Переяслав-Хмельницький колаж
місто Переяслав та Переяслав-Хмельницький район
Головна » Бібліотека » Проблематика другої світової війни як науковий дискурс і сегмент державної політики пам'яті

Проблематика другої світової війни як науковий дискурс і сегмент державної політики пам'яті

Останні події на півдні та сході України переконливо доводять, що війни майже так само легко розв'язати, як важко завершити. Це «повернення» у війну до межі актуалізувало події

70-річної давнини, насичуючи суспільну свідомість асоціаціями, апеляціями до тогочасних смислів і символів, що походять зовсім з іншої епохи. Агресори та їх поплічники-колаборанти в Україні при цьому продемонстрували вражаючу інтелектуальну недолугість, експлуатуючи «образ ворога», наосліп скопійований з часів Другої світової. Ця спроба бігти вперед з повернутою назад головою - найкращий аргумент на користь безперспективності такої політики.

Але для історика в цьому «перегукуванні» з минулим є власний глибокий сенс: він полягає в необхідності осмислення посттравматичного синдрому, спричиненого війною, виявленні глибоко закріплених ментальних кластерів, які визначають способи мислення і моделі поведінки окремих соціальних груп в екзистенцій них ситуаціях, засоби мобілізації людей з метою реалізації певних політичних проектів.

А ще - усвідомлення крихкості миру, надзвичайно тонкої межі між ним і збройним конфліктом, стирання якої приносить мільйонам людей страждання і смерть.

Емоційний потенціал знань провідну та її переживання виявляються настільки значними, що навіть з відстані семи десятиліть ці події здатні здетонувати протистояння і конфронтацію. Давно перетворившись на конфліктогенну зону, цей феномен час від часу використовується політиками з електоральною метою, а в Росії - навіть як стрижень національно- державної само ідентифікації.

Однак підвищений регістр суспільного звучання не спроможний відсунути на другий план суто науковий підхід до осягнення феноменології Другої світової війни. Але і в цьому випадку складно уявити собі цей процес як суто стерильну, лабораторну процедуру. Нові меседжі й ініціативи тих, хто генерує ідеологію та філософію державної комеморативної політики ставить вчених перед необхідністю такого трактування подій, які б стали твердим підґрунтям для влади у цій сфері.

У зв'язку з цим варто зупинитися на кількох моментах, пов' язаних з науковим і політичним дискурсом.

Підготовка до відзначення Дня Перемоги стала термінологічна: вона продемонструвала, з одного боку, готовність значної частини суспільства до сучасних дефініцій, а з іншого, - інерцію радянської ідеологічної спадщини. Другу - визначило питання «що, власне, варто відзначати?» І тут також спостерігалася помітна порівняно з попередніми роками еволюція від сто комуністичного, глорифікованого й мілітаризованого формату - до гуманітарного, заснованого на засадах пам'яті про жертви війни та її жахливих наслідках.

Третя проблема стосувалася, по-перше, дати проведення урочистостей, а по-друге, - ментальної консолідації в альтернативі «Європа - Росія». Частина суспільства виявила бажання і в цьому питанні солідаризуватися з Європейськими країнами й відзначати День Пам'яті 8 травня, інші - сповідували традиційний контекст (хоча в цій групі стає все менше прихильників воєнізованих дійств, парадів, салютів проросійського наставлення).

Нарешті, остання, але принципово важлива проблема, торкалася визначеності у ставленні до того, хто переміг у війні. Дещо суперечлива формула Українського інституту національної пам'яті поєднувала дві взаємовиключні інтенції: а) Радянський Союз разом з державами Антигітлерівської коаліції перемогли нацистську Німеччину та її союзників; б) це не була перемога українського народу, який став жертвою двох тоталітарних режимів і «гарматним м'ясом». Не помічаючи цього смислового антагонізму, УІНП у своїх матеріалах, які також мали невизначений статус (між рекомендаційним і директивним), розкривав участь українців у війні й одночасно нав'язував суто фіктивне її сприйняття і відмову від почуття причетності до звитяги над «коричневою чумою» (дивіться тезу про те, що перемога СРСР у війні - це не перемога українського народу).

За цією внутрішньою дихотомією проглядається прагнення цілковито відмоитися від радянської спадщини й дистанціюватися від російської політики пам'яті. Актом легітимації цього курсу, розпочатого за президенства В. Ющенка, стало ухвалення законів про декомунізацію та визнання членів ОУН та вояків УПА учасниками Боротьби за українську державність, запровадження нового свята - Дня захисника вітчизни (14 жовтня), а також Указ Президента України.

Ці правові акти створюють юридичне підґрунтя для остаточної реконструкції радянського міфу війни і «вписування» тогочасних подій у європейський та світовий контексти, хоча науковці задовго до їх появи де-факто успішно займалися цією справою. Реакція суспільства на ці кроки в цілому була позитивною (нейтралізації негативних оцінок сприяли події в Криму і Донбасі, які відчутно дискредитували не тільки неосталінську версію війни, а й спроби реанімації її атрибутів та символіки) хоча можна припустити, що далеко не всі артикулювали своє ставлення до них, а противники до часу перевели його у латентні форми.

Цілком погоджуючись з концептуальною стратегічною спрямованістю цього курсу, все ж слід зробити одне застереження. Як показав наш власний досвід, представники різних політичних сил, отримуючи владу, різко змінюють конфігурацію і зміст державної політики пам'яті, причому незрідка цим процесом керують не президент чи прем'єр-міністр (віце-прем'єр з гуманітарних питань), а міністр освіти чи культури, який обирається за партійною квотою.

Суспільству нав'язують полярні уявлення про хід історичного процес, політизовані концепції, а також відповідний термінологічний апарат. Відбувається втручання в меморіальний ландшафт (згадайте куцу «Алею Героїