Церкви Київщини у період нацистської окупації

Періоду окупації відведено значну роль у контексті української історії XX століття. Важливим аспектом, який допомагає відтворити картину життя людей в умовах окупаційного режиму, є вивчення діяльності церковних установ Київщини у досліджуваний період.

Вивчаючи стан наукової розробки теми, очевидним стає те, що дана тематика мало розглядалася істориками у радянські часи. В історичній літературі важко знайти монографії, наукові статті, які проливали б світло на цю проблему. Разом з тим у часи незалежності української держави ситуація дещо змінилася. Цьому сприяли нові умови дослідження історії України. Серед них зменшення документів з грифом засекреченості. З'являються фундаментальні праці, в яких досліджується діяльність церкви у 1941-1944 рр. До таких можна віднести працю Ю.В. Волошина «Православна церква в України періоду нацистської окупації (червень 1941 - жовтень 1944 рр.)». Релігійне життя в Наддніпрянській Україні під час окупаційного режиму висвітлюється у статті О. Гончаренка [11, с. 35]. Фрагментарно досліджується тема у книзі Л.М. Набок, О.В. Колибенка «Православні храми Переяславщини: історія, дослідження, сучасність».

Дана розвідка є початковою спробою дослідити церкви на Київщині у часи нацистської окупації області.

У 1941 р. поступово населені пункти України стали окупованими територіями. В умовах окупаційного режиму суттєво знизився рівень життя населення окупованих областей. Та позитивним проявом німецького командування були їхні дії щодо відкриття церков та храмів, які у 20-ті - 30-ті роки були частково позакривані [2, с. 19]. У липні 1942 року шеф СД Гейдріх видав директиву, адресовану вищим керівникам СС та поліції. У документі наказувалося не лише не чинити ніяких перешкод впливу православної церкви на маси, а й, навпаки, заохочувати. Цим документом також заборонялося перешкоджати діяльності релігійних сект [2, с. 21]. Начальник поліції безпеки і СД Гайдріх у своїй директиві вищим керівникам СС від 2 липня 1941 р. вказував, що не потрібно чинити ніяких дій проти прагнень православної церкви щодо поширення свого впливу на маси [7, с. 123].

Разом з тим у плани нацистів не входило виникнення сильної в адміністративному відношенні та єдиної церкви; духовенству не дозволялося займатися політикою [2, с. 21; 7, с. 123].

Свого часу імперська канцелярія видала спеціальну інструкцію про поводженення окупантів з українським населенням. Її п'ятий пункт стосувався діяльності церков. У ньому вказувалося, що діяльність автокефальної та інших церков на території України не забороняється до того часу, доки вони не займаються політикою [2, с. 25]. Уся повнота влади у релігійному житті зосереджувалась у руках генеральних комісарів [7, с. 124].

Вище німецьке командування надавало конкретні розпорядження щодо здійснення контролю над релігійними установами. Так, услід за директивним листом 22 червня 1942 р. всім керівникам СС та поліції областей, у тому числі і Київської була розіслана директива, видана імперським комісаром України. У ній було вказано ставлення імперського комісара до релігійної ситуації: «На Україні, так як і в Німеччині, кожен може вірити по-своєму.

Нами припускається будь-яка релігія і будь-який церковний напрям, якщо вони лояльні до місцевої адміністрації і виявляють готовність сприяти створенню позитивного настрою серед населення і не роблять нічого, що сприяло б негативним тенденціям.» [3, с. 94].

Місцевій владі наказувалося перешкоджати перетворенню українських святинь на місця паломництва [2, с. 25]. Так, для відвідування Києво-Печерської лаври свого часу існували перепустки [4, с. 213].

Цікавим фактом із історії цієї лаври є те, що на головній її дзвіниці, історичній цитаделі міста Києва, окупанти встановили червоний з чорним хрестом та свастикою прапор вермахту [8, с. 65].

За часів окупації пожвавилося життя київських монастирів, які за радянської влади не виявляли ознак активності. Після вступу німців до міста в Києво-Печерській лаврі оселилося 27 ченців, настоятелем яких був архімандрит Валерій. Очистивши ближні печери, ченці взялися за впорядкування монастиря [6, с. 53].

Зростала кількість ченців і в інших монастирях: в Іонівському їх налічувалося 10, Михайлівському - 30 осіб. Виробничо-художнє товариство Києва почало розробляти проект внутрішнього оформлення Михайлівського монастиря [6, с. 54].

