Переяслав-Хмельницький колаж
місто Переяслав та Переяслав-Хмельницький район
Головна » Історія » Битва за Дніпро у мемуаристиці і документах: компаративний аналіз радянських і німецьких джерел

Битва за Дніпро у мемуаристиці і документах: компаративний аналіз радянських і німецьких джерел

У статті зроблено спробу розкрити особливості боїв за Дніпро восени 1943 року. Головний акцент зроблено на співставленні мемуарів радянських і німецьких генералів. Проаналізувавши мемуари Г. Жукова, К. Москаленка, К. Рокоссовського, Ф. Міллентіна, Манштейна, Е. Рауса, автор прийшов висновку, що характерною особливістю спогадів є їх суб'єктивність, оскільки, зосередивши увагу на перемогах, генерали лишають поза увагою свої прорахунки.

Влітку 1943 року, після нищівної поразки німецьких військ на Курській дузі, радянські війська продовжили широкомасштабний наступ на всій території України, прагнучи прорватися до Дніпра і, скориставшись розгубленістю ворога, захопити плацдарми на його правому березі. Водночас, для Гітлера та його поплічників, Дніпро став останньою надією змінити становище на фронті на свою користь. Виступаючи на зборах нацистської партії у Берліні, він самовпевнено заявляв: «Швидше Дніпро потече назад, ніж руські перетнуть його - цю могутню водну перешкоду в 700-800 м завширшки, правий берег якої являє собою ланцюг безперервних дотів - природну неприступну фортецю». У цих словах Гітлера є доля істини, адже правий берег Дніпра високий і крутий, порізаний балками і ярами.

Радянське командування розуміло, що лише стрімкий наступ Червоної армії до Дніпра, унеможливить повне руйнування та пограбування Лівобережної України. Тож незважаючи на втому «від безперервних боїв, ... перебої в матеріально-технічному забезпеченні, ... всі ми від солдата до маршала, горіли бажанням швидше викинути ворога з нашої землі» [3, с. 601]. Відразу після звільнення Харкова Г. Жуков прибув до Ставки, де 25 серпня окреслив ситуацію на фронті і вказав на необхідність виділення Воронезькому і Степовому фронтам додатково людей, озброєння і боєприпасів. У цей час для радянських військ на фронті виникли сприятливі умови. Адже наприкінці серпня 1943 року Південно-Західний фронт під командуванням Р. Малиновського і Південний фронт під командуванням Ф. Толбухіна прорвав оборону німецьких військ на Сіверському Дінцю і Мінусі, а 29-й німецький корпус, не мав можливості вийти з оточення. Зважаючи на це, 27 серпня до вінницької ставки терміново прибуває Гітлер. Під час наради Е. Манштейн зажадав від фюрера додаткового виділення 12 дивізій і заміни ослаблених частин іншими; в іншому випадку він змушений буде залишити Донбас. Але дуже швидко Манштейн переконався, що допомоги чекати марно - резерви гітлерівців були виснажені попередніми боями.

На загрозливий стан ворожих військ вказує і радянська мемуаристика. Так, за твердженням Г. Жукова, в цей час була можливість «відсікання і оточення значних угруповань противника, чим би полегшувалось дальше ведення війни. Зокрема, ... південне угруповання противника на Донбасі ... можна було відсікти потужним ударом із району Харків - Ізюм в напрямку на Дніпропетровськ і Запоріжжя» [3, 598] Але Сталін, за твердженням Жукова, притримувався стратегії «виштовхування», а по цілій низці обставин взагалі не зовсім впевненим в доцільності застосування операцій на оточення ворога. Тож, замість того, щоб оточити ворога та завадити йому у відступі на правий берег і знищенні мостів, Ставка продовжувала наполягала на нанесенні фронтальних ударів по ворогу.

