Переяслав-Хмельницький колаж
місто Переяслав та Переяслав-Хмельницький район
Головна » Бібліотека » Твори мистецтва меморіального музею архітектора Володимира Гнатовича Заболотного

Твори мистецтва меморіального музею архітектора Володимира Гнатовича Заболотного

Видатний український зодчий XX століття Володимир Гнатович Заболотний залишив по собі велику мистецьку спадщину неперехідної вартості. Насамперед, це архітектурні споруди та енциклопедичні видання з історії українського мистецтва.
Твори мистецтва меморіального музею архітектора Володимира Гнатовича Заболотного

З метою увічнення пам’яті видатної особистості і був відкритий меморіальний музей. Аби забезпечити суцільність і єдність показу творчого потенціалу талановитого митця, його дружина Зінаїда Миколаївна подарувала не тільки родинний будинок у Переяславі та особисті речі, а й частину мистецької колекції.

Історія творення колекції бере свій початок з моменту одруження Володимира та Зінаїди, а саме із середини 20-х років XX століття. Першим придбанням стали такі меблі: письмовий стіл, крісла, стільці XIX століття роботи російських майстрів, рояль однієї з найпрестижніших і по сей день фірми "Блютнер". Керуючись власними смаками та уподобаннями, подружжя купувало спочатку найнеобхідніші речі. Але в їхньому виборі перевага надавалася речам найбільш цінним, створеним відомими майстрами чи фірмами.

Точних відомостей про кількість художніх творів, що зберігались у родині, немає. Господарі колекції, вочевидь, не ставили собі на меті колекціонування речей якихось окремих галузей мистецтва. Вони просто полюбляли красиві речі, їх вишукані форми. Переважна більшість творів і особливо живописних – це дарунки господарям від друзів, колег, учнів. Та, зважаючи на фаховий рівень знань Володимира Гнатовича, не викликає сумніву, що придбані родиною предмети є справжніми шедеврами мистецтва. Стосовно образотворчих раритетів, то родинна колекція була набагато більш об’ємною, ніж музейна. Чималу кількість предметів удова залишила для своїх потреб, а згодом їх розпродали спадкоємці.

На сьогодні в музеї академіка-архітектора Володимира Заболотного налічується експонатів тільки основного фонду 1500 шт. Серед них є речі першорядної художньої вартості та історичного значення. Музейна колекція творів мистецтва невелика, але досить різноманітна й цікава. Її предмети є свідками квінтесенції художнього смаку видатного українського архітектора XX століття. Зупинимось на розгляді лише кількох робіт непересічних митців живопису та скульптури.

Золотими літерами в історію українського мистецтва вписалося ім’я Олексія Шовкуненка (1884 - 1974 рр.) – одного із художників, які перетворили українську акварель у живопис великої форми. У кожній його роботі помітна майстерність природженого колориста. Серед них досить відомий краєвид, що побував на виставці в Москві «Дуби у Седневі» (1953). Благородна єдність декількох відтінків жовтих і коричневих кольорів визначає загальний стан мотиву. Відсвічує ясним золотом дубове листя. Рання осінь музейної акварелі заповнює своїм диханням умиротворене життя землі. Краєвид немов випромінює дух спокійної споглядальності, вічності, мудрості, якими обдаровує людину природа при спілкування з нею. Скільки безмежної любові до життя, до рідної землі! Володимир Заболотний товаришував з Олексієм Шовкуненком ще з довоєнних літ. А коли вони перебували разом в Уфі у 1941-1943 роках, Олексій Олексійович написав аквареллю ряд одухотворених, можна сказати, поетичних пейзажів і портретів. Серед них – один з найкращих портретів Володимира Гнатовича. А ще художник давав цінні поради своєму другу-архітектору, який займався також мистецтвом акварелі, і, навіть, дещо вплинув на його манеру зображення пейзажів природи.
Гордістю колекції є живопис самого Володимира Заболотного. Малювати Володимир Гнатович почав ще в роки навчання в гімназії і продовжував протягом життя. У перші роки самостійної творчості в 1928-1936 роки архітектор створив велику кількість етюдів з видами архітектурних пам’яток Переяслава. На них з документальною ретельністю зобразив рідне місто. Ці акварелі є зараз дуже цінними – для вивчення як особливостей української архітектури, так і історії міста: від деяких споруд зараз не залишилось навіть фундаментів.

