Переяслав-Хмельницький колаж
місто Переяслав та Переяслав-Хмельницький район
Головна » Історія » Церковні дзвони: історичний аспект та сприйняття дзвоніння віруючими

Церковні дзвони: історичний аспект та сприйняття дзвоніння віруючими

У статті розглядається питання виникнення дзвонів від церковно-побутового явища у християнській культурі до явища символічного, патріотичного. Те, яке значення у Руській православній церкві надавалося дзвонам, приклади побудови відомих дзвіниць. Простежується пів-віковий стан дзвоніння у сучасному Переяславі.
церковні дзвони

Дзвони... Почувши їх мелодійний спів, чи не хотілося кожному з нас прислухатись до його чарівної гармонії та спробувати розгадати його утаємничений зміст? Мелодії дзвонів лунали над кожним містом, над кожним селом, були окрасою свята, передавали голос віків, наш нерозривний зв'язок з минулим, його традиціями і звичаями. У дитинстві здавалося, що саме і завдяки дзвонам свято витало в повітрі, западало глибоко в душу, і особливо на Великдень під ті дзвони хотілося обійняти землю... Кажуть, що через мелодію дзвонів сам Господь промовляє до людей. Мабуть, тому до них завжди ставилися з величезною шаною.

Дзвін надзвичайно важливий атрибут Православної Церкви та елемент руської народної культури одночасно. Він являється її виразником безсумнівно, адже культура українського народу формувалася у надрах давньоруської культури і тісно пов'язана з музикою дзвонів, яка вперше зароджувалася на теренах Київської Русі і в Переяславі Руському зокрема. Відомо, що дзвони у Європі використовували у ІІ столітті, у Візантіїї в ІХстолітті. На теренах Київської Русі їх появу можна констатувати досить точно з часом хрещення Русі - Х ст. Під звуки дзвонів люди народжувалися і вмирали, піднімалися на захист Вітчизни і гуртувалися на свята [3, с. 79]. Сьогодні доводиться по крихтах реставрувати той колись широкий пласт української культури.

Музика дзвону це не лише заклик прийти до храму, нагадування про православну традицію, це мелодія яка стає частиною навколишньої природи, що оточує людину її повсякденним буттям. У самому слові «благовіст» (звук дзвону, що сповіщає про початок богослужіння) закладений глибокий зміст того що відбувається (з грецької блага звістка - євангеліє) - іде музична проповідь під час якої кожен з нас на якусь мить, відходить від повсякденної суєти-суєт, від усього побутового і хоч подумки звертається до Бога, відчуває з ним, і з віруючими єднання, згадує своїх близьких людей, що пішли із земного життя.

В енциклопедії Ф. Брокгауза та І. Ефрона дзвоники поділяються на китайські (найдавніші), західноєвропейські та руські. Давні китайські дзвони і дзвіночки вражають мистецтвом їх майстрів - ювелірів бронзового лиття - дивовижною красою та філігранністю виробів. Відрізняються вони один від одного в залежності від використання. Це були і амулети, які носили на поясі воїни, і дзвіночки, які вішали на шию домашнім тваринам (вони відганяли злих духів і хвороби, повідомляли про їх місце перебування). Тоді з'являються і величні дзвони, які повідомляли про урочисті церемонії, початок літургії у храмах, пересуванні колони військ. А з У-УІ ст. до Різдва Христового з' являються комплекти дзвонів і дзвіночків, на котрих можна було зіграти мелодію, або навіть музичний твір [1, с. 722].