Враховуючи складну ситуацію на фронті, 3 вересня фельдмаршал Е. Манштейн вилетів до ставки фюрера у Східній Прусії. Метою візиту було інформування Гітлера про катастрофічний стан групи армій «Південь». Зустріч мала бурхливий характер, але ніякого результату не принесла. На цю обставину вказує як Манштейн, так і інші німецькі генерали - Ф. Мілєнтін і В. Герліц. Наступна зустріч фельдмаршала з Гітлером відбулася 8 вересня в Запоріжжі, де командувачу групи армій «Південь» вдалося переконати фюрера у дійсно загрозливому стані німецьких військ. Зважаючи на такий стан, Гітлер 15 вересня 1943 року дав дозвіл відвести війська за Дніпро, хоча і продовжував сподіватись що цього вдасться уникнути завдяки підтягуванню нових дивізіонів штурмових гармат. Гітлер вважав, що «використання технічних засобів буде достаттньо для стабілізації ситуації, котру можна було досягти лише шляхом введення в бій великої кількості нових дивізій» [4, с. 539].

Для здійснення переправи у розпорядженні німецьких військ було п'ять переправ - в районі Дніпропетровська, Кременчука, Черкас, Канева і Києва. Тож, на думку Міллентіна, «було дуже сумнівно, що ... вдасться зупинити росіян на Дніпрі. Тому виконати своє завдання ми могли в тому випадку, коли б вдалося уповільнити просування російських військ» [5, с. 207]. Але, як це не дивно звучить, ворогу нічого уповільнювати не довелося, адже радянське командування саме сприяло успіху ворожих військ. Саме на це вказує німецький генерал Е. Раус: «Однак усі наші зусилля пішли б прахом, якби росіяни правильно використали свої значні повітряні сили. Тому, як не смішно, по великому рахунку успіх нашої переправи забезпечила Червона Армія. На наш подив, радянські літаки не показувались до того часу, доки 90 відсотків наших військ, зброї і техніки не закінчили переправу» [8, с. 22]. На невдалі дії радянської авіації вказує і Ф. Міллєнтін: «На щастя, авіація росіян не володіла достатньою гнучкістю і гарною наземною організацією, котра необхідна для швидкого використання нових аеродромів... Тому великим групам наших військ, які швидко рухалися в перервах між нальотами авіації, часто вдавалося услизнути, хоча вони і створювали собою прекрасну ціль для ударів з повітря» [5, с. 210]. Такі обставини пояснюються зношеністю авіапарку (наприклад, наприкінці вересня у складі повітряних армій Центрального, Воронезького, Степного і Південно-Західного фронтів було всього 230 денних бомбардувальників і 256 штурмовиків) і, як це не банально звучить, відсутністю пального. Зрозуміло, що така кількість літаків не могла в повній мірі забезчити наступ радянських військ. «...Найсерйознішим чином на хід подій, - за твердженням К. Москаленка, - вплинула нестача пального, особливо для авіації. Можливо, що в цьому й полягала одна з причин недостатньої активності 2-ї повітряної армії. Ворожа авіація посилено заважала форсуванню ріки і зосередженню наших військ...» [6, с. 154].

Відступаючи, ворог широко застосовував тактику «випаленої землі» - величезна територія Подніпров'я перетворювалася в пустелю. Напередодні відступу Гімлером була видана директива, де чітко зазначалося, що «необхідно добитись того, щоб при відході з районів України не залишилося жодної людини, жодної голови худоби, жодного центнера зерна, жодної рейки, щоб не збереглися ні один будинок, ні одна шахта, яка б не була вивезена на довгі роки з ладу, щоб не залишалося жодного колодязя, який би не був отруєний. Противник має знайти справді тотально спалену і зруйновану країну.» [10, с. 281]. Відступаючи на захід, вони прикривалися величезними пожежами, знищуючи врожай і перешкоджаючи просуванню радянських військ. Згодом, німецькі генерали знайдуть виправдання своєму злочину - таким чином було врятовано «долю цілої групи армій». Але і тут, цинізму та лицемірству німецьких генералів не було меж. Навіть через роки, в їхній свідомості не відбулося щирого каяття, переосмислення своїх вчинків і усвідомлення злочину, який вони вчинили перед людством. Чітко простежується лише одне - бажання не лише виправдатися перед суспільством, а зобразити себе жертвою обставин. «Сама думка про знищення усіх продовольчих запасів і створення «зони пустелі» - писав Міллентін, - ... не викликала у нас захоплення. Але, ... коли б ми не застосували таких заходів, тисячі солдатів не змогли б досягнути Дніпра. В мене немає ніякого сумніву, ... що зло, яке ми вчинили цивільному населенню на Україні, ... не можна порівнювати із трагічною долею сотень тисяч убитих і покалічених мирних жителів під час повітряних нальотів ... на німецькі міста» [5, с. 217]. Тож, задля збереження військ Вермахту, мирне населення було принесене німецьким командуванням в жертву Тівазу (бог війни у стародавніх германців - автор).

