Переяслав-Хмельницький колаж
місто Переяслав та Переяслав-Хмельницький район
Головна » Бібліотека » Традиційна та нетрадиційна війна на території України

Традиційна та нетрадиційна війна на території України

«Ты виноват уж тем, что хочется мнекушать!»

І. Крилов «Волк и Ягненок»

З розвитком людства відбувається еволюція воєн та збройних конфліктів. «Збільшеннямасштабіві запеклості військових конфліктівстаєнастільки жхарактерною рисоюсучасних суспільств, як і зміни іншихсоціальних інститутів, що відбулися віндустріальнуепоху» [3, с. 251]. Змінюються зміст та характер воєн. З'являються нові форми та способи їх ведення. Водночас змінюється й ментальність як безпосередніх учасників збройних конфліктів, так і населенняконфліктуючих сторін. Після закінчення «холодної війни» загроза нової світової війни дещо ослабла. Але початок ХХІ ст. не став стабільнішим для людства, і ознаменувався виникненням нових воєн. Конфлікти нового століття цілком можна назвати новим типом воєн сучасної епохи. Американський військовий теоретик Ф. Гоффман одним з перших зазначив: «.війни сучасної епохи характеризує процес гібридизації, у рамках якого змішуються традиційні форми війни, кібервійни, організованої злочинності, іррегулярних конфліктів, тероризму і т. п.» [7, с. 36]. Визначенню поняття «гібридна війна» та його зміступрисвячено чимало коментарів різних експертів[1] [9, с. 15-23]. Інтернет-енциклопедія «Вікіпедія» визначає «гібриднувійну» (англ. Hybrid warfare) як «воєнну стратегію, що поєднує звичайну війну, малу війну і кібервійну». Заслуговує на увагу визначення, запропоноване американським військовим теоретиком Д. Кілкалленом: «.гібридна війна - це краще визначення сучасних конфліктів, вона містить у собі комбінацію партизанської та громадянської воєн, а також заколоту й тероризму» [7, с. 37]. Наприкінці квітня 2015 р. в інтерв'ю на «Радіо Свобода» колишній радник з питань безпеки при ООН і НАТО, член верхньої палати парламенту Нідерландів, генерал-майор у відставці Франк ван Каппен, коментуючи події в Україні, дав таке визначення змісту цього поняття: «... гібридна війна - це змішання класичного способу ведення війни з використанням нерегулярних збройних формувань. Держава, що веде гібридну війну, проводить операцію з недержавними виконавцями -бойовиками, групами місцевого населення, організаціями, зв'язок з якими формально повністю заперечується. Ці виконавці можуть робити такі речі, які сама держава робити не може, тому що зобов'язана додержуватися Женевської та Гаазької конвенцій про закони сухопутної війни, міжнародних домовленостей з іншими країнами.Усю брудну роботу можна перекласти на плечі недержавних формувань» [7, с. 37]. Деякі американські експерти зупиняються на трактуванні сутності змісту «гібридної війни» як «формивоєнних дій із залученням у конфлікт різнорідних заскладом, засобами, рівнем і характером підготовки сил» [7, с. 37].

Протягом двадцяти років незалежності переважна більшість українців були переконані у тому, що війна Україні не загрожує. В одному із соціологічних досліджень «Рейтинг загроз», проведеного у березні 2011 р. соціологічною групою «Рейтинг» відповіді українців розподілилися таким чином. Населення України не відчувало загроз війни, втрати суверенітету держави. Українців хвилювали проблеми пов'язані з безробіттям, знеціненням гривні і т.і. [8] Сучасне українське суспільство втратило відчуття загрози війни. Приблизно сімдесят років минуло від часу розгортання останнього військового конфлікту на території України (Друга світова війна) та близько тридцяти років від часу, коли населення території України брало участь в Афганській війні. Лише незначна частина сучасних українських військових, як миротворчий контингент ООН, брали участь у гарячих точках збройних конфліктів у світі. Молода українська держава надмірно акцентувала увагу на війнах минулого. Сучасні війни, які відбувалися у світі мало цікавили населення України. Влада постійно наголошувала на миролюбності українців. Тому війна на території України виявилася цілковито неочікуваною.

Таким же несподіваним виявився ще й перехід від війни традиційної до війни нетрадиційного нового типу.