Перші християнські дзвони були невеличкі, мали не круглу, а чотирьохграну форму. Їх не відливали, а виковували, кожну грань окремо, потім відварювали разом. Згодом з'явилися клепані дзвони з якими успішно справлялися сільські ковалі, але звук, що вони породжували був надто специфічним. Історичні пам'ятки Заходу згадують про дзвони лише в УІІст. при храмах у Римі та Орлеані. Значного поширення на Заході дзвони дістали у УІІІ ст. при Карлу І Великому [13, с. 672]. Виготовлялися дзвони зі сплаву міді й олова, пізніше до цих металів почали додавати залізо та інколи срібло. На православному Сході дзвони вперше з' явились у ІХ столітті за імператора Василя І Македонянина, але широкого розповсюдження при храмах набули лише після захоплення Константинополя хрестоносцями в 1204 році.

Про певний рівень поширення дзвонів на українських землях можна говорити приблизно від другої половини ХІ століття. Перша літописна згадка про дзвони на Русі датована 1066 роком. У Києві дзвони були при Десятинній та Іринінській церквах. Розмір дзвонів Давньої Русі домонгольского періоду відповідав західноєвропейським дзвонам романського часу. Приблизна вага дзвону XI - початку ХІІстоліття, фрагменти якого були знайдені при розкопках у Переяславі-Хмельницкому, судячи по всьому виготовленому руським майстром, складала 180 кілограмів (5 пудів) [4, с. 36].

Доба середньовічної України з часу прийняття християнства багата на розвиток як нових літературних і мистецьких жанрів так і звичаєм церковного дзвоніння. Воно сповіщало людей про початок та закінчення богослуження, супроводжувало сакральний спів у найурочистіших місцях, говорило про смерть парафіянина. Дзвони повідомляли про стихійні та громадські лиха, закликали до боротьби, прославляли військові перемоги тощо.

При хрещенні Русі-України із Візантії разом із богослужбовими книгами передалася тільки традиція використання дерев'яних бил, залізних клепал (ударних самозвучних музичних інструментів - ідіофонів). Звичай використовувати саме їх при богослужінні в Грецькій Церкві, а не дзвін, пов'язаний, імовірно, з легендою про те, що било у Візантії «тримають за ангельським учінням». Про це згадує, зокрема, новгородський архієпископ Антоній, який здійснив наприкінці ХІІ - початку ХІІІ ст. мандрівку в Царгород. Відповідно до уставних засад, «мале било використовувалося перед шестипсалм'ям і читанням кафізм, які співаються на утреннім славослов'ї; велике било - перед євангелієм і каноном, мідне било - після закінчення канону перед відпуском утрені. У мирських церквах використовувалося тільки одне велике било» [13, с. 343].

У східно-християнському обряді, який спочатку запровадив князь Володимир Святославович при хрещені Русі із Візантії, дзвони не використовувалися. Вони були запозичені руською церквою із західно-християнської традиції, а згодом на руському ґрунті їх використання набуває специфічного національного забарвлення і колориту.

Що цікаво, якщо в язичницький період наші предки поклонялися ідолу Перуна якого іменували громовержцем, то християни вважали звуки дзвону - символом грому небесного. Поява дзвонів у Київській Русі пов'язана з київською церквою Успіня Божої Матері (Десятинної), яку заклав князь Володимир (по Радзивіловському літопису - у 989 р. Також згадуються дзвони у храмах Новгорода ХІ ст. Полоцьку, Новгород-Сіверському і Володимир-Волинському (кінець ХІІ ст.). У літописах згадуються також майстри дзвонової справи Суздаля та Києва («колоколы принесе ис Киева, другие ту солье») [11, с. 87]. Найстаріший руський дзвін, що зберігся до наших часів, було знайдено під час розкопок 1906 р. у Києві на Подолі.

Що були дзвони для церкви? Насамперед, сповіщати вірних про початок богослужінь, радісних, сумних подій, а до їх появи це робили за допомогою «била» або «клепала». Існують історичні джерела про їх наявність ще у храмах Божих Київської Русі. Це були своєрідні дошки - «било» з дерева, а «клепало» з металу. Ці била перейняла наша церква від Візантії, в якій при храмах було їх два ряди: велике і мале, ручне. У давніх монастирях, особливо печерних, «била» існували ще в середині ІХ ст., а старовіри використовували їх ще й у ХІХ ст. замість дзвонів. Це були дещо вигнуті, досить тонкі дошки з особливо приємним звуком, по яких вдаряли дерев'яним молотком. На зміну прийшли «клепала» - металева дошка з заліза або міді, яку завішували біля храмів на ланцюгах. Про широке використання «била» маємо повідомлення у літописах.