У 50-х роках Володимир Заболотний написав більше 20 етюдів Дніпра та Трубіжа. Природа України, щедра на чорнозем, зі своїми заливними луками, розкішними дніпровськими плесами, таємничими курганами, справляла на майстра велике враження і знаходила відгук у його творчій уяві. Дзвінка небесна синь, зелений верболіз під палаючим сонцем, жовта стрічка піску та зваблива прохолода блакитної води – улюблений мажор фарб митця. Головне в його картинах – чудове, завжди світоносне й легке небо, тонке поєднання чистих та стриманих зеленавих, прозоро-блакитних, синьо-лілових тонів, а також величний спокій, відчуття закономірності процесів буття.

Картини інших авторів, представлені у колекції, об’єднує композиційна будова картин, техніка. Взагалі, акварель, як живопис водяними фарбами, відома з найдавніших часів. Нею оздоблювали папіруси ще в стародавньому Єгипті, її використовували давньогрецькі майстри вазопису. Акварель у суміші з гуашшю використовували ілюстратори середньовічних рукописних книг. Важко уявити собі митця-маляра, який би протягом життя не звертався до акварелі. Проте, на превеликий жаль, акварелі, як правило, належать або нечисленним ентузіастам цієї техніки, або ж являють собою випадкові спроби живописців і графіків.
Неперевершено використовував різноманітні властивості акварелі майстер станкової графіки Іван Красний (1917-....). Його робота «Півонії» (1946) «переїхала» до Заболотних з виставки образотворчого мистецтва УРСР, що проходила в Києві у 1951 році. В етюді панує настрій душевної гармонії і ясності. У невибагливому мотиві – букет щойно зірваних білих та блідо-рожевих квітів – вбачається невловима свіжість вранішньої роси, тендітність кожної пелюстки. У ньому переплетене почуття радості ще живої квітки з печаллю вже зірваної. Музейні «Півонії» Івана Миколайовича відносяться до числа елегійних акварелей.

Музейні твори першого українського плакатиста, графіка Костянтина Єлеви (1897-1950) знаходяться дещо в стороні від розглянутих вище робіт. Два доробки митця «Дерево при дорозі» (негро) та «Успенський собор. Загорськ» (кольоровий олівець, 1948 рік) видають непересічну графічну майстерність автора. Стриманість і чіткість ліній, логічна будова простору демонструють широкі художні можливості олівця. Ці роботи з графічних серій «Самарканд» (1941-43) та «Загорськ» (1946-48) мистецтвознавці відносять до кращих робіт Єлеви і найкращих творів українського графічного мистецтва. Життя художника було коротке й трагічне. І хоча він устиг стати професором художнього інституту, але його перша персональна виставка відбулась лише в 1955 році, через п’ять років після смерті митця.

В історії мистецтва завжди були художники, яким за життя довелося зазнати гучної слави, але були й такі, творчість яких знайшла визнання вже по закінченні їхнього земного шляху. Чи щастить першим? Адже випробування славою нелегке. Окрім того, для митця найважливішим є його незалежність. В умовах мистецтва радянської доби досить рідко кому з митців вдавалось зберегти свою творчу свободу. Часто-густо вона досягалась в обмін на життєві поневіряння, нерозуміння оточуючих, або навіть переслідування з боку можновладців. Саме до таких належав Михайло Штейнберг. Михайло Аронович – надзвичайно талановитий, але принципово не був членом компартії, а відтак – не став членом Спілки художників, і таке інше.

Через свого рідного брата Якова Штейнберга, відомого архітектора, художник був добре знайомий з родиною Заболотних, часто разом з братом заходив у гості на Володимирську, де жили Заболотні. Два своїх доробка Михайло подарував Володимиру Гнатовичу: один – пастельний, другий – олійними фарбами. Мальовнича динамічна пастель «Вулиця на сході» (1944) вражає своїм колоритом: густа яскрава блакить прозорим серпанком огорнула околицю східного міста. Неймовірний ліризм досягається дивним сполученням синього й коричневого кольорів.

Серед українських митців середини XX століття помітне місце посів Борис Піаніда (1920-1993). Вихованець Костянтина Єлеви та Олексія Шовкуненка, працював переважно у галузі монументального живопису, але не маючи можливості реалізувати себе повністю за фахом, захистив дисертацію з теорії та історії мистецтв і став на якийсь час науковим співробітником Академії архітектури і будівництва, яку на той час очолював Володимир Заболотний. Борис Микитович був людиною не тільки талановитою, але й надзвичайної доброти. Доглядав могили українських художників, зокрема Федора Кричевського, створив у Ірпені музей українського художника М. Донцова. Творчість Бориса Піаніди в музеї представлена двома картинами. Картина «Весною» (олія, 1952) була однією з улюблених у родині. Здавалось би, ну що в ній такого геніального: звичайний реалістичний мотив весняної природи, яка безмежно різноманітна лірика. А яким поетичним ліризмом митця просякнуте полотно «На березі Дніпра» (олія, 1947р.)!

Живопис краєвидів займає головне місце в експозиції музею Це свідчить про захопленість відомого архітектора саме цим видом образотворчого мистецтва. У поетичних образах природи, представлених у музеї, оспівана близька й зрозуміла пересічному глядачеві краса цієї природи.

Усі роботи варті розгляду, але серед них є доробки корифеїв українського живопису і насамперед це краєвид (олія, 1939 рік) Івана Труша (1868-1941). Він з’явився у оселі Заболотних ще на початку сорокових років. Іван Труш ще за життя зазнав гучної слави, як «справді надзвичайний пейзажист», твори якого, як сказав Іван Франко, «приносять честь українському народові», бо промовили зрозумілою, високо художньою мовою про рідний край і народ. У музеї експонується одна з улюблених композицій художника: зображення берега з самотніми деревами, широко розлитою водою річки і далеким гірським обрієм, що тане в імлі. Пейзаж, вочевидь, дніпровський. Високий піщаний берег, що вкритий густою соковитою зеленню, випромінює жовтими квіточками. Особливий настрій викликає синява води, яка ген там, в далині, майже зливається з ніжною повітряною ясністю білих хмар та ліловими кручами. Іван Труш чудово відчуває колір і володіє ним, вражає передачею у цьому краєвиді незвичних але гармонійних тонів, зелених і тепло жовтавих, прозорих блакитних, які сполучає з більш холоднуватим ліловим відтінком. За допомогою колориту митець ніжно промовляє до глядача, передає глибину і зміну своїх почуттів і настроїв.

Зображення фарбами подібне до музичної мелодії, де кожен окремий звук сам по собі нічого не виражає і тільки у відповідному зв’язку з іншими передає певні враження. Аналогічне явище відбувається і в живопису. Картина «Ніч. Хата біля могили Шевченка» (олія, 1946 рік) є вдалим прикладом відтворення місячного освітлення. У слабкому сяйві місяця переважають коричневі та темно зелені кольори. Таким чином загальний світло-кольоровий стан допомагає правдивому й виразному зображенню нічного часу.

Маленький краєвид, виконаний олійними фарбами напоєний почуттям дивовижної гармонії, тиші та заспокійливості. Усі деталі цього, на перший погляд, темного пейзажу, чітко і гармонійно виписані. Пейзаж належить надзвичайно популярному у 1900-1910 роках живописцю Федору Коновалюку. Випускник Лаврської іконописної майстерні він тривалий час займався розписом церков Києва та Катеринославщини. Але улюбленою темою творчості Федора Зотовича була шевченківська тематика. Одна з робіт цієї тематики представлена у нашому музеї: у ній митець демонструє своє глибоке розуміння техніки мініатюрного олійного живопису.

Меморіальна образотворча колекція постійно поповнюється творчими доробками колишніх учнів та колег Володимира Заболотного. Так, на початку 80-х років минулого століття подарували свої акварелі та малюнки архітектори Георгій Лєбєдєв, Мусій Катернога, Дмитро Яблонський. Вони – прихильники акварелі, а також колеги Володимира Гнатовича, бо працювали разом з ним у художньому інституті. Його колегами були також митці в галузі декоративного мистецтва: Владислав Щербина, Оксана Грудзинська, Макар Вронський.

