцями-червоноармійцями в Кам'янці- Подільському [8].

В українських історіографічних джерелах зафіксовано лише одиниці богослужінь за участю всього особового складу Української армії. Так, в оперативних звітах штабу Армії УНР від 21 вересня 1920 р. було законстатовано факт проведення в урочистій обстановці на правому березі Дністра, за присутністю всього без винятку особового складу армії і особисто Голови Директорії і Головного отамана військ і флоту УНР С. Петлюри, важливого релігійного заходу - богослужіння і благословення старшин і козаків перед загальним наступом в київському напрямку. Цей наступ мав успіх [11, с. 234].

Незабутнім для наступних поколінь українців є й той факт, що під час героїчної оборони Замостя українською 6-ю Січовою Стрілецькою дивізією (з 29 серпня до 2 вересня 1920 р.) пан-отець П. Білон постійно перебував поруч з командиром дивізії полковником М. Безручко на передовій лінії оборони фортеці, надаючи тим самим приклад моральної стійкості, незламності і патріотизму. Як загально відомо, гарнізон фортеці відбив усі атаки значно переважаючого за чисельністю противника і з честю протримався майже четверо діб до підходу союзницьких польських військ [17, арк. 72].

Хоча й траплялися випадки дезертирства козаків з лав Армії УНР у ході російсько- польської війни, але у своїй більшості вони були поодинокі і в цьому є й заслуга плідної пропагандистської роботи з боку військових душпастирів, які користувались заслуженим авторитетом у козацькому середовищі і своїми переконливими промовами, патріотичними закликами і бесідами стримували ці ганебні прояви. Крім всього, без перебільшень можна віднести до заслуг результативності праці українського військового духовенства і той загально відомий факт, що в Армії УНР не застосовувались загороджувальні загони, чого не можна заперечити у відношенні Червоної армії [11, с. 292-294]. Поряд з усім сказаним, слід засвідчити, що ані українська історіографія, ані архіви жодного факту дезертирства серед військових душпастирів Армії УНР, протягом російсько-польської війни, не зафіксували, що черговий раз робить позитивний наголос на адресу українського військового духовенства.

Зрада з боку «союзницької» Польської Республіки призвела до поразки Армії УНР у війні за незалежність Української Народної Республіки. Після 21 листопада 1920 р. разом зі старшинами і козаками Армії УНР військові священики опинились у таборах інтернованих у Польщі. В армії, яка налічувала майже 40 000 осіб, опікувались над військовослужбовцями лише кільканадцять священиків. З метою збільшення чисельності військового духовенства влітку 1921 р. виникла ініціатива закласти у Каліші Псалтирські курси. Ідею підтримав екзарх православної церкви у Польщі Георгій, а Міністерство віросповідань дало свою згоду. Керівником курсів став о. П. Пащевський. Псалтирські курси закінчили: С. Федоронько, Л. Ворошок, Д. Залізняк, М. Лещук, П. Шпартяк, Г. Бунь та І. Веливченко [7, с. 141]. Завдяки створеному Православному Козацькому Свято- Покровському Братству на чолі з о. П. Білоном та за фінансовою допомогою українського мецената Є. Бачинського виходив навіть періодичний журнал «Релігійно-науковий вісник».

У таборах активно діяли церковні Братства - святої Покрови та Кирила й Мефодія, які гуртували навколо себе й не давали упасти духом у нестерпних таборових умовах життя.

Отже, підсумовуючи вищевикладене можна із упевненістю відзначити, що саме в добу Директорії УНР в Українській національній армії й відбулося повномірне становлення служби військового духовенства (можна з упевненістю зазначити навіть - становлення інституту душпастирства), незважаючи на воєнний стан і слабке матеріальне забезпечення. Без перебільшень кажучи, певний історичний досвід дієвості душпастирства у військовому середовищі є доречним і для сучасності.

ДЖЕРЕЛА І ЛІТЕРАТУРА

  1. Андрусишин Б., Луговський О. Комісія у справах військового духовенства при Головному штабі Української Держави / Б. Андрусишин, О. Луговський / Військово- історичний альманах: засновник - Центральний музей Збройних Сил України. - Річник VI. - Число 2 (11). - К, 2005. - С. 23-29.
  2. Вісті // Козацька думка (вісник української Військової Ради південно-західного фронту). - Станіславів. - 1920, 7 вересня.
  3. Довбня В. Січові Стрільці київського формування у визвольних змаганнях 1917­1920 років / В. Довбня. - Київ, 2002. - 220 с.
  4. Задунайський В. Структура Армії УНР доби Директорії: автореферат дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук. / В. Задунайський - Донецьк, 1994. - 25 с.
  5. Забзалюк Д. Душпастирська служба українських військових формацій першої половини ХХ ст.: дис. канд. іст. наук: 20.02.22 / Національний університет «Львівська політехніка» / Д. Забзалюк - Львів, 2007. - 182 арк.
  6. Коханчук Р. Душпастирська опіка в арміях зарубіжних країн / Р. Коханчук. - К., 2000. - 92 с.
  7. Колянчук О. Увічнення нескорених. Українські військові меморіали 20-30-х рр. ХХ ст. у Польщі / О. Колянчук. - Львів: НАН України Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича, 2003. - 245 с.
  8. Накази військам дієвої армії УНР // Козацька думка (вісник української Військової Ради південно-західного фронту). - Станіславів. - 1920. - 18 серпня.
  9. Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. Тимченко Я. / М. Омелянович-Павленко. - К.: «Планета людей», 2002. - 500 с.
  10. Садов'як Д. Святим духом озброєні / Д. Садов'як // Військо України. - № 9. - С. 34-35.
  11. Українсько-московська війна 1920 р. в документах (оперативні документи штабу армії Української Народної Республіки) / З передмовою і під редакцією Генерального штабу генерала В. Сальського. Документи впорядкував генерал Шандрук П. - Варшава, 1933. - Ч. І. - 401 с.
  12. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (ЦДАВОВУ), ф. 1072, оп. 1, спр. 48.
  13. ЦДАВОВУ, ф. 1075, оп. 1, спр. 63.
  14. ЦДАВОВУ, ф. 1075, оп. 1, спр. 68.
  15. ЦДАВОВУ, ф. 1075, оп. 1, спр. 60.
  16. ЦДАВОВУ, ф, 1078, оп. 3, спр. 7.
  17. ЦДАВОВУ, ф, 2373, оп. 1, спр. 12.

Slyusarenko Pavlo
Service of military clergy is in army of directory of Ukrainian folk Republik
In the artikle of visvileno feature of organization and aktivity of viyskovo-dushpastirstkoy service in the army of Directory of Ukrainian Folk Republik.
Key words: clergy, Ukrainian system, military service, Ukrainian army, dushpastirstvo, war, battle actions, petty officers, cossacks.


Автор: Павло Слюсаренко (м. Київ)
ПЕРЕЯСЛАВІКА: Наукові записки НІЕЗ «Переяслав» / ІІІ Єфремівські читання «Релігійне життя Переяславської землі (ІХ-ХХІ ст.)». - Збірник наукових статей. - Випуск 7(9) – 2014. – С. 171-175.

1