У «Літописі руському» знаходимо про биття в «било» у зв'язку з упокоєнням у Бозі преподобного Феодосія Печерського 1074 року. «Він», Феодосій, тоді повелів зібрати братію всю. І братія ударила в била, і зібралися всі» [8, с. 113].

Знаходимо про «било» тут згадку, коли літописець розповідав про старця Матвія: «Як звичайно, коли сей старець одстояв заутреню, а братія одспівавши заутренню, перед зорею ішли по келіях своїх, старець же сей виходив із церкви після всіх. І коли він якось ішов і сів, спочиваючи, під билом, - бо келія його була оддалеки від церкви, - то побачив він тут, ніби натовп пішов від воріт...» [8, с. 116].

До Києва церковні дзвони, найімовірніше, потрапили в обозі цісарівни Анни коли вона одружилася з князем Володимиром Великим. Але у Перемишлі, Володимирі, Холмі вони з'явилися ще раніше й свідченням того була наявність того часу майстрів-людвісарів Про широке використання дзвонів під час служб Божих знаходимо в «Літописі руському» 1066 року, коли полоцький князь Всеволод, захопивши Новгород, вивіз з міста багато військової здобичі, серед якої і дзвони з храму Св. Софії. Як дуже цінна військова здобич вважали дзвони довгий час. Були вони трофеями і в Першу і в Другу світові війни.

Як воєнні трофеї були вивезені дзвони з Київських храмів у 1169 року Андрієм Боголюбським під час московського погрому Києва: «... і взяли вони майна безліч, і церкви оголили од ікон, і книг і риз, дзвони познімали всі ці смоляни, суздальці» [8, с. 295].

Про переспів дзвонів у Святій Софії до утреньої в квітні 1185 року в час походу князя Ігоря на половців знаходимо в літературній пам'ятці українського походження «Слово про Ігорів похід»: «Йому в Полоцьку рано дзвонили дзвони утреню в святій Софії, а він у Києві дзвін чув» [15, с. 166].

Благовіст волинських дзвонів сповіщає нам під датою 1237 року «Літопис руський» такими словами: «І дзвони Данило приніс з Києва, а інші тут вилив» [8, с. 418].

У Х ст. церковні дзвони були в храмах княжого Володимира. В роки погрому ордами Батия землі нашої вони били на сполох, піднімали своїм мелодійним дзвінкоголоссям дух захисників городищ руських, обложених ворогом. Плакали дзвони за загиблими і падали вони з дзвіниць храмів на землю, скинуті ворогом, щоб разом з полеглими скам' яніти мовчанкою.

Після нашестя монголо-татар (1237-40 р.) дзвонова справа в руських землях на певний час згасає на кілька століть.

Перші храми на нашій землі будували грецькі майстри, перші дзвони також завозили із Візантійської імперії. В роки монгольського поневолення гинули, або попадали в полон майстри. Під час штурму міст-фортець та сильних пожеж розбивалися або розплавлялися дзвони.

З 1239 по 1246 рік переяславська земля номінально підпорядковувалася великому київському князю Ярославу Всеволодовичу, а після смерті дісталася його сину Олександру Невському, який ніколи не перебував у Переяславі чи Києві, а знаходився у Суздалі. Як і Половецька, Переяславська земля ввійшла в склад Золотої Орди і складала один з її могутніх улусів - Переяслав-Сарайську єпископію.