Творчість Владислава Щербини, неперевершеного майстра у галузі художнього фарфору, представляє його основний твір – Садко (1956). Ця скульптурка на декількох республіканських та зарубіжних виставках визнавалась найкращим твором, що репрезентував галузь декоративного мистецтва України. Другий доробок митця відноситься до пластики малих форм. Це портрет молодої дівчини. Надзвичайно пластичний, лаконічний і простий, він приваблює до себе м’якою жіночністю. Зобразивши напрочуд одухотворене лице замріяної дівчини, скульптор таким чином наповнює образ поетичним відчуттям.

Зовсім у іншій манері працював Іван Кавалеридзе (1887-1978). На початку XX століття Іван Петрович одразу здобув визнання як скульптор і кінохудожник. Він стояв біля витоків українського скульптурного авангарду, умів швидко «ухопити сутність» портретованого, застосовуючи метод ескізного виконання. Саме в такому стилі виконаний портрет відомого російського співака Федора Шаляпіна, що зараз знаходиться в нашому музеї. Ліпив його Іван Кавалеридзе навесні 1909 року, коли Федір Іванович приїздив на гастролі до Києва й погодився позувати протягом однієї години після кожного спектаклю. Таких сеансів було дуже мало, роботу мали б продовжити, але не судилося їм більше зустрітися. Та, не зважаючи на такий перебіг подій, портрет Федора Шаляпіна став знаменитим, взірцем сильного й цілісного людського характеру. Голова актора вражає своєю емоційністю, внутрішньою силою, психологічною наснаженістю пластичної мови.

Саме притаманну його роботам оригінальну ліпку влада оголосила хибною і буржуазною, як і всі твори послідовників імпресіоністської течії. Через це талановитий скульптор зазнав складної долі. Спочатку всесвітньо визнаний, а потім спаплюжений і наприкінці життя знову признаний, як художник – скульптор. Окрім цього портрету, у другому залі музею знаходиться ще один вельми колоритний доробок Івана Кавалеридзе – портрет Богдана Хмельницького. Не випадково опинилася у музеї ця скульптура, адже в 1945 році Іван Кавалеридзе та Володимир Заболотний працювали над створенням пам’ятника Богдану Хмельницькому. Окремо була виліплена голова гетьмана, як фрагмент до пам’ятника. В обличчі Богдана відчувається сувора піднесеність, спокійна, але кремезна внутрішня статика. Цей проект був визнаний конкурсною комісією як надзвичайно націоналістичний, тому не був реалізований. Натомість кожен відвідувач музею може сам скласти думку про образ, детально його розглянувши.