Манштейн наче хизується, що відступаючи, вони перетворили перед Дніпром ділянку в 30-40 км в пустелю, знищили або вивезли до тилу все, що могли б використати радянські війська для розгортання наступу, включаючи місця можливого розквартирування. Таким чином територією України знову прокотився смерч «випаленої землі». Вперше він прокотився у 1941 році, коли відступаючі частини Червоної Армії підривали мости і переправи, нищили народне господарство, палили поля. Вдруге це зробили відступаючі гітлерівські війська.

Ціною неймовірних зусиль і людських втрат, наприкінці вересня 1943 року радянські війська нарешті досягли побережжя Дніпра. Майже одночасно до Дніпра вийшло п'ять фронтів - Воронезький, Степовий, Центральний, Південо-Західний і Південний. Фронт розтягнувся на ділянці понад 700 кілометрів - від Лоєва до Запоріжжя. Перед наступаючими радянськими військами Ставка поставила стратегічні завдання. Основні сили Центрального та Воронезького фронтів мали зосередитись на Київському напрямі, Степовий фронт - на Кременчуцькому, Південно-Західний - на Дніпропетровському та Запорізькому, Південний фронт - на Мелітопольському та Кримському напрямку.

У ході наступу раднських військ спостерігалася відсутність чіткої взаємодії між військами. Так, значну допомогу військам Воронезького фронту могли надати війська 60-ї армії Центрального фронту, що суттєво полегшило б наступ на Київ. Проте, незважаючи на пропозицію Рокоссовського (командувача Центрального фронту) нанести удари по ворогу військами його фронту, підтримки так і не отримав. Скориставшись цією неузгодженістю і нерішучістю радянського командуваня, Манштейн практично без втрат провів переправу військ. У своїх мемуарах він із захопленням описує переправу військ на правий берег Дніпра. «Ми повинні були переправити близько 200 000 поранених. Загальне число залізничних составів, які перевозили військове і евакуйоване майно, складали близько 2500. Чисельність цивільних осіб, що приєдналася до нас, складала кілька сот тисяч. Цей відхід був проведений за порівняно короткий відрізок часу і, якщо врахвати дуже обмежену кількість переправ через Дніпро, в надзвичайно складних умовах» [4, с. 553]. У мемуарах Е. Манштейн цинічно стверджує, що переважна більшість цивільних відступала добровільно, рятуючись таким чином від «совєтів». Але німецький фельдмаршал лукавить, адже мирне населення використовувалися німцями як живий щит. Якщо німецькі генерали у своїх спогадах намагаються «зрізати» гострі кути і оминути незручні питання, завуалювавши свої злочини пеленою ефимерного доброчинства, то солдати це описують без пафосу. «Кожен солдат, який дістався безпечної зони - берега Дніпра, опинявся в стані неймовірної паніки. Адже тут він дізнавався, що потрібно розштовхати решту солдат, навіть потопити їх, щоб поміститись на човнах, котрі часто тонули так і недопливши протилежного берега» [2].

