Переяслав-Хмельницький колаж
місто Переяслав та Переяслав-Хмельницький район
Головна » Історія » У 17му столітті Переяслав був містом зброярів

У 17му столітті Переяслав був містом зброярів

У1650-1690-х рр. у полковому місті Переяславі працювали чималі майстерні, в яких шабельники й пушкарі виробляли та ремонтували зброю. У період Національної революції та Визвольної війни середини XVII ст., після воєнних походів у місто звозилися гармати та «пороховий» і олов’яний скарб. Будучи єдиним старовинним полковим центром Лівобережної України, Переяслав неодноразово ставав місцем концентрації козацьких військ напередодні військових походів. Зокрема під час українсько-польської війни Переяслав був одним із найбільших центрів постачання зброї, продовольства та фуражу всьому українському війську.

Переяслав та його передмістя також були осередками виробництва селітри, необхідної для виготовлення пороху. Концентрація значних запасів пороху в початковий період Визвольної війни перетворило Переяслав на  головний артилерійський центр Лівобережжя. Військову артилерію обслуговували 300 гармашів. Окрім цього, переяславські козаки мали на озброєнні власну полкову артилерію, тому становили добре підготовлену, ударну силу у складі українського війська.

Проведення в Переяславі переговорів з польсько-шляхетським посольством в лютому 1649 р. та Переяславської ради 1654 р. засвідчило важливу роль козацького міста в суспільно-політичному житті України в середині XVII ст. Переяславське козацтво також брало активну участь в усіх найважливіших воєнних операціях 1648-1657 рр., особливо відзначившись у битві під Батогом у травні 1652 р.

У другій половині XVII ст. полкове місто Переяслав було найбільшим торгово-ремісничим осередком з-поміж міст Гетьманщини, зокрема в 1666 р. місто мало найвищий у Київському воєводстві відсоток ремісників, зайнятих у металообробці, – близько 19. За чисельністю ковалі займали третє місце в Переяславі після шевців та кушнірів. Завдяки розвинутій торгівлі в полковому місті Переяславі так само, як в Чернігові та Ніжині, у другій половині XVII ст. фіксується найвища чисельність заможних майстрів-шабельників, що виробляли холодну, клинкову зброю. У 1660-х роках у Переяславі було три шабельники. Очевидно, що частина продукції постачалася на внутрішній ринок. Таким чином, старшина та заможні козаки могли купувати для себе і свого військового загону шаблі місцевого виробництва, що й зафіксовано в документах.

Варто наголосити, що козаки не  складали регулярної армії на зразок західноєвропейських із розвинутою системою складів, комунікативних ліній і централізованим забезпеченням зброєю та амуніцією. Кожний козак озброювався по змозі своїм коштом. Саме із цим пов’язаний той факт, що в часи масового зубожіння козаки не могли утримувати себе на належному рівні. Так, у XVII-XVIII ст. бойова шабля залишалася досить дорогим і престижним видом зброї, доступним однак для козаків середньої заможності. Як правило, її мали на озброєнні реєстрові підрозділи, що перебували на урядовій службі, українська шляхта, старшина та заможне рядове козацтво, а також «бойові товариші», які озброювалися коштом хазяїна. Для козацької бідноти єдиним способом придбати шаблю було захоплення військової здобичі. Встановлено, що в Україні набули поширення шаблі турецьких типів, перський шамшир, польсько-угорський тип II, карабелі, ординки, чечуги. Менше розповсюдження мали «шаблі орла» та гусарські карабелі (так звані «козацькі»). Зрідка трапляється зброя балканського походження. Місцеві шаблі виготовлялися за іноземними технологіями, часто із застосуванням готових складових. Така тенденція характерна для зброярського ремесла на всіх територіях колишньої Давньої Русі із XV ст. Відсутність своєрідного зброярського розвитку XVII-XVIII ст. пов’язана із занепадом національної державності в українських землях. Порівняння зброярського виробництва України та Росії демонструє переваги централізованого керівництва, що опікується промисловим розвитком держави (у Росії). З XVIII ст. в Росії вже формувалися оригінальні типи зброї. Козацькій Україні на це просто забракло історичного часу, а згодом настала певна монополія російських зброярів на виготовлення такого виду холодної зброї.

Крім потреб оборони Переяслава, у другій половині XVII ст. у зв’язку з періодичною військово-політичною боротьбою (між різними козацько-старшинськими угрупованнями та між Московією і Польщею) у місті розташовувався російський гарнізон, бойове спорядження якого потребувало ремонту або заміни. Зокрема, для ремонту гармат та «перекручування» зіпсованого пороху в 1697 р. до Переяслава були направлені російські майстри з учнями. Причому було наказано: «…пушкарям и солдатам, и стрельцам учиться, чтоб впредь в Переяславль для таких дел мастеров не посылать…». Після завершення ремонту та курсу навчання майстрів з учнями відіслали до Ніжина.

Усе це свідчить не про відсутність у Переяславі кваліфікованих зброярів, а про небажання царських чиновників їх наймати: «…от переяславльского воеводы о том, что … мелкого худого ружья починить некому, мастеров таких нет. А Черкасскіе слесари о починке просят … рублев с полтиной, а меньше не берут». А за таку ціну воєвода їх «брать не смееет». Необхідні для обслуговування арсеналу матеріали російські військові також намагалися привозити із собою.

У разі призначення нового воєводи в Переяславі, як правило, готували так званий «Розписной список…». У 1682-1683 рр. було складено розпис воєводі Микиті про значну кількість вогнепальної та холодної зброї, серед якої – гармати, пищалі, мушкети, карабіни, пістолети, шпаги з піхвами, протазани, довгі й короткі списи та «3 знамени кумачных казачьих (козацькі стяги – авт.)». Тобто в «Розписном списке Переяславля» перераховувалася вся наявна зброя арсеналу міської фортеці, у тому числі переяславських збройних сил, що підтверджується багатьма вказівками на місцеве виготовлення деяких партій зброї із числа «принятых». Зокрема, у розписі військового спорядження Переяслава 1679-1680 рр. згадуються драгунські рушниці та мушкети переяславської роботи. При цьому варто враховувати, що царське військове командування докладало всіх можливих зусиль для організації матеріального забезпечення своїх гарнізонів із російської території. Ці поставки не пов’язуються зі зброєю, адже в Переяслав (у 1679 р. в місто були відрядженні із Севська й Білгорода «служилые люди»), як і в Гетьманщину, російські військові підрозділи направлялися в уже сформованому та спорядженому вигляді зі зброєю власних зразків: шпагами, бердишами (бойовими сокирами) та ін. Зброю ж з українських міст по можливості намагалися відправляти до Росії. Така практика цілком узгоджується з політикою царського уряду стосовно інших «стратегічних» товарів. Так, із Росії до України заборонявся ввіз селітри, що була сировиною для виробництва пороху. Причому вивіз зазначеної продукції з України (де подібний експорт, у свою чергу, був заборонений урядом Речі Посполитої) завжди економічно заохочувався.

Таким чином російські урядники прагнули забезпечити незалежність функціонування своїх військових гарнізонів як у Переяславі, так і в решті міст Гетьманщини (де вони, очевидно, почувалися непевно) від місцевої матеріальної бази. Переяславські міщани-ремісники й козаки переважно для внутрішніх потреб міста та для українського війська виготовляли та ремонтували як холодну, так і вогнепальну зброю.


Джерело: В’ячеслав Лоха, кандидат історичних наук
1