У 1994 р. у Києві відбулася міжнародна конференція «Проблема конфліктів у посттоталітарному суспільстві: теорія, методика, практика». Учасники конференції, у тому числі провідні соціологи України, наголосили на можливості «десантируемого конфликта» в Україні. Є. Головаха у виступі наголосив про свідоме залякування суспільства соціальним хаосом через можливі різного роду конфліктні ситуації в країні [6, с. 9-10]. Г. Перепилиця, аналізуючи воєнні конфлікти на території СНГ, стверджував (наголошуємо 1994 р.!) про механізми регулювання воєнних конфліктів Росією:

1) надання політичної і матеріальної підтримки сепаратистськи налаштованим лідерам;

2) проведення відкритої «психологічної війни» з метою формування конфліктної свідомості у сепаратистськи налаштованих соціальних сил;

3) надання сепаратистам як прямої, так і непрямої допомоги, що формує у лідерів цих сил готовність вирішувати будь- які проблеми з центром воєнним шляхом;

4) впевненість в ефективності лише воєнного розв'язання конфлікту;

5) безпосередня участь у воєнному конфлікті російської армії [6, с. 35].

Отже, сценарій воєнних дій в Україні 2014-2015 рр. можна було б «розгадати»-передбачити задовго до його виникнення. Але в умовах перманентної економічної кризи (як і багатьох інших проблем) ані державі, ані суспільству не було справи до будь-яких збройних конфліктів. Українська влада протягом років незалежності постійно і настійливо будувала громадську думку навколо того, що населення України має дати відповідну оцінку мирному (а не воєнному, як в інших пострадянських країнах) розвиткові подій у державі. Злиденна, хвора держава і суспільство мали інші проблеми, які вимагали негайного вирішення. Тому питання війни і миру із сусіднім, та ще й колись «братнім» народом не розглядалося взагалі.

Аналіз розвитку ситуації навколо України дає всі підстави стверджувати, що сьогодні наша держава зіткнулася саме із новою формою ведення воєнних дій. Це підтверджується особливостями розвитку воєнного конфлікту, відмінною ознакою якого є відсутність прямих бойових зіткнень регулярних військ та існування змови держави агресора з недержавними формуваннями, які діють на території України: загонами бойовиків, «козацтва», місцевого криміналітету, групами місцевого населення сепаратистського спрямування, зв'язок з якими формально цілковито заперечується. Використовуються нові методи та способи ведення цієї війни: захоплення державних об'єктів, органів місцевої влади та об' єктів критичної інфраструктури, організація та проведення терористичних актів підкуп, шантаж, залякування, викрадення людей. Усе це супроводжується резонансними акціями насильства до непокірних та проявами мародерства. Соціально-політична та безпекова ситуація в Україні загалом та в її окремих регіонах штучно «розхитується»такого роду виконавцями до небезпечного рівня повного безвладдя.

Принципово нова форма ведення бойових дій із застосуванням технологій «гібридної війни», яка охоплює комплекс заходів політичного, економічного, інформаційного, спеціального та військового характеру, потребує переорієнтації всього силового блоку України до ведення воєнних дій у нових умовах сучасного протистояння з агресором. Війна проти України, яка ведеться силами іррегулярних (незаконних) збройних формувань та анонімних військових підрозділів, відрізняється відсутністю відкритого протистояння, використанням нових тактик, дезінформації, створенням за короткий час атмосфери паніки й загроз, використанням місцевих жителів як «живого щита». Не здійснюючи збройне вторгнення на територію України, Росія, разом з тим, продовжує нарощувати агресію: у конфлікт залучаються дедалі більше загонів бойовиків і найманців. Водночас усі ці заходи супроводжуються цілеспрямованою потужною інформаційною кампанією.Нова російська стратегія робить наголос на солдатах «нізвідки», котрі нібито не належать жодній державі й завдяки цьому не підпадають під будь- які закони та конвенції. Бойовики разом із сепаратистами та місцевим криміналітетом здійснюють захоплення будівель обласних та міських держадміністрацій, аеропортів, влаштовують диверсії на об'єктах місцевої інфраструктури. Звичайно, на такі дії, притаманні технологіям «гібридних воєн», складно реагувати, на відміну від явної збройної агресії, коли кордон держави перетинають регулярні військові формування [9, с. 195-239].

Кінець ХХ ст. американський воєнний соціолог Ч. Москос[2]називає часом після «холодної війни» ерою «суспільства заперечення війни». Автор не заперечує війн як таких, і далекий від думки про те, щоб дотримуватися ідеї «майбутнього без воєн». Однак, на його погляд, науковці замало приділяють уваги збройним силам (далі - ЗС) як важливому інституту суспільства, у той же час відбувається постійне применшення значення ЗС. Армія страждає, на його думку, від позиції двох теоретичних шкіл. Перша школа пропонує доктрину «воєнних технологій», і тим самим применшує значення людського фактора в армії. Друга школа здійснює акцент на теорії та практиці миру, тим самим, нівелюючи значення функцій ЗС у суспільстві [4, с. 79]. Ч. Москос намагається проаналізувати питання не такпро те, що відбувається всередині ЗС, а те, якою буде реакція військових на зовнішні виклики, якими будуть структура і функції ЗС за обставин «заперечення війни» у суспільстві. Таким чином, він будує три ідеальні типи суспільств: «суспільство готовності до війни», «суспільство стримування війни» і «суспільство заперечення війни» [4, с. 79]. «Суспільству готовності до війни» відповідали країни НАТО і країн Варшавського договору 50-60-их рр. ХХ ст. На цей час сформовані великі за кількістю постійні армії, які побудовані за принципом військової мобілізації. Тип «суспільство стримування війни» більш характерний для США, Великобританії 70-80-х рр. ХХ ст. Кількість війська значно зменшена, відбувається перехід від масових до високооплачуваних і високотехнічних професійних ЗС. Тип «суспільство заперечення війни» характерний для таких країн як Швеція, Швейцарія, Канада. Відбувається перехід від великих ЗС до малочисельних кадрових ЗС при наявності підготовленого резерву. Еволюційні процеси, які ведуть від «суспільства готовності до війни» до «суспільства заперечення війни» звичайно змінюють статус і функції військових [4, с. 82-83].

Сьогодні не викликає сумніву той факт, що Збройні Сили України (далі - ЗСУ) не змогли пристосуватися до нових реалій життя. Сучасні ЗСУ мають давній «шлейф» проблем. Після здобуття нашою державою незалежності Верховна Рада України своєю Постановою ухвалила рішення про взяття під свою юрисдикцію всіх розташованих на українських землях військових формувань збройних сил колишнього СРСР та про створення Міністерства оборони України. У спадок Україна отримала розміщене на її території величезне військове угруповання, яке складалося з трьох загальновійськових та двох танкових армій, ракетної армії, чотирьох повітряних армій, окремої армії протиповітряної оборони, армійського корпусу та Чорноморського флоту й нараховувало понад 800 тис. особового складу, 13,5 тис. танків та інших бойових броньованих машин, 1,5 тис. бойових літаків, 1272 стратегічні ядерні боєголовки міжконтинентальних ракет, 2,5 тис. одиниць тактичної ядерної зброї, понад 350 кораблів і суден забезпечення [1, с. 8]. Додатково відзначимо, що це не були Збройні Сили держави Україна - це були фрагменти війська Радянського Союзу. Військове відомство намагалося створити військо у вигляді «зменшеної до масштабів України - української копії радянської армії». Військова спадщина СРСР вимагала значних коштів на своє утримання. Міністерство оборони України отримало складне завдання: об'єднати все те, що залишилося від радянської армії на території України, в єдине військове формування й налагодити систему управління ним[3]. В основу процесу створення власного українського війська було покладене політичне рішення керівництва України щодо без'ядерного й позаблокового статусу держави. Для українського війська настав час загального скорочення, час, коли не варто було очікувати зростання поваги суспільства до війська, особливо якщо таке становище затягується на роки. У ті часи значно впали якість вишколу та бойовий дух військовослужбовців. Найбільш руйнівним для бойового духу чинником стала вимушена бездіяльність військовиків. Вони не мали змоги підвищувати власний професійний рівень та бойову готовність підрозділів. Військові не мали, як і не мають імунітету до соціальних хвороб суспільства. Дослідження свідчили про зменшення кількості офіцерів, які позитивно ставилися до свого статусу військовослужбовця, про перебування більшої частини офіцерського корпусу у стані апатії та депресії. В офіцерському середовищі слабшало почуття патріотизму, натомість розвивалася схильність до скептицизму, цинізму і споживацтва. Сумний висновок: за ті роки значна частина офіцерського корпусу втратила позитивну мотивацію до служби, бойової роботи та вдосконалення професійних навичок. І це стало серйозною перешкодою для подальшої розбудови ЗС. Бойовий потенціал знижувався внаслідок фізичного й морального старіння військової техніки та озброєння. Зниження професійної надійності військовослужбовців, безумовно, стало загрозою національній безпеці України [1, с. 9-10].

У 90-х рр. ХХ ст. вдалося значно скоротити особовий склад та під впливом зовнішньої політики зарубіжних країн «звільнити» Україну від ядерної зброї, позбутися ракетно-ядерного арсеналу. Від цієї акції Україна не отримала ані значного політичного, ані вагомого фінансового прибутку. Кошти від економічної та господарської діяльності ЗС та від наданих послуг і реалізації надлишкового майна не пішли на фінансове забезпечення оборонних витрат чи на соціальне забезпечення військових. На жаль, влада від дня створення суверенної Української держави відсторонювалася від військових проблем і не бажала глибоко замислюватися над питаннями військового будівництва, оборони, національних інтересів держави. Саме через неконкретність завдань (позаблоковий статус= бажання співпрацювати з НАТО) законодавчої та виконавчої влади й невизначеність питань фінансування в оборонній сфері не було досягнуто позитивних результатів [5, с. 16]. Протягом усього періоду незалежності України не було реалізовано жодної програми реформування ЗС через:

1)     брак політичної волі;

2)      відсутність конкретної державної політики;

3)     нестачу фінансових ресурсів у сфері оборони.