Не в кращих умовах переправлялися на правий берег і радянські війська. У складі фронтів, котрі вийшли до Дніпра, налічувалося 27 понтонних батальйонів, які внаслідок низки обставин, не були своєчасно підтягнуті до районів переправ. Крім того, з'єднання не були забезпечені табельними переправними засобами, що неминуче уповільнювало форсування річки. «Не чекаючи коли надійдуть понтонні й важкі засоби наведення мостів, частини долали Дніпро на чому завгодно - на плотах з колод, саморобних паромах, на рибальських човнах і катерах. Усе, що потрапляло під руку, йшло в хід» [3, с. 602-603]. «З надзвичайною швидкістю і дивовижною винахідливістю виготовлялися переправні засоби. Ставало в нагоді все, що виявилося під рукою, - колоди, дошки, діжки. Спорудивши плоти, бійці під вогнем ворога підтягували їх до самого берега, спускали на воду. Місцеві жителі допомагали рибальськими човнами, будівельним матеріалом» [6, с. 134-135]. Навіть між «ура- патріотичними» словами генералів, неприховано проглядається трагедія цілого народу. Ніхто з них так і не насмілився сказати, що під лаконічним і всеохоплюючим «все, що потрапляло під руку», приховуються плащ-намети і речові мішки, які набивши сіном, соломою чи сухим очеретом, використовували як плавзасоби. Саме на таких плавзасобах переправлялася більшість наших воїнів, переправлялись під постійним обстрілом і авіаударами ворога.

Аналізуючи спогади генералів ворогуючих армій, можна виділити не лише схожі труднощі перед якими постали війська при переправі через Дніпро, а й намагання використати «вибіркову» об'єктивність. Ніхто з генералів, на жаль, не зізнається у своїх прорахунках. Головна увага зосереджується на блискуче проведених операціях, а прорахунки описуються або кількома загальними фразами або взагалі відсутні.

Але незважаючи на труднощі і невігластво командування, битва за Дніпро мала величезне стратегічне і політичне значення. Таким чином було створено передумови які забезпечили звільнення всієї України і відкрили шлях для наступу Червоної Армії на Західну Європу.

Джерела та література:

  1. Король В. Визвольні бої Червоної армії на території України (1943­1944 рр.) / В. Король // Український історичний журнал - 2005 - № 1. - С. 16-34.
  2. Ги Сайер. Последний солдат Третьего рейха. http://www.world-war.ru/ poslednij-soldat-tretego-rejxa/
  3. Жуков Г. К. Спогади і роздуми / Г. К. Жуков. - Політвидав України, 1985. - 841с.
  4. Манштейн Э. Утерянные победы: перевод с немецкого / Эрих фон Манштейн. - Москва: АСТ, 2014
  5. Меллентин Ф. В. Танковые сражения 1939-1945 гг. : Боевое применение танков во второй мировой войне / Ф. В. Меллентин. - М. : Изд-во Иностр. лит-ры, 1957. - 303с.
  6. Москаленко К. С. На південно-західному напрямі: 1943-1945. Спогади командарма. Кн. 2 / К.: Політвидав України, 1984. - 671 с.

Ключові слова: Мемуари, Дніпро, Ставка, радянські війська, командування, авіація, «випалена земля», ворог.

The article is an attempt to reveal features of the fights for the Dnieper river in the autumn of 1943. The main emphasis is on the comparison of memoirs of Soviet and German generals. Analyzing the memoirs of G. Zhukov, K. Moskalenko, K. Rokossovsky, F. Millentin, Manstein, E. Raus, the author came to the conclusion that the characteristic feature of memories is their subjectivity, because by focusing on the wins, the generals disregard their failures.

Keywords: A memoir, the Dnieper, the Bet, Soviet troops, command, aviation, «scorched earth», the enemy.


Автор: Леонід Чирка (м. Переяслав-Хмельницький) // «Друга світова війна: події, факти, версії»: матеріали Всеукр.наук. конф. (24 квітня 2015 р). – Переяслав-Хмельницький, 2015. – С. 52-58

1