Оскільки німецька влада не бажала втрачати робочі руки і заборонила поповнювати новими людьми чоловічі монастирі, жіночі значно переважали за чисельністю черниць і насельниць. Так, у Введенському жіночому монастирі налічувалося 150 черниць і послушниць, Покровському - 200, Флорівському - 250, причому 200 з них повернулися до рідної обителі після того, після того, як розійшлися по світу під час антирелігійної кампанії в Радянському Союзі. Усі київські монастирі підпорядковувалися Автономній церкві [6, с. 54].

В уцілілих київських церквах збільшилася кількість богослужінь та відправ (хрестин, вінчань тощо). Окупаційна влада демонструвала свою лояльність до віруючих та духовенства, намагаючись показати відмінність своєї позиції від позиції більшовиків [6, с. 54].

З відкриттям київських церков було введено обов'язкове причащення для кожного, у першу чергу для поліцейських. Священики записували - реєстрували всіх, хто сповідався та причащався [6, с. 290].

Діяльність осередків православ' я відновлювалася не тільки у Києві, але й на іншій території Київщини. Наприклад, з 1941 р. відправи у Свято-Троїцькій церкві Переяслава відбувалися тільки на великі свята [9, с. 94].

У 1941 р. церковна громада храму Святого Миколая Чудотворця с. Чопилки після того, як радянською владою приміщення було переобладнано під клуб, - повертається до храму і відновлює богослужіння. Відправи українською мовою проводив священик, який приїхав з Переяслава [9, с. 163].

У 1942 р. віруючі сільської громади с. Гайшин у церкві Святого Апостола і Євангеліста Іоанна Богослова поновили богослужіння. Священиком був І.М. Бесараб. Громада належала до патріаршої орієнтації [9, с. 125, 126].

У 1942 р. громада слов'янської патріаршої орієнтації у с. Гланишів після того, як на початку 30-х років церкву на вимогу райрадвлади закрили і як склад засипали зерном, відкрила церкву і розпочала богослужіння. Відправи проводили священик Г. Унетрієвський (можливо Неутрієвський) та псаломщик Шпиль [9, с. 127, 128].

У 1942 р. віруючі с. Дем'янці утворили церковну громаду. Для відправ зайняли порожню хату, яка була біля старого церковища. Громада була патріаршої орієнтації [9, с. 129, 130].

У церквах проводилися не тільки суто релігійні служіння. Наприклад, у Соборі св. Андрія Первозванного, що був кафедральним собором УАПЦ ще 15 березня 1942 р. здійснили урочисту управу на честь великого Кобзаря - Т.Г. Шевченка. Архієреї виголосили промови про життя і творчість національного Пророка [6, с. 53]. Повідомленням НКВС УРСР від 8 червня 1942 р. зафіксовано дані про те, що в Андріївському соборі Києва був організований духовний хор, відкрита майстерня по виготовленню ікон [10, с. 156]. У відкритих церквах часто не вистачало церковного інвентарю для здійснення богослужіння. Тоді потрібне церковне начиння збиралося серед місцевого населення, з фондів різних музеїв і навіть театрів. Зокрема, директору Київського оперного театру адресувалося звернення общини Михайлівського монастиря про повернення відібраних свого часу предметів культу [5, с. 118, 119].

У церкви поверталися колишні священики, які раніше працювали сторожами, охоронцями [6, с. 290].

Значна частина православного духовенства, зазнавши утисків від радянської влади, спочатку повірила, що німці принесли справжнє визволення, щиро вітали прихід німецьких військ, закликаючи молитися за їхню перемогу [7, с. 123]. За документом радянської спецслужби майже у всіх церквах і монастирях міста Києва і в селах відбувалися молебні. Духовенство пропагувало прихід німців як визволителів [6, с. 262].

Генерал-комісар Київської округи Магунія, підводячи підсумок діяльності окупаційної влади в галузі релігії, у звіті констатував: «.принцип надання свободи совісті виправдав себе як для автономної, так і для автокефальної церков. Церкви обох напрямків майже скрізь добре відносились до нас.» [2, с. 24].

Українські єпископи на сторінках газет навіть звернулися до канцлера Німеччини А. Гітлера з нагоди першої річниці радянсько-німецької війни. У зверненні вони дякували канцлеру за «звільнення від більшовизму». Але в історії війни відомі випадки, коли представників духовенства змушували виступати на стороні німецької влади. За свідченням митрополита Феофіла, крім наказів про популяризацію німців як «визволителів від більшовиків», гестапо примушувало його виступати з профашистськими проповідями як у церкві, так і на сторінках преси; влаштовувати урочисті молебні за здоров'я А. Гітлера та видавати відповідні відозви до населення [1, с. 194].