Українське військо стало схожим на довгобуд, коли через застарілість ідей первісного проекту продовжувати будівництво недоцільно, а проекту, який відповідав би реаліям сьогодення та враховував тенденції світових процесів, ще немає, так само, як і грошей [1, с. 11]. Протягом зазначеного періоду і цивільні, і військові усвідомили необхідність одного важливого факту - запровадження механізму демократичного цивільного контролю над ЗС. Саме це дало б змогу перетворити ЗС на підконтрольний суспільству інститут.

Нажаль, українській армії доводиться кардинально змінюватися у дуже непростій ситуації для країни. Сучасна нетрадиційна війна вносить цілий ряд корективів у життя ЗСУ. Можна з упевненістю відзначити, що «суспільство заперечення війни» треба будувати по-новому і по-своєму.

Джерела та література:

  1. Вагапов В. Б. Від задекларованого нейтралітету до вимушеної позаблоковості / Наукове видання / К. : ВД «Стилос», 2012. - 152 с. - Бібліогр.: С. 144-150. [Електронний ресурс.] - Режим доступу: //http://www.nio.mil.gov.ua/pdf/Vagapov2012.pdf
  2. Великі війни, великі трансформації: історична соціологія 20-го століття, 1914-2014: тези доп. / Уклад.: А. А. Мельниченко, П. В. Кутуєв, А. О. Мігалуш // Матеріали міжнар. наук.-практ. конф. (м. Київ, 27-28 листопада 2014 р.). - К.: НТУУ «КПІ», 2014. - 340 с.
  3. Гидденс Э. Социология. - М.: Эдиториал УРСС, 1999 - 704 с. [Електронний ресурс.] - Режим доступу: // http://www.socd.univ.kiev.ua/ LIB/PUB/G/GIDDENS/sociology.pdf
  4. Москос Ч. Вооруженные силы в «обществе отрицания войны» // Армия и общество / Сост. и общ. ред. Чалдымова Н. А. и Черкасенко А. И. - М.: Прогресс, 1992. - 432 с.
  5. Поляков Л. Воєнна політика України: конструктивна невизначеність? // Національна безпека і оборона. - 2004. - № 8. - С. 13-19.
  6. Проблема конфликтов в посттоталитарном обществе: теория, методика, практика. Материалы международных конференций. 20­25 апреля, 25-29 апреля 1994 г. - К., 1994. - 40 с.
  7. Радковець Ю. І Ознаки технологій «гібридної війни» в агресивних діях Росії проти України. - Наука і оборона. - 2014. - № 3. - С. 36­42 [Електронний ресурс.] - Режим доступу: // http://www.nio.mil.gov. ua/ index.php?id=autor&lang=ua
  8. Рейтинг загроз: динаміка [Електронний ресурс.] - Режим доступу :http://ratinggroup.com.ua/products/politic/data/entry/13952/
  9. Рущенко І. П. Російсько-українська гібридна війна: погляд соціолога: монографія / І. П. Рущенко. - Х.: ФОП Павленко О. Г., 2015. - 268 с.


[1] Дискусія щодо назви та сутності війни нового типу детально розглядається у монографії І.П. Рущенка «Російсько-українська гібридна війна: погляд соціолога». Проблемі сучасної війни в Україні присвячена конференція «Великі війни, великі трансформації: історична соціологія 20-го століття, 1914-2014 рр.», яка відбулася у Києві.

[2] Ч. Москос - американський воєнний соціолог, автор книги «Не питай, не говори». На основі положення книги «Не питай, не говори», Конгрес США в 1993 р., дозволив служити в рядах ЗС США гомосексуалістам і представникам інших сексуальних меншин, але заборонив їм розкривати свою сексуальну орієнтацію.

[3] Як відбувався процес становлення національних армій з радянської армії можна прочитати у спогадах безпосередніх учасників подій.

Ключові слова: традиційна війна, гібридна війна, нетрадиційна війна, холодна війна, загроза війни, «суспільство готовності до війни», «суспільство стримування війни» і «суспільство заперечення війни».

The article clarified the concept of «hybrid war» - «irregular war». The essence, characteristical features of technology its application were considered. Basic elements of modern war on the territory of Ukraine were characterized. Concept of Ch. Moscoso about three types of society: «society of readiness to war», «war deterrent society» and «society of war denial» was considered.

Keywords: traditional war, hybrid war, irregular war, the Cold War, the threat of war, «Society of readiness for war», «war deterrent society» and «society of war denial».


Автор: Тетяна Лапан (м. Львів) // «Друга світова війна: події, факти, версії»: матеріали Всеукр.наук. конф. (24 квітня 2015 р). – Переяслав-Хмельницький, 2015. – С. 36-44

1