Яскравим виразником реалістичної течії в галузі українського декоративного мистецтва був Макар Вронський (1910-1994). Макар Кіндратович найбільше уславився як автор пам’ятників Тараса Шевченка у Торонто, Палермо (1950), Чигирині (1967), Актау (1982), Переяславі-Хмельницькому. А от в нашому музеї можна побачити камерний, так би мовити, ескізний портрет поета, зроблений у співавторстві з О.Олійником у 1950 році. Портрет став базовим для створення в подальшому монумента. Скульптурі притаманна зовнішня стриманість і внутрішня динаміка класично реалістичне трактування образу Тараса Григоровича
Твори відомого українського скульптора Леоніда Позена (1849-1921) виставлені в найбільших музеях Росії (Третьяковській галереї в Москві, Російському музеї у Петербурзі), України (Музеї українського образотворчого мистецтва, Полтавському художньому музеї). Одна його робота є і в нашій колекції – один з варіантів «Лірника з поводирем». Творчим інтересом цього митця завжди була жанрова та портретна скульптура. «Кобзар» – кращий твір майстра. Постаті сліпого, що співає, схилившись над лірою, і хлопчика-поводиря виліплені з тією правдивістю й психологізмом, яких митець може домогтись лише внаслідок пильного спостереження й вивчення життя. Обличчя кобзаря з глибоко запалими очима під густими навислими бровами справляє враження не лише гострою характерністю, а насамперед тим, що на ньому лежить печать суворого натхнення. Він співає, лице зосереджене, живе. Поруч стоїть поводир, спершись на ключку, він уважно слухає співця, немов знову вдумуючись у зміст давно знайомої, не раз чуваної пісні. Плетений тин з горщиком на кілку, лопухи, рослини, що буйно розрослися поруч, об’єднують ці дві постаті, конкретизують місце події: мимоволі уявляється хата, а навколо селяни, що оточили співця. Ця робота Леоніда Позена захоплює ретельністю, майже ювелірною тонкістю виконання. Джерелом, звідки скульптор черпав теми та образи, було життя і побут простого народу України. Через це митець, власне, мав і визнання, і зневагу.
Музей Заболотного може ознайомить також з кращими доробками європейських митців. До творів таких майстрів відноситься досить рідкісна статуетка відомого італійського скульптора російського походження Трубецького «Сплячий вовк». Паоло (Павло Петрович) Трубецькой (1866-1938) син росіянина та американки, народився та помер в Італії. У Росії Трубецькой жив та працював з 1897 по 1906 рік, а в подальшому бував наїздами до 1914 року. Сюжети для своїх творів полюбляв брати зі свого безпосереднього спостереження за чимось живим, що змінюється кожної миті. І такою натурою для скульптора були тварини, адже Трубецькой був великий оригінал : вегетаріанець, ніколи нічого не читав, щоби уникнути чийогось впливу, і мав "нав'язливу ідею", що всі тварини не менш розумні, ніж люди, і якщо їх правильно виховати та визволити від страху перед людьми, то вони будуть чудово жити разом. Так в Парижі, у своїй квартирі Паоло тримав вовка, якого виховав з перших місяців вовчого існування. Одного разу, вийшовши ненадовго за потребою, скульптор забув зачинити двері, вовк вийшов, спустився по східцях і почвалав вулицями європейської столиці. "Паніка була неабияка! - згадувала приятелька Трубецького Тетяна Толста - Все бігло та ховалося. Нарешті звір зайшов в один з під'їздів, помітив відкриті двері, зайшов і ліг спочивати на дивані. Навкруги всі були у страшному переляку, поки хтось не повідомив, що звіра тримає «русский господин». Побігли до Трубецького, він прийшов і забрав свого улюбленця."

Уже давно немає на цім світі друга - вовка, немає і самого скульптора, але на полиці музею в Переяславі спить, безтурботно простягнувшись та поклавши голову на лапи, вовчисько. Могутній зашийок, очі солодко закриті, але брови ледь підняті, ніс довгуватий, чітко виписаний, уші трохи пригнуті і розведені в боки. Хвіст упав вільно, довга шерсть падає пасмами долі і підкреслює спокійність пози, але водночас надає відчуття могутньої сили, що притаманна цьому звіру і змушує сприймати його шанобливо, захоплює своїм могутнім спокоєм. Головна вартість скульптурки в тому, що у бронзовому вовкові бачимо відчуття життєвої сили. Статуетка персоніфікує світ дикої природи, яка може спокійно існувати та бути неагресивною у спілкуванні з людиною. Тобто, бачимо ідею повної гармонії дикого та цивілізованого.

В художній колекції сім'ї Заболотних привертає, увагу бронзова статуетка "Вакханка" роботи відомого французького скульптора Клода Мішеля (1738-1814), що походив з сім'ї лотарінгських скульпторів і придворних декораторів прусського короля. Його роботи ще за життя мали великий успіх, хоча і був невеликий період "охолодження" (1810-20рр.) інтересу до його творчості. Клодіон працював до глибокої старості (76 років). Найвдалішими вважають його камерні роботи: вакханки, сатири, жриці, танцюристки, німфи, амури. Він також зробив чимало переробок з класичних статуй. Дрібна скульптура з теракоти, бісквіту рожевого відтінку - улюблена стихія скульптора. У своїх творах він співає гімн царству природи, радіє любові, щасливий бачити безпечне дитинство, безтурботну юність через античні твори. В музейній скульптурці "Вакханки" відчутна принадна м'якість форм жіночого юного тіла. Гнучке тіло, просвічується скрізь дрібні складки прозорого одягу, стрункі стегна ледь прикриті, а перси здається відкрились ненавмисно, через пташок, що тріпочуть у руках дівчини. Вона невинно ледь нахилила голівку, локони розсипались по плечах. Миленьке личко з повненькими щічками, маленьким носиком, м'яким підборіддям та наївно відкритим ротиком – усі ці деталі надають образу своєрідної мелодії, легкості. В образі відсутня похіть, він навпаки тендітно – чаруючий, витончено – природній. Флора і фауна в цьому творі виступають як живі співучасники людських радощів – гірлянди квітів та змії на етруській вазі. Скульптор Клодіон був найбільш повним виразником стилю ампір.

