Категорії смерті та воскресіння у філософії Григорія Сковороди

Проблема людського буття та скінченності земного шляху, завжди привертала увагу мислителів. Кожен з них намагався привідкрити двері і зазирнути у потойбіччя. Адже людину страшить не стільки смерть, скільки невідомість яка за нею криється. Чи не тому на кожному новому етапі розвитку суспільства, вибудовуються і нові концепції «життя після смерті».

Розглядаючи сковородинівське тлумачення споконвічної проблеми - «скінченності людського життя», варто звернути увагу на історико-культурну традицію у розвитку даного питання, оскільки вказана проблема потребує хронологічного підходу. Так, на ранніх етапах розвитку людського суспільства починають формуватися усталені погляди на людську смерть, яка розглядалася як результат чийогось злого наслання, справа якоїсь ненависної сили. В той же час смерть розглядалася і як елемент вічного колооберту життя: «життя-смерть-життя», що цілком закономірно вписувалося у землеробсько-календарний цикл міфологічного світогляду. Спостерігаючи за зерном, люди помічали, що після сівби («похорон») воно через деякий час проростає («воскресає»). Відголоски цих уявлень знаходимо і в Г. Сковороди:

- Пшенична зернина хоч в ниві згнива,
Та з мертвого рослина і плід ожива.
Одне зерно оте
В наступний рік зросте, сторицею плід [4, с. 54].

Звідси виникло уявлення як про нове народження батьків, так і на благодійні дії з боку померлих.

Поступово із розвитком філософської думки відбувається зміна як світоглядних орієнтирів так і морально-етичних цінностей, що було зумовлено суто внутрішніми обставинами. Якщо античний світ мало турбувався про те що буде із людиною після її смерті, то християнська традиція, на думку М. Бердяєва, заворожила світ естетичною красою смерті. Внаслідок цього віруючий не просто зневажав смерть, а навіть часто шукав її сам як єдино можливий шлях позбавлення земних страждань. Подібне твердження зустрічаються ще у творчості Цицерона, що свідчить про використання християнською традицією вчень античних філософів. У трактаті «Про смерть» Цицерон стверджував: «Якщо вона (смерть - Ч.Л.) цілком позбавляє людину буття, то не повинна ніяк нам здаватися страшною. Якщо ж вона відбирає лиш тлінну плоть, то гідна любові за те, що робить нас безсмертними. ... Чого ж мені її боятися, якщо вона, позбавивши мене буття, позбавить від відчуття всіх мук або ще й зробить блаженним? [5, с. 204].

Життя людини, на думку більшості «східних отців» скороплинне та переповнене всіляких негараздів, з якими людина мусить постійно боротись задля вічного життя у потойбічному світі. Із такого погляду на життя, відповідно, випливав погляд «святих отців» і на смерть, яка розглядалися ними як благодатне явище - оскільки звільняє людину від небезпеки погрузнути в гріхах. Не обминув тему смерті і Г. Сковорода, для якого смерть була «єдиним і найнадійнішим виходом з усіх небезпек і нещасть» [5, с. 295].

Смерть, у філософії Г. Сковороди, - це, перш за все, загибель всього неістинного, тлінного, другорядного, тоді як воскресіння - ніщо інше як народження «істинної людини». Такий підхід до смерті у філософії українського мислителя співпадав із вченням західноєвропейських гуманістів, котрі визнавали, що над людством тяжіє «закон смерті». Але, на їхню думку, смерть і страждання не повинні сприйматись як щось трагічне, адже не вони визначають справжню цінність життя. Смерть - це лише природне завершення життєвого шляху, а будь-які твердження про скороплинність цього життя - безпідставні. Той факт, що людське життя надто скороплинне, на думку Лаврентія Зизанія не повинно нас насторожувати, бо й за короткий відрізок часу можна багато здійснити якщо використовувати його раціонально. «А иж бисмо знали, - наголошує братський діяч, - же і в малом часі можемо много позискати» [2, с. 63]. Смерть видимої натури не страшна, і, на думку Г. Сковороди, її не варто оплакувати, адже вона дає людині можливість розчинитися у Всесвіті, дозволяє перейти до іншої форми існування. «Зниклий щезає весь: твій кінець є початком чужого, адже у ньому тебе видно знов у формі новій» [4, с. 97]. Висміюючи оплакування тілесної смерті, Г. Сковорода в одному з листів до Михайла Ковалинського писав: «Хіба слід такими слізьми оплакувати тілесну смерть... Що смерть духовна - нещастя, про це можна дізнатися більш ніж достатньо з Святого Письма, але що тілесну смерть слід оплакувати, я не пам'ятаю, щоб коли-небудь про це читав у Святому Письмі, а також і в книгах філософів» [5, с. 295]. Отже смерть у філософії українського мислителя - це двері, що ведуть до пізнання «невидимої» натури, до існування людини в новому вигляді (формі). Така позиція визначного філософа опиралася на твердження Оригена про те, що «...смерть здійснює тільки зміни тіла, субстанція ж його, звичайно, продовжує існувати і, по волі Творця, у свій час знову буде відновлена для життя і знову підлягає змінам, так що, тіло, яке було першопочатково із землі земним, потім внаслідок смерті розкладається і перетворюється знову в прах і землю» [1, с. 244]. Таке відношення до смерті у філософії Г. Сковороди мало чітке барокове забарвлення. Адже саме бароко, на думку Д. Чижевського, подібно середньовіччю «кохається» в темі смерті. Розмірковуючи на тему смерті, Г. Сковорода у збірці «Сад божественних пісень» наче звертається до неї:

- Розпни моє ти тіло, прибий на той хрест,
Хай зовні я не цілий, в нутрі ж бо воскрес.
Засохну зовні я,
В нутрі заквітну я, це смерть - ... життя [4, с. 55].

А смерть є свята, зло певне стопта,
Зведе навіть війни в спокій.
О смерть ця свята [4, с. 49].

А в поетичному творі «Про святу вечерю, або про вічність» можна запримітити нестерпне бажання українського мислителя якнайшвидше розділити хресні муки Христа:

Дай мені цього ти світла доволі! Дай смерть зневажати!

Вмерти бажання ти дай! Смерть мені дай полюбить! [4, с. 98].

Але український мислитель не шукає і не благає смерті, адже останнє у християнстві є одним з проявів богозневаги, оскільки кожна людина - «вінець Божого творіння» (а Г. Сковорода у поезії «Про вічність» звертається саме до Бога), і лише він може розпоряджатись її життям. Мислитель, з одного боку, наче шукає підтримки та допомоги у своїх прагненнях, а з іншого - підкреслює свою приналежність до учнів Христа. Мислитель не просто звітує перед Богом про свою готовність до будь-яких випробувань, він наче прагне розділити муки Христа, підтвердивши цим християнське вчення про «любов до ближнього».

- Веди мене з собою, в горну путь на хрест,
Радий жить над горою, кину земну персть.
Смерть твоя - то життя,
Жовч - солодке пиття.
Рани твої бідові - то моя печать...[4, с. 54].

Сприйнявши христові муки як власні, мислитель приймає його у своєму серці. «Переживання смерті у Г. Сковороди виходить за рамки встановлених типів - смерть як природна необхідність і екзальтація смерті в екзистенціалізмі. Вихід з першої площини забезпечується ідеєю Богопізнання як пізнання вічності і шляху до неї. Виключення із другої площини передбачено етичним гедонізмом Сковороди» [3, с. 39].

Аналізуючи цей момент творчості мислителя, Д. Чижевський відмічає, що страждання Христа і його хресний шлях, відіграють у релігійному переживанні Г. Сковороди таку роль, на підставі якої можна було б стверджувати про католицьке, або взагалі західне забарвлення його релігійності.

Зважаючи на таке його ставлення до смерті, логічним буде питання про відношення мислителя до християнської ідеї про переселення душ, що у духовній традиції Сходу дістала назву реінкарнація, а також до ідеї воскресіння. Перш ніж давати відповідь на поставлені питання варто зауважити, що філософська система Г. Сковороди наскрізь символічна, а звідси випливає, що посталі запитання слід розглядати як своєрідні символи. Що стосується ідеї воскресіння у творчості українського мислителя, то головну увагу слід акцентувати не на тілесно-душевному рівні, а на духовному. Складний процес «вічного життя» він розкриває за допомогою простих прикладів взятих із закономірностей природи:

- Після смерті все починається знов.
Так зерно знов дає ростки, так воно ховається вглиб [4, с. 374].

Отже, можна з впевненістю стверджувати, що Г. Сковорода визнавав лише духовне воскресіння людини, коли людина, звільнившись від усього гріховного, набувала божественних рис.