Розпочавши депортацію українського населення до Німеччини, єпископів зобов'язали розіслати по парафіях заклики до віруючих добровільно їхати на роботу [1, с. 194].

Під тиском окупаційних властей православні єпископи закликали населення підтримати «новий порядок». Ці заклики зумовлювали невдоволення віруючих, зменшували авторитет церкви [7, с. 124].

Поразки гітлерівців на фронтах та посилення окупаційного режиму спричинили зростання руху опору в Україні. За таких умов нацисти змушували церковних діячів звертатися зі зверненнями до населення, у яких закликали віруючих до активної боротьби з партизанським рухом [2, с. 47].

Отже, незважаючи на те, що відновлення церков на Україні окупанти популяризували як відродження української культури (повідомлення фашистської радіостанції «Метрополь» від 20 жовтня 1942 р., зафіксовані розвідкою НКВС [10, с. 161], основним їхнім завданням було використання духовенства для пропагандистської діяльності з метою ідеологічного впливу на населення.

Вимушені виконувати ганебні накази окупаційної влади, представники духовенства з часом уже не мали великого авторитету серед віруючих, і їхня пропаганда не завжди мала бажані для окупантів результати [2, с. 49]. Але не всі представники духовенства погоджувалися займатися пропагандою. Якщо в 1942 р. священики здебільшого лише висловлювали невдоволення політикою німецьких загарбників, зрозумівши, яке визволення вони з собою принесли, то в 1943 р. вони вдалися до більш активних форм протесту, стали надавати реальну допомогу партизанам, відмовлялися виконувати вимоги єпископів про агітацію. Такими діями вони накликали на себе репресії з боку влади [2, с. 53].

На основі вище висвітленого варто відмітити, що в роки окупаційного режиму змінилася релігійна ситуація в Україні. З приходом німців була відкрита значна кількість церков на Київщині. Незважаючи на це, віруючі мали змогу тільки частково відправляти свої духовні потреби. Церковна політика нацистів суттєво відрізнялася від атеїстичного ставлення до церкви радянської влади. Нацисти передусім переслідували ціль, яка була спрямована на використання авторитету церкви. Представники духовенства, які спочатку здебільшого з довірою ставилися до гітлерівців, з часом зрозуміли їх дійсні наміри та змінили ставлення до них.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

1. Вісник Київського славістичного університету / Редкол.: Ю.М. Алексєєв (голова ред.) та ін. - К.: КСУ, 2005. - № 23. - 278 с.
2. Волошин Ю. В. Православна церква в Україні періоду нацистської окупації (червень 1941 - жовтень 1944 рр.): Дис канд. іст. наук. / Ю.В. Волошин. - Полтава, 1997.
3. Грідіна І.М. Православна церква в Україні під час другої світової війни 1939­1945 рр. - людський вимір.: Дис. канд. іст. наук. / І.М. Грідіна. - Донецьк, 2001.
4. ДАКО (Державний архів Київської області), ф. Р.-2353, оп. 1, спр. 1.
5. ДАКО, ф. Р.-2412, оп. 2, спр. 199.
6. Київ у дні нацистської навали за документами радянських спецслужб. - Київ- Львів., 2003 - 528 с.
7. Кучер В.І. Україна у Другій світовій війні (1939-1945) / В.І. Кучер, П.М. Чернега. - К.: Генеза, 2004. - 272 с.
8. Малаков Д.В. Київ. 1941-1943 / Д.В. Малаков. - К.: «Кий», 2000. - 265 с.
9. Набок Л.М., Колибенко О.В. Православні храми Переяславщини: історія, дослідження, сучасність. - К., 2007. - 176 с.
10. ЦДАГОУ (Центральний державний архів громадських об'єднань України), ф. 166, оп. 2, спр. 115.
11. PEREYASLAVICA: Наукові записки Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав» / Релігійне життя Переяславської землі (IX-XXI ст. ). Зб. наукових статей. - 2007. - Вип. 1 (3). - 207 с.

Tonkonog Olena

The Churches of Kyiv region during the national occupation

The churches of Kyiv region during Nazi occupation is researched in the article. Using the autority of the Church by German power in order to ideology influence to the population is also shown here.

Key words: lurches, Kyiv region, occupation, population