Взагалі жіночий образ на протязі багатьох століть приваблював і надихав на творчість чимало митців. І серед них неперевершеним майстром, якому було підвладне зображення ніжної безпосередності і чистої краси Жан-Антуан Гудон (1741-1828). Роботи французького скульптора, вихованого у дусі епохи Людовика XV, користувались захопленим признанням з боку публіки вподовж усього його життя. Його пластичні образи повністю співпадали з художніми ідеалами романтичного, витонченого ампіру. Про світове визнання таланту Гудона, свідчить чимала кількість замовлень від коронованих осіб. Портрети Катерини II, Олександра І, Наполеона Бонапарта, а також Вольтера, герцогів, князів – і по сей день є взірцями мистецтва. Та, все ж найвидатнішими доробками митця вважаються жіночні невинні личка, і серед них бюст молодої дівчинки відомий під назвою «Луіза Броньяр». Бронзовий портрет дівчинки експонується в Ермітажі, а от мармурова копія належала родині Заболотних. Потім була подарована Зінаїдою Миколаївною до переяславського музею, а не до Петербурга, звідки, до речі, була пропозиція про купівлю цього неперевершеного своєю тендітністю жіночого личка. Концентрації уваги варті також скульптурні раритети Іва Метте, Юлія Фрідмана (1904), невідомого майстра бюст Петра 1, оригінальні скульптурки і статуетки митців Німеччини, Китаю. Художня збірка музею постійно зростає і тому важко в одній лекції висвітлити усі її експонати. Твори мистецтва про які йшла розмова, переважно, роботи видатних майстрів, які у минулому столітті представляли європейське і українське мистецтво зокрема на різноманітних виставках. Але чимало інших експонатів є гордістю музею. Наприклад, темою окремої розмови заслуговують речі декоративно прикладного мистецтва, які дозволяють доторкнутись до національних особливостей мистецтва різних народів світу. Важливу частину експозиції складають також речі автором дизайну яких був сам Володимир Заболотний. Це переважно меблі з будинку Верховної Ради, переяславської оселі та різноманітні за формою та декором ковіньки. Усі ці речі зроблені власноруч архітектором не тільки розкривають мистецькі уподобання зодчого, а й засвідчують його як творця художніх цінностей. Разом усі експонати передають атмосферу оселі Заболотних, де часто бували яскраві особистості, що творили культуру України. Таким чином колекція мистецьких творів є важливою для меморіального музею Заболотного В., бо своїми експонатами уводить його до кола музеїв, що вирізняються своєрідним, неповторним підбором робіт, певною можливістю ретроспективного показу історичного розвитку мистецтва.

Література:

  1. Владич Л. Леонід Володимирович Позен. – Київ. – 1961. С.79
  2. Довідник. Українські Радянські художники. – Київ. – 1972.
  3. Забашта Василь. Добрий день, дорога моя людино. // Українська Академія Мистецтв. Дослідницькі та науково-методичні праці. Випуск 7. – Київ. – 2000. С.298-300
  4. Історія українського мистецтва. ТЛУ. – Київ. – 1967
  5. Мистецтво України. Біографічний довідник. – Київ. – 1997.
  6. Мистецтво Олексія Шовкуненка. / Образотворче мистецтво. – 1984. – №2. –березень-квітень. –  С. 10 - 12
  7. Набок Л. Акварелі Заболотного. Світ і людина.

Автор: Людмила Набок

1