У діалозі «Потоп зміїний» темі воскресіння український мислитель відвів окремий розділ, де чітко розкрив значення символу воскресіння. «Піднімайтесь сміливо до того, на лице якого ви із-за жаху не могли дивитись на Фаворі. Вмійте лиш наближатись до нього. Не забувайте ніколи слів просвіщенного ангела, що наставляє вас: «Немає тут! Встав». Ці слова прямісінько вас доведуть до славної істинної людини. Це й є воскресіння й життя ваше» [5, с. 172]. Що стосується християнських уявлень про воскресіння, то мислитель вважав їх такими що суперечать Божим заповідям. У «Вступних дверях до християнської добронравності» Г. Сковорода стверджував: «Навіщо тобі писати, наприклад, про воскресіння мертвих, коли і сам дар могти воскрешати нічого не дає бездільній душі - ні тій що воскрешає, ні тій що воскресає? Від таких ото цікавих народилися розколи, марнотратство та інші виразки, якими ціла Європа хвилюється. Найважливіше діло Боже є: одну безпутну душу оживотворити духом своїх заповідей, аніж із небуття створити нову земну кулю, поселену беззаконниками» [4, с. 145]. Зважаючи на таку позицію можна зауважити, що будь-які спроби звинуватити вітчизняного мислителя у визнанні реінкарнації будуть безпідставними. Більше того, про реінкарнацію жодного разу не згадується у Святому Письмі, яке мислитель вважав єдиним джерелом пізнання що веде до духовного відродження. Адже лише духовно досконала людина не зазнає смерті - саме цю істину ствердило Воскресіння, яке відбулося на третій день по смерті Ісуса на хресті. Подібну думку Г. Сковорода відстоював у збірці «Сад божественних пісень»:

- Йду на Голгофу, біжу і поспію,
Висить там лікар поміж двох злодіїв,
Це Іоанн тут при хресті ридає,
Хрест обіймає [4, с. 55].

Водночас український мислитель наголошував, що перед «законом смерті» всі рівні. Так, у згадуваній збірці «Сад божественних пісень» Г. Сковорода писав:

- Байдуже смерті, мужик то чи цар,
Все пожере як солому пожар.
Хто ж бо зневажить страшну її сталь?
Той чия совість, як чистий кришталь [4, с. 58].

Отже, смерть у філософії Г. Сковороди слід розглядати у двох вимірах - смерть як природна закономірність, і смерть, як духовна деградація особистості. Саме її повинна остерігатися кожна людина, оскільки така смерть, на думку українського мислителя, позбавляє можливості наблизитись до Творця. Найкращим прикладом такого зближення є життєвий шлях Христа та його смерть на Голгофі.

Христос своїм життям та вчинками намагався розкрити істинне буття, яке полягало не у досягненні миттєвої плотської насолоди, а у наслідуванні «поклику Духу». В одному з листів до Кирила Ляшевецького український мислитель зізнається: «Я все лишаю і залишив, щоб протягом всього свого життя досягти тільки одного: зрозуміти, що таке смерть Христа і що означає його воскресіння. Бо ніхто не може воскреснути з Христом, якщо спочатку не помре з ним» [5, с. 341].

Таким чином проблема смерті та воскресіння постала у філософській антропології Г. Сковороди як стрижнева, оскільки генетично була пов'язаною із ідеєю «пізнай себе».

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

1. Оріген. О началах / Оріген. - Самара, 1993.
2. Проблема людини в українській філософії XVI-XVIII ст. - Львів: Логос, 1998. - 329 с.
3. Проблеми вивчення наукової і художньої спадщини Г.С. Сковороди. - Тези доповідей наукової конференції присвяченої 270-річчю з дня народження українського поета і філософа. - Х., 1992. - 81 с.
4. Сковорода Г. Твори: У 2 т. / Г. Сковорода. - К.: АТ «Обереги», 1994. - Т. 1. - 528 с.
5. Сковорода Григорій. Твори: У 2 т. / Г. Сковорода. - К.: АТ «Обереги», 1994. - Т. 2. - 480 с.

Chyrka Leonid

The Categories of the Death and the Raising from Dead in H. Skovoroda's Philosophy

The article is dedicated to the interpretation by H. Skovoroda Christian categories the death and the raising from the dead. The views of the Ukrainian philosopher are committed in the context of the home and the home and western European tradition.

Key words death, raising from the dead, baroque, being, symbolism, anthropology.