Шляхами великого кобзаря. Тарас Шевченко і Переяславщина

Весь життєво-творчий шлях великого українського поета і художника Тараса Шевченка органічно поєднаний з Україною. І де б не бував поет думки його завжди линули до рідного краю, до милої серцю України, до її пригніченого, але нескореного, волелюбного народу.

Переяслав і Переяславщина займали визначне місце в житті і творчості Тараса Шевченка. Ще до знайомства з Андрієм Козачковським Шевченко знав про наше місто від Євгена Гребінки, який відвідав Переяслав ще у 1831 р. Та від Миколи Маркевича, який був тут у 1837 р. Тому обоє бачили й знали наше місто і багато розповідали про нього Тарасу Григоровичу. Розповіді заінтригували Тараса: «А який же він, той старий Переяслав? Ось коли буду в Україні, то відвідаю і його» [2, с.151].

Поет бував у Переяславі неодноразово, довго мешкав як у самому місті, так і в навколишніх селах. Тут він написав свої славетні твори. У віршах та прозі Шевченко раз у раз згадує Переяславщину, подає чудові описи Переяслава та його околиць.

Уперше Шевченко приїхав до Переяслава в серпні 1845 р., під час другої подорожі по Україні. Пробув він тут два тижні, мешкаючи в будинку міського лікаря Андрія Осиповича Козачковського, де тепер розміщений Музей Заповіту Т. Г. Шевченка. Козачковський був давнім приятелем Шевченка. Їхнє знайомство відбулося ще восени 1841 р. В Петербурзі, коли поет навчався в Академії мистецтв, а Козачковський після закінчення Медико-хірургічної академії працював лікарем на кораблях Балтійського флоту.

На Андрія Козачковського справили глибоке враження твори Шевченка, надруковані в альманасі «Ластівка» під редакцією Є. Гребінки. «Неподражаемые стихи», - так виразив молодий лікар своє захоплення. Звичайно, він був радий познайомитися із поетом-земляком. Спільний їхній знайомий Зеленський привіз поета до Козачковського. «Вечером, - пригадував лікар, - вошёл ко мне с земляком моим незнакомый господин, приветствовал меня следующими словами: «Дай Бог здравствовать! Оце той самий Тарас, що ви хотіли з ним познайомитись». Беседа наша продолжалась далеко за полночь, вращаясь около произведений и главного их предмета - дорогой обоим нам Украины... думы его в это время производили на меня глубокое впечатление, и его душа, добрая, простая, не могла не отозваться полным искренним сочуствием» [8, с. 106]. Це знайомство переросло у міцну дружбу, яка продовжувалася до кінця життя поета.

Т. Шевченко у 1845 р. прибув до Переяслава за завданням Археографічної комісії змальовувати й описувати пам'ятки старовини. Славну історію давнього Переяслава Т. Шевченко знав добре. Ще задовго до приїзду сюди, у 1838 р., він написав поему «Тарасова ніч», в якій оспівав події 1630 р., коли повстанці на чолі з Тарасом Федоровичем вщент розгромили під Переяславом добірне шляхетське військо.

Після приїзду Шевченка до будинку Козачковського безперервно йшли гості: бажаючих побачити поета було багато. У спогадах Козачковського також відтворено ці відвідини: «В августе. он неожиданно посетил меня в Переяславе, прожил у меня две недели. Не могу не вспомнить вечер 19 августа 45-го года. Общество, большею частью из молодёжи, шумно вокруг стола пировало. Шевченко был в полном одушевлении, против него, на противоположном конце стола, стоял, не сводя глаз з поэта, с бокалом в руке господин почтенных лет, по происхождению немец: «Оце - батько! Ей-богу, хлопци, батько! Будь здоров, батьку!» высоко поднимая бокал, провозгласил немец, и затем мы все называли его «батьком» [3, с.108].

Шевченко й усі присутні почали співати українських народних пісень. «Песниукраинского народа, - писав Козачковський, - симпатичны потому, что исполнены глубокого смысла. Кроме богатства содержания в их то живых, игривых, весёлых, то грустных, но никогда не безнадёжно грустных мотивах, как в изящных звуковых формах, отлилась вся Украина с её чувствами с её славной и вместе грустной историей, с её привлекательной природой [4, с. 67]. У Музеї Заповіту Т. Г. Шевченка є цікавий експонат - ноти й слова пісні «Ой піду я до млина», яку Шевченко любив співати.

У Переяславі він ходив на ярмарки, слухав співи кобзарів і лірників, розмовляв із людьми, читав їм свої вірші.

Разом з Козачковським поет їздив до мальовничих Андрушів. З гаю відкривалася велична панорама - Дніпро, Трахтемирівські гори. Поет милувався красою природи і на все життя запам'ятав це чудове село.

Добре відомі два малюнки, які поет і художник зробив тоді: «Андруші» та «Верби в Андрушах». На одному малюнку зображений краєвид з хаткою праворуч, в якій, за переказами, побував поет. На другому - серед гущавини дерев видніється Андрушівська церква та великі будинки архієрейського двору.

Про перебування Шевченка в Переяславі Козачковський писав і в листі до О. Бодянського від 20 вересня 1845 р. [3]. У місті виконано кілька малюнків, можливо, за завданням Археографічної комісії: «Михайлівська церква, заснована в кінці ХІ ст., зруйнована під час ординської навали 1237 р. І відбудована 1749 р.; Вознесенський собор, про який сказано в повісті «Близнецы»: «Это соборный храм прекрасной, грациозной, полурококо, полувизантийской архитектуры, воздвигнутый знаменитым анафемой Иваном Мазепою (1695-1700 гг.)»; Покровську церкву, збудовану в 1709 р. Переяславським полковником Іваном Мировичем, про яку також згадано в повісті «Близнецы»; кам'яний хрест на р. Альті, де було вбито київського князя Бориса. В своїх археологічних нотатках він згадує також Успенську церкву в цитаделі давньої фортеці: «Та самая, в которой присягал Богдан Хмельницкий на верность московському царю». Ця визначна історична пам'ятка згоріла, а на місці її 1760 р. Збудували нову, відновлену в 1825 р. У нотатках поет пояснив, чому він не зміг її змалювати: «... внутренность осталась в прежнем виде, а наружность, к сожалению, до варварства искажена. Невозможносмотреть на неё, а не только рисовать». У звіті Київській тимчасовій комісії Шевченко зазначав: «Переяслов и окрестности его были б чрезвычайно интересны своими укреплениями и курганами, но о них сохранились только названия и почти никаких преданий в народе» [3, с.107].

У другій половині серпня Шевченко виїжджає в Потоки. У селі Березова Рудка він захворів і тому в кінці жовтня 1845 року повертається до Переяслава. Ось як про це згадував Козачковський: «В октябре того же года Шевченко приехал ко мне опять, больной, и прожил около двух месяцев. Утром он обыкновенно писал, не нуждаясь нисколько в уединении... Вечер проходил в разговоре, продолжавшемся обыкновенно часов до двух. Я удивлялся его развитию и многосторонности его знаний, дававших каждый вечер новую пищу для разговоров» [4, с. 67].

На початку листопада 1845 р. Козачковський садив дерева на подвір'ї. Хворий Шевченко по можливості йому допомагав. Вони посадили дві акації в одну ямку, а їхні стовбури переплели між собою на знак вічної дружби. І Тарас Григорович сказав: «Хай родаються всі люди, як ці гілки». Ці дерева вивеев особливої привабливості садибі Козачковського. Переяславці з любов'ю зберігають ці акації, як живих очевидців великого Кобзаря [8, с. 109].

Творча продуктивність великого поета в цей час вражає. З-під його пера виходить поема «Наймичка» (13 листопада), в якій поет оспівує велич і силу серця жінки, великий подвиг любові і вірності. З величезною глибиною поет відтворив складні драматичні переживання матері.

Літературна доля «Наймички» була трохи легшою. Надруковано її через дванадцять років у збірнику П. Куліша «Записки о Южной Руси» (1857). Щоправда, оскільки поет ще не мав права друкуватися, вона з'явилася без прізвища автора. Високу оцінку поемі дали М. Добролюбов, Л. Толстой, I. Франко, М. Горький та ін.

Поему «Кавказ» (18 листопада) Шевченко написав у Переяславі під свіжим враженням від звістки про загибель 14 листопада у Даргінському поході на Кавказі свого друга Якова де Бальмена. Поет дуже цікавився Кавказом, де перед тим побував О. Чужбинський. У спогадах останнього занотовано розмову між ними про поему «Тризна»: «Нехай йому цур! Ось сядь лиш та розкажи мені про Кавказ і про черкесів». Долго мы беседовали о горцах, его все занимало, он расспрашивал о малейших подробностях тамошнего быта» [10, с. 14].

Хоча Яків де Бальмен і загинув від рук кавказців, гнів поета спрямовано не вивеев них, а проти колонізаторів. Із величезною силою затаврував Шевченко не лише війну з горцями, а й усі несправедливі, загарбницькі війни. Поет вірить у кінцеву перемогу народів, у їхню силу: «Борітеся — поборете!».

Рукопис «Кавказу» він передав 1846 р. Через свого знайомого, члена Кирило-Мефодіївського товариства М. Савича, який їхав у Париж, шанованому ним Адаму Міцкевичу [5, с. 235].

