Переяслав-Хмельницький колаж
місто Переяслав та Переяслав-Хмельницький район
Головна » Історія » Церква в Козлові існувала 300 років, а при ній школа

Церква в Козлові існувала 300 років, а при ній школа

Першу згадку про козлівську Михайлівську церкву маємо в справі Центрального державного історичного архіву України, де є скарга громад сіл Козлів і Студеники та «деревни» Леляки в переяславську полкову канцелярію 29 липня 1712 р. на козлівського священика Гаврила за високу вартість церковних служб. Про священика дізнаємось з книги В. Кривошеї «Генеалогія українського козацтва. Переясловський полк», де написано: «Пясецький Гаврило Леонтійович, роки життя 1680-1742» і там же читаємо: «Священик Михайлівської церкви в с. Козлові 1712-1742 рр.».

Також відомо, що після отця Гаврила служив у козлівській церкві його син Парфен. Знову звертаємось до книги В. Кривошеї: «Парфен Гаврилович (бл. 1705-1784), протопіп Баришівський (1755-1784)». Підтвердження знаходимо в «Трудах Церковно-Исторического Комитета» за 1912 р.: «…протопопы Барышевские – 5-й протопоп (козловский) Парфений Пясецкий 1755-1778гг.».

Тепер гортаємо метричну книгу церков Переяславської єпархії за 1756 р., теж з ЦДІА України, де бачимо: «с. Козлов, церковь Святого Архистратига Михаила, протопопии Барышевской. Протоиерей Парфен Гаврилович Пясецкий; жена его Пелагея Григоровна; дети: Гаврило, Анна, Иван. Викарий Пантелеймон Чижевский с женой и детьми. Дячок Семен Михайлов с женой и детьми. Пономарь Маркиян Иванович с женой и детьми».

Невідомо, хто став священиком у Козлові після Парфена Пясецького, та відзначимо їхню з батьком більш ніж сімдесятилітню плідну працю на духовній ниві, наслідки якої можна бачити і в розвитку села протягом XVІІІ ст., і в призначенні козлівського сільського священика протопопом Баришівським, а також в духовній чистоті та порядності переважної частини наших односельців, що навіть ми могли відчувати аж у другій половині XX ст.

Настало XІX століття і принесло нові переміни. Центр єпархії перемістився в Полтаву. Майже за півстоліття не маємо жодної звістки ні про село, ні про церкву. І тільки починаючи з 1854 р., в ЦДІА України знаходимо метричні книги козлівської Михайлівської церкви, з яких дізнаємось, що в ті роки в Козлові священиками були Леонтій Марченко і Василь Кмита, дячок – Василь Рокочий.

Пізніше бачимо священика Пантелеймона Алексіїва і паламаря Степана Чижевського.

А з березня 1856 р. і на довгі роки козлівську парафію очолив Данило Андрійович Абламський. Вже в 1865 р., як писалося тоді в «Полтавских Епархиальных Ведомостях», в резолюції «Его Преосвященства епископа Полтавского и Переяславского» відзначено: «Священник Абламский по вниманию к степени его образования, безупречному поведению и за усердные его труды… награждается набедренником».

Далі читаємо «Справочную клировую книгу по Полтавской Епархии на 1912 г.» Тут написано: «село Козлов. Архистратиго-Михайловская церковь, деревянная в одной связи с колокольней, построенная в 1883 г.» Напевно, не без активної участі священика здійснювалось те будівництво.

І в 1907 р. дізнаємось з тих же «Полтавських Епархиальных Ведомостей», що: «Государь Император… по случаю исполнившагося 50-ти летия в священном сане Даниила Абламского сопричислил к ордену Св. Владимира 4-й степени».

Навесні 1925 р. несподівано, серед білого дня, церква згоріла. В тому звинуватили священиків. Що дивно, є люди, які й тепер у це вірять.

Так і служив отець Данило в козлівській церкві аж до 1915 р., коли, як повідомляли ті ж «Полтавские Епархиальные Ведомости»: «уволен за штат 19 сентября… Даниил Абламский», а в наступному році йому була, читаємо там же «…назначена пенсия… в размере 300 руб.». За рік, звичайно. На той час уже був «рукоположен в священники» його син Григорій, він і змінив батька в церкві.

Але в 1918 р. «распоряжением епархиального начальства» Григорія перевели в с. Келеберду Золотоніського повіту, а в козлівську церкву «рукоположен с 1 августа студент семинарии Леонид Полушкин». Про це довідуємось з останнього номера «Полтавских Епархиальных Ведомостей», а наступні події відомі вже з переказів.

Полушкін незабаром покинув село, і козлівці привезли додому Григорія Абламського. Батько його тоді ще був живий.

А помер він десь в найближчі роки.

Після 1921 р. в Україні постала Автокефальна Церква, і в козлівському храмі правили по черзі два священики: український – Василь Чижевський і російський – Григорій Абламський. Звичайно, траплялися непорозуміння між парафіянами. Так було до весни 1925 р., коли несподівано, серед білого дня, церква згоріла. В тому звинуватили священиків. Що дивно, є люди, які й тепер у це вірять. Наче не було тоді в Україні влади, яка озвіріло боролася з релігією, і в цій боротьбі зникали не тільки сільські церкви, а навіть всесвітньовідомі храми.

Довелося деякий час відправляти службу в капличці, що стояла там, де тепер братська могила. Громада збиралася відбудувати церкву, та подальші ще жорстокіші події перекреслили ті сподівання.

В 1930 р. Григорія Абламського репресували, і він помер на далекій півночі.

Василь Чижевський переселився до Березані. Він ще повернеться в Козлів 1941 р., щоб під час німецької окупації відновити храм Божий у приміщенні школи, побудованої на місці церкви. Але в 1943 р. німці пішли, спаливши школу. Чижевський остаточно покинув село.

Тепер хочу дещо сказати і про освіту, адже з давніх-давен навчання проводилось при церквах.

Коли в Козлові з’явилася перша школа, невідомо, лише з 1766 р. маємо справу в ЦДІА України, звідки дізнаємось, що: «…в селе Козлове церковь Святого Архистратига Михаила и состоящий при оной школе с показанием в ней мужеска и женска пола людей». Ту школу заснувала не держава, а сільська громада. Самі люди наймали і вчителя, «дяка-бакаляра».

Пізніше втрутилась імперська влада, і школи не стало. До середини XІX ст. в Козлові школи не було, і тільки 1861 року Данило Абламський відкрив, як повідомили «Полтавськие Епархиальные Ведомости»: «…церковно-приходскую школу в собственном доме в составе 22 мальчиков». У 1903-1906 рр. земство збудувало в Козлові велику школу. Вона і сьогодні стоїть посеред села, правда, без вікон і дверей.

Радянська влада проголосила ліквідацію безграмотності. Та це не була освіта, бо сільська школа передусім мусила готувати лише танкістів і трактористів. До того ж і вчителів не оминули репресії. Особливо колишніх, з університетською освітою. У 1938 р. розстріляли козлівського вчителя Пономаренка Петра Федоровича.

І на завершення хочу нагадати, що в давні козацькі часи селом називали тільки те поселення, де була церква. То що таке тепер наш Козлів – ні церкви, ні школи?..


Джерело: Василь Лой, житель с. Козлів
1