Вся напрацьована культура християнського православ'я, все що пов'язано з культурою церковного співу, музикою дзвонів, архітектурою культових споруд поступово асимілювалося на нових землях північної Русі. І навпаки монгольське іго, поневолення України Литовським королем, згодом Річчю посполитою, намагання запровадити уніатство на землях України гальмувало розвиток православ'я і водночас розбудови всієї православної церковної атрибутики.

Відродження дзвонової справи у північно-східній Русі відбувається з кінця ХІУ ст. Але центром ливарної справи стає Москва, з орієнтацією на Захід. Тому що в той час саме там дзвони значно більше розповсюдженні аніж на православному Сході. З Європи в Росію їдуть італійські, а потім і німецькі майстри-ливарники, звідти з-за кордону в Росію везуть матеріали для отримання дзвонової бронзи і, уже виготовлені дзвони. Навіть такий вислів як «малиновий дзвін», що здається суто російським, насправді походить від французьського слова МаІіпеБ назви бельгійського міста Мехелен, всесвітню славу якому, приніс карільйон із сорока дзвонів собору Сант-Ромбаутскерк.

Поступово і на українських землях створювалися центри людвісарного виробництва, з'являлися свої знамениті майстри ливарники. І дзвонарне мистецтво набувало воістину широких масштабів. З налагодженням виготовлення дзвонів зростала не лише кількість виплавлених дзвонів, але й збільшувалася їх вага. А це в свою чергу потребувало будівництва додаткових архітектурних споруд для їх розміщення. Дзвіниці - це був новий тип культової архітектури. З'явилися багатопрофільні дзвіниці галереї та багатоярусні стовпоподібні дзвіниці.

В Україні ми знаємо монументальну архітектурну споруду - Лаврську колокольню, також величну дзвіницю Софії Київської. У Переяславі відома дзвіниця Вознесенського собору побудована вже через сімдесят років після спорудження власне самого собору.

Після жовтневої революції на території колишнього СРСР дзвони також зазнали безпрецедентних в світовій історії переслідувань з ідеологічних та економічних мотивів.

З давніх документів відомо, що найцінніші дзвони були оточені особливою увагою і турботою людей - їх оберігали, прагнули продовжити їхнє життя, використовували лише у певних випадках. На жаль, не відомо, скільки унікальних дзвонів загинуло у пожежах воєн середньовіччя, скільки їх знищили в Україні ревнителі російського православ'я, руйнуючи старовинні козацькі церкви та монастирі.

У кінці 20-х років XX століття була створена спеціальна організація для заготівлі металевого брухту - Рудметалторг: під впливом адмінзаходів на зборах і мітингах трудящих, сесіях місцевих рад, у трудових колективах приймалися рішення про переплавлення дзвонів. Здача дзвонів на металобрухт - найстрашніше блюзнірство, зневаження святих символів. Із дзвонів навіть виливали погруддя вождів революції, виручені за продаж дзвонів кошти вносили у фонди розвитку авіації, тракторизації, культури, боротьби з голодом у 1922 році.

У 1927 році управління держприбутків Наркомфіну СРСР таємним листом до НКВД УРСР зобов'язало його забронювати всі дзвони держфонду республіки за Наркоматом закордонних справ для проведення розрахунків з іноземними державами.

Правда, пізніше таке бронювання дзвонів за НКЗС на території України відпало, бо вирішено було зосередити його в Москві та інших містах РФСР. Йшла боротьба з релігією, з історією, з духовністю. Руйнування церков і нищення дзвонів - лише одна з ланок довгого ланцюга подібних злочинів.

У Переяславі, у 1937 році, була знищена, «церква-фортеця» - Покровський храм ХУІІІ століття - шляхом підкладання під її стіни вибухівки за розпорядженням голови РВК. У 1935 році були спалені церкви Бориса і Гліба та Петра і Павла. В різні роки були знищені шляхом навмисного підпалу церкви на кладовищах св. Хоми та церква св. Миколая [18, с. 82]. А з дзвіниці Вознесенського собору у ті ж роки, одним з активістів боротьби проти релігії був нещадно скинутий дзвін, який більше ніколи не встановлювався на цій архітектурній культовій пам'ятці ХУІІІ ст.

Відродження храмів і дзвонових набатів розпочинається у п'ятдесяті роки. Революція, а згодом і Велика Вітчизняна війна повністю знищили і російське, і українське дзвонарне виробництво. Єдиною можливою дією «збирання дзвону» на той час були випадково придбані, збережені і ніколи раніше не озвучені старі дзвони. Їх знаходили у заводських цехах, в театрах і навіть на заміських звалищах. Все що можна було придбати, таким чином врятовували. Багато дзвонів приносили люди, які зберігали їх у своїх домівках, сараях, навіть закопували у землю.

На Переяславщині лише, з приїздом у 1952 році на роботу в історичний музей Михайла Івановича Сікорського, та при допомозі громадського діяча президента Академії архітектури України В.Г. Заболотного ті останки культових споруд, які збереглися від остаточної руйнації у місті - вдалося взяти на облік всіх видатних пам'яток архітектури [18, с. 80].

Звичайно дзвони не збереглися ні в жодному храмі. І лише наприкінці 80-х - початку 90-х років ХХ ст. Михайлу Сікорському випала нагода придбати декілька дзвонів, як оформлюючий матеріал для історико-культурного заповідника.

М.І. Сікорський, як ніхто розумів, що давньоруський Переяслав перша духовна столиця Київської Русі - його церкви і без дзвонів - це нонсенс. І для того щоб оживити місто, підняти із небуття не лише його архітектурно-культовий образ, але й надати йому голосу бога, М. Сікорський передає діючим церквам Переяслава два дзвони. Третій встановлює на дзвіниці Михайлівської церкви, де знаходився один із музеїв національного заповідника. Віднині над Переяславом від церкви до церкви у великі храмові свята линуть благовісти. Вони перекликаються між собою, нагадують нам про суєтність, скороминущість нашого життя, відроджують православну традицію історичного міста Переяславля Руського - першої духовної столиці Русі.

У роки гоніння на церкву в СРСР знищували не лише священників, але й дзвонарів. Тому разом з реставрацією дзвіниць поставало питання відродження давньої традиції дзвонарного мистецтва. Вважалося, що дзвонарі народжувалися на Світлу седмицю. Тому що в цю неділю кожному бажаючому дозволяли вдарити у дзвін, а дзвонар спостерігав, підказував, допомагав. Якщо у кого гарно виходило, його запрошували на дзвоніння і надалі. Це вміння переходило із рук у руки від душі до душі. І хоч великий пласт культури дзвонарного мистецтва втрачений на жаль назавжди, але навчитися цьому мистецтву можна і сьогодні. Для цього не обов'язково мати музичну освіту. Основне, щоб було почуття ритму та не було порушень координації рухів. Хибна думка, що дзвонарем може бути лише чоловік. У давнину жінки-схимниці самі дзвонили у своїх монастирях і на сьогодні серед дзвонарів також чимало жінок у приходських церквах.

Атеїстичний нігілізм, ще довго нуртував у свідомості керівників різного рівня. Так відомо, що у 60-х роках минулого століття місцевий суддя Баранов у місті Переяслав особистим рішенням заборонив дзвоніння у церкві Успіня пресвятої Богородиці. Людмила Набок згадувала, як одного разу її бабуся прийшла з чергової служби і пожалілася: «Ти бачиш, дзвони заважають йому спати, заборонив дзвонити у церкві!» [20, с. 1].

У церкві розрізняють 4 канонічних дзвони: благовіст, перебір, передзвін і дзвоніння. Благовіст - один з найбільш стародавніх дзвонів Православної Церкви і називається так тому, що несе благу, радісну звістку про початок Богослужіння. Цей дзвін також оповіщає про здійснення таїнства євхаристії на Літургії і про читання Євангелія в інших службах. Благовіст може звучати як самостійно, так і у складі інших дзвонів.

Перебір - або поховальний (поховальний, дротяний) дзвін виражає смуток і скорботу по покійному, і складається з двох частин: безпосередньо канонічний (тобто перебір) і вільний (дзвоніння) [14, с. 7].

Передзвін - складніший у порівнянні з благовістом і перебором. Він складається також з двох частин: канонічної (тобто самого передзвону) та вільної (дзвоніння). Класично передзвін це дзвін по черзі в кожен дзвін (поодинці або кілька разів в кожен), починаючи з більшого і до найменшого (іноді з ударом «у вся»), і так повторюють багато разів [14, с. 8].

Дзвоніння - найбільш складний у порівнянні з іншими канонічними дзвонами, але і найбільш яскравий у музичному відношенні виразом дзвону. Оскільки дзвоніння по своїй формі не обмежене церковними статутами і тому різне, як по складу використовуваних дзвонів, так і має різноманітну форму виконання, ритм, фактуру і інструментування.

Мовчання дзвонів - це час їх «говіння» і «скорботи» з приводу кончини і мук Ісуса Христа. Щоб нечиста сила не мала можливості торжествувати перемогу і творити зло, в цей період прийнято було замінювати дзвін іншими звуками - хлопці ходили ночами по селу з дзвіночками і тріскачками, старі били вітками по церковній підлозі. Дзвін як щось освячене зверху і, в певному сенсі, таке, що являє присутність цієї сили (дзвін - «голос Божий»), пов'язувався в народних уявленнях з істиною.

У багатьох слов'янських традиціях під пасхальний дзвін люди умивалися у джерелі, щоб бути здоровими, а дівчата - щоб бути красивими і позбавитися «веснянок; під дзвін на Різдво вони ворожили про заміжжя, і т.п. На Україні і в східній Польщі на Пасху хлопці поперемінно забиралися на дзвіницю і дзвонили в дзвони: вважалося, що у того, хто зробить це раніше і голосніше за інших, краще уродиться гречка. На Поліссі жінки дзвонили в дзвони на Пасху, сподіваючись на те, що у них виросте високий льон. У західних слов'ян під дзвін у Пристрасну суботу, коли він поновлювався після перерви, трясли плодові дерева, щоб вони краще плодоносили. Разом з іншими формами обрядового шуму, дзвін використовувався для розгону градових хмар, при наближенні яких прийнято було дзвонити в дзвони; іноді для цього навіть встановлювали спеціальні дзвони [13, с. 576].

Коли людина важко вмирає, їй міг допомогти дзвін «по схід душі», який відгонить нечистих духів. Дзвону приписується колосальна сила дії і на інші природні стихії. У російських замовляннях, що вимовлялися при відшукуванні кладу, дзвін як «голос Божий» коливає землю, оголяє закладені в ній скарби і вражає нечисту силу, що стереже їх.

Дзвін асоціюється, з одного боку, з людським голосом, з іншої - зі слухом. У прикметах і снотлумаченнях дзвін нерідко провіщає отримання звістки. Щоб добре співати, дівчата п'ють воду, у якій заздалегідь омили церковний дзвін (напр. у гуцульській змові, вимовній при цьому: «який ти голосний, аби і я така голосна була»). Охочі зцілитися від глухоти, стають на Паску під великий дзвін. На весіллі під час вінчання дзвонять у дзвони, щоб молоді та їх діти не страждали глухотою.

Дзвін співвідноситься також із смертю. Так, існує серед нас звичай хреститися при звуці церковного дзвону, поминаючи померлих, і навмисно дзвонити в дзвони на Пасху на згадку про них. Як загроза смерті сприймалася в народі обіцянка, дана живій людині, «заплатити йому на позвонне», тобто дати в церкву гроші за поминальний передзвін по ньому [13, с. 442]. До цієї загрози вдавалися у разі різних життєвих непорозумінь, при несплаті боргу, при сварках, чи образах. Кожного разу, коли почується биття у дзвін, голос його дзвоніння відбивається радістю не тільки в тих, хто вкладав кошти, хто виготовляв цей святий дзвін, але й у всіх нас, хто почує його. Звучання дзвону - це не тільки поклик у церкву, приємна мелодія для вух, але, як твердять експерти, звук дзвону вбиває навіть шкідливі бактерії в повітрі.

Православні віруючі також твердять: «Церковний дзвін очищає повітря, приборкує грім, блискавки, великі завихрення. Старі люди, прихожани нашого храму стверджують, що коли стоїш тут, під куполом церкви і чуєш дзвін, відчуваєш, як звукові вібрації проходять через все тіло, вони знищують шкідливі мікроби на відстані семи кілометрів» [19, с. 1]. Вчені-геофізики досліджують властивості вібрації церковних дзвонів. Тому впевнено стверджують - резонанс звукових хвиль здатен впливати на організм людини на клітинному рівні. Виробляються гормони, які зміцнюють імунну систему. Вібрація пригнічує білок мікробів. Молекулярні структури вірусів чуми, холери, тифу та грипу згортаються та перетворюються на кристалики. Вчені також виявили - хто стоїть поруч із дзвоном, той омолоджується. Вони стверджують, що звукові коливання та ультразвук мають і механічний, і біологічний вплив на живі організми. Дослідженнями доведено - і це вже відомо школярам, - що вишукана класична музика, стимулює розвиток рослин, а, скажімо, рок пригнічує. Біологічна дія ультразвуку полягає у знешкодженні найпростіших вірусів.

Здавна, навіть без цих знань, люди церковними дзвонами відлякували епідемії чуми та холери, відвертали градобій від посівів. Згодом з'ясувалося, що ультразвук, який супроводжує мелодію дзвонів, має здатність розбивати краплини дощу на дрібніші. Вони швидше випаровуються і не падають на землю у вигляді рясної руйнівної зливи.

На сьогодні церковний дзвін є і буде довговічним звучанням і закликом людей до прийдешніх поколінь, щоб прибували у церкву й дякували та славили Бога на кожному місці! Дзвін у кожному храмі закликає підтримувати духовне життя громади, молитвами та щирими милостинями! Звук церковного дзвону будить все нових і нових спонсорів, щоби споруджували вони дзвони, розбудовували церкви та були щедрі на потрібні пожертви для свого народу!

Нині церковні дзвони стали невід'ємною частиною православ'я - правильного славлення творця. Відрадно, що у наш час в Україні і зокрема у давньому Переяславі відроджується ця славна традиція - дзвоніння дзвонів. Хочеться вірити, що з Божою допомогою церковні дзвони завжди будуть радувати вірних своїм мелодійним дзвоном.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

  1. Колокола // Брокгауз Ф. и Ефрон И. Энциклопедический словарь. В 41 т. + 2 допол. - Санкт-Петербург, 1895. - Т. ХУ. - С. 722-723.
  2. Ганулич А. «Слышен звон бубенцов издалёка.» / А. Ганулич. - М.: Сов. Россия, 1990. - 144 с.
  3. Гудима А. До методології поглядів на історію запровадження християнства в Русі-Україні / А. Гудима // Історія релігій в Україні: Матер. УІІІ Міжнарод. круглого столу 11-13 травня 1998 року. - Львів, 1998. - С. 79-80.
  4. Жолтовський П. Художнє лиття на Україні / П. Жолтовський. - К., 1973. - С. 36.
  5. Каргер М. Древний Киев. У 2-х т. / М. Каргер. - М.-Л., 1958. - Т. 1. - 572 с.
  6. Катрій Ю. Наша християнська традиція / Ю. Катрій. - Нью-Йорк-Рим: Вид-во ОО. Василіян, 1988.
  7. Кіндратюк Б. Нариси музичного мистецтва Галицько-Волинського князівства / Редактор і автор Переднього слова Ю. Ясіновський. - Івано-Франківськ-Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України (Серія: Історія української музики. Дослідження), 2001. - Вип. 9. - 144 с.
  8. Літопис руський / Пер. з давньорус. Л. Махновця. - К.: Дніпро, 1989. - 591с.
  9. Михайлова Р. Стародавні дзвони Волині і Галичини / Р. Михайлова // Сакральне мистецтво Волині: Наук. зб. Матер. ІХ Міжнар. наук. конф. м. Луцьк, 31 жовт. - 1 лист. 2002 р. - Луцьк, 2002. - Вип. 9. - С. 109-113.
  10. Оловянишников Н.И. История колоколов и колокололитейное искусство / Н.И. Оловянишников. - М., 1912.
  11. Полное собрание русских летописей (далі - ПСРЛ). Ипатьевская летопись. - СПб: Типография М. Александрова, 1908. - Т. 2. - 938 стб.+ 87 с.
  12. Пеленський Й. Дзвони на Україні-Руси / Й. Пеленський // Діло - Львів, 1910. - № 124-126.
  13. Рожко В. Нарис історії української православної церкви на Волині: Історико- краєзнавчий нарис / В. Рожко. - Луцьк: Медіа, 2001. - 672 с.
  14. Рожко В. Церковні дзвони Волині в ІХ-ХVІІ ст. / В. Рожко // Наша віра. - 2000. - Ч. ІІ. - С. 9.
  15. Слово о полку Ігоревім / Вступ. стаття, редакція текстів, ритмічний переклад «Слова» та приміт. Леоніда Махновця. - К.: Дніпро, 1970. - 168 с.
  16. Січинський В. Дзвони / В. Січинський // Енциклопедія українознавства. Словникова частина. Репринт. відтвор. вид. 1955-1984 рр. - Львів, 1993. - Т. 2. - С. 508.
  17. Толочко П. Киев и Киевская земля в эпоху феодальной раздробленности ХІІ- ХІІІ веков. / П. Толочко. - К.: Наук. думка, 1980. - 224 с.
  18. Набок Л. Православні храми Переяславщини: історія, дослідження, сучасність / Л. Набок, О. Колибенко. - К., 2008. - 175 с.
  19. Коринный Н. Переяславская земля Х- первая половина ХІІІ века. / Н. Коринный. - К., Наукова думка, 1992. - 312 с.
  20. Режим доступу: http://garbuz.org.ua / Медведчук Г. Дзвони радості і торжества життя.
  21. Розповідь респондента Ющенко Л.П жительки міста, прихожанки собору Успіння Пресвятої Богородиці.
  22. Розповідь респондента Набок Л.М., прихожанки Свято-Троїцької церкви.

Kostuk Nataliya
Church bells: historical aspect and perception of the bell's ringing by the Pereyaslav religious buildings' believers
The question of the bell's origin from church and everyday occurrence in Christian culture to the symbolic and patriotic one is cleared up and investigated in the article. It is also about the importance of the Kyivan Rus Orthodox Church's bells and some examples of noted bell tower's construction. The issue of half-ages condition of the bell's ringing in the present-day Pereyaslav is observed here.
Key words: church bells, the mace, riveting mandrels, Kyivan Rus, Pereyaslavl' of Kyivan Rus times, church rites, before Mongolian period, bell towers, temples, cathedrals, chronicles, canon bells.


Автор: Наталія Костюк (м. Переяслав-Хмельницький)
ПЕРЕЯСЛАВІКА: Наукові записки НІЕЗ «Переяслав» / ІІІ Єфремівські читання «Релігійне життя Переяславської землі (ІХ-ХХІ ст.)». - Збірник наукових статей. - Випуск 7(9) – 2014. – С. 128-134.

1