22 листопада поет написав вступ до поеми «Єретик» - послання (присвята) Павлові Шафарику (1795-1861) - відомому чеському вченому - слов'янознавцеві, вивеевору Празького університету. Шевченко поділяв погляди Шафарика на ідею єднання всіх слов'янських народів на демократичній основі. За свідченням В. Білозерського, «Шафарик, читаючи оце послання Шевченкове, плакав вдячними сльозами» [1, с. 69].

Наприкінці листопада 1845 р. Письменник переїхав до В'юнищ у зв'язку з ремонтом будинку Козачковського. Майже місяць жив поет у колишнього декабриста Степана Никифоровича Самойлова. Шевченка-художника полонили навколишні краєвиди. Село було розташоване майже над самим Дніпром. До його околиць підступали густі соснові гаї.

Т. Г. Шевченко хотів написати портрет Козачковського. Лікар не погодився і замовив натомість художникові автопортрет, який той і намалював. У спогадах А. Козачковського згадується про працю Шевченка над автопортретом: «В это время он предложил снять с меня портрет, вместо этого я просил написать мне его портрет. Он принялся за работу и окончил её. Оставалась незначительная отделка, из-за которой, уезжая в Яготин... он взял портрет, обещав мне в скором времени выслать его. Это был портрет, далеко не похожий на все существующие теперь: это был портрет не Т. Г. Шевченко, но портрет народного поэта, бойко схваченный в минуту его поэтического вдохновения. К сожалению, я не получил его, и он потерян безвозвратно. В Яготине он затеряться не мог. Княжна Репина, глубоко уважавшая талант поэта, наверное, сберегла бы его и поделилась со светом» [3, с. 109].

У В'юнищах Шевченко працював так само плідно. З 14 по 22 грудня він написав шість творів.

Створені на Переяславщині вірші та поеми ще більше вславили серед народу поета і поставили його до ряду найвидатніших тогочасних революціонерів-демократів. Героями його творів були представники народу - від безстрашних месників із Холодного Яру до маленької дівчинки Мар'яни.

14 грудня Шевченко закінчив послання «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє». Це широкі філософсько-політичні роздуми над минулим і сучасним рідного краю. Епіграф до послання взято із Біблії: «Ащекторечет, яко люблю бога, а брата своего ненавидит, ложь есть». У самому посланні є заклик, який допомагає зрозуміти епіграф: «Обніміте ж, вивеев мої, найменшого брата!»

У В'юнищах Шевченко багато разів чув розповіді про участь переяславських козаків у гайдамацькому русі 1768 р. Це спричинило написання поезії «Холодний Яр» (17 грудня 1845 р.).

Як і завжди, поет підносився до широких узагальнень. Обстоюючи добру славу предків, він пов'язував минуле з сучасністю і закінчив вірш грізним випадом на адресу справжніх розбійників - кріпосників:

Розпадеться кара.
І повіє огонь новий
З Холодного Яру.

Для Шевченка минуле було невіддільне від сучасності, від страждань народу, його рідних братів і сестер - кріпаків. Цю рису влучно помітив І. Франко, який писав, що серце поета «здібне було відчути всі великі нещастя української минувшини так живо, немовби се були нещастя та страждання його власної доби і його власної рідні» [9 , с. 378].

Ще в кінці 1843 р. В. Рєпніна подарувала Шевченкові Біблію, яку поет із цікавістю читав, раз у раз використовуючи образні вирази з неї як епіграфи до своїх творів. Звідси він узяв епіграф і до всього альбому «Три літа» - з Книги пророка Ієремії. Біблія вивее з ним і під час подорожей 1845 р. Про це згадував А. Козачковський: «Иногда он занималсячтениемБиблии, отмечаяместа, поражавшиеособеннымвеличиеммысли».

Біблію Шевченко читав по-своєму, як фольклорно-літературний твір, і при використанні кожного разу вкладав у цитату або переспів власний, оригінальний зміст. Такий характер має написаний 19 грудня цикл «Псалми Давидові». Поет обирав співзвучні власним думкам псалми: 1, 12, 43, 52, 81, 93, 132, 136, 149.

Перед його очима проходила слава батьківщини, героїчних предків, які боролися за волю й незалежність з іноземними загарбниками. Але часи ті давно минули, і замість давніх з'явилися нові гнобителі:
І вороги нові
Розкрадають, як овець, нас І жеруть!..

Шевченко відверто закликав народ «встать на ката знову», славив боротьбу народних виве. Одночасно він висловлював романтичні мрії про далеке майбутнє:

Чи є що краще, виве в світі, Як укупі вивее, З братом добрим добро певне Познать, не ділити?

Після заслання Шевченкові вдалося провести «Давидові псалми» через цензуру й включити до видання «Кобзаря» 1860 р. [7, с. 46-47].

Зовсім мало часу прожив Шевченко у В'юнищі, але пам'ять про його перебування вивее тут і досі, вивее в легендах і переказах. Поширена легенда про те, як був написаний вірш Шевченка «Маленькій Мар'яні». Одного морозного дня йшов Шевченко вулицею села. Назустріч маленька дівчинка несла воду на коромислі - кароока, гарна, як маків цвіт, а одягнена в лахміття. Шевченка вразила краса дівчинки та її вигляд. Він спитав, чия вона така гарна. Дівчинка відповіла, що сирота, служить у багатих господарів - Крячків, а звуть її Мар'яною. У поета защеміло серце від жалю. Він дав їй монету, щоб купила собі хустку. Так народився ще один вірш Шевченка про нещасну долю жінки- кріпачки.

У В'юнищі написано низку ліричних поезій: «Маленькій Мар'яні» (20 грудня), «Минають дні, минають ночі» (21 грудня), «Три літа» (22 грудня). Цими поезіями, включаючи «Заповіт», завершується альбом «Три літа». В образі ліричного героя вірша «Минають дні.» бачимо мужнього борця, який безстрашно дивиться небезпеці у вічі. Найстрашнішою йому здається бездіяльність, пасивність:

Страшно впасти у кайдани, Умирать в неволі, А ще гірше — спати, спати, І спати на волі — І заснути навік-віки, І сліду не кинуть Ніякого, однаково, Чи жив, чи загинув!

У В'юнищі наприкінці грудня 1845 р. Шевченко тяжко захворів. Стурбований С. Самойлов, у якого жив поет, негайно відвіз Шевченка до Козачковського. Уночі з 24 на 25 грудня Тарас Григорович підвівся з ліжка і засвітив свічку. Поринувши у глибокі думи, він ходив по кімнаті. Невже це кінець? Йому ж тільки 31 рік. І раптом його погляд упав на папір. Рука потяглася до пера, і з-під нього з'явилися перші слова: «Як умру, то поховайте.».

Перед очима постали В'юнище, Трахтемирівські гори, величавий Дніпро, золоті лани. І бідні люди на забутій Богом землі.

Поховайте та вставайте, Кайдани порвіте, І вражою злою кров'ю Волю окропіте!

Усю ніч не спав поет. А коли до кімнати пробився перший промінь світла, на столі лежало останнє прохання до земляків.

Завдяки турботам А. Козачковського Т. Шевченко незабаром одужав і за завданням Археографічної комісії поїхав на Чернігівщину. А вірш пішов межи людей: його переписували в десятках і сотнях примірників, передавали з рук у руки, читали в колі однодумців. Полтавський музикант-аматор Г. П. Гладкий поклав вірша на музику - і полетіла по всьому світу революційна пісня.

Під редакційною назвою «Заповіт» вірш «Як умру, то поховайте.» вперше було надруковано у виданні «Кобзар Тараса Шевченка на кошти Д. Е. Кожанчикова» [6, с. 154]. Надалі ця назва стала традиційною. «Заповіт» перекладено на кількадесят мов світу. Глибока пошана народу до цього твору й до його творця виявилась у прекрасній традиції — слухати його виконання стоячи.

Почуття особливої гордості охоплює кожного, хто ступає на Переяславську землю, знаючи, що ці дороги сходив колись, геніальний український Кобзар. На землі цій завжди вивее й житиме Тарас Шевченко.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

1. Белозерский Н. Тарас Григорьевич Шевченко по воспоминаниям разных лиц / Н. Белозерский // Киевская старина. - 1882. - № 10.
2. Жур П. Труды и дни Кобзаря / П. Жур. - Люберцы, 1996.
3. Козачковский А. Из воспоминаний о Т. Шевченко / А. Козачковский // Киевский телеграф. - 1875. - № 25.
4. Козачковський А. Спогади про Т. Шевченка / Упоряд. В. Бородін, М. Павлюк / А. Козачковський. - К. : Дніпро, 1982.
5. Мацеевич Л. Николай Иванович Савич / Л. Мацеевич // Киевская старина. - 1904. - № 2.
6. Махінчук М. Переяславський скарб Михайла Сікорського / М. Махінчук. - К., 2005.
7. Розум В. Шляхами Кобзаря / В. Розум. - К., 1963.
8. Сікорський М. На землі Переяславській / М. Сікорський, Д. Швидкий. - К., 2005.
9. Франко І. Літературна спадщина / І. Франко. - К., 1956. - Т. 1.
10. Чубинський А. Воспоминание о Т. Г. Шевченке / А. Чубинський // Русское слово. - 1861. - № 2.

Pryhonyuk Svitlana

Great Kobzar's routs. Taras Shevchenko and Pereiaslav.

The article shows the period of live and work of qreat Ukrainian poet, artist and public fiqureTaras Shevchenko, which is connected with Pereiaslav. Keywords: T. Shevchenko, poet, artist, poems, poem.

Ключові слова: Т. Г. Шевченко, поет, художник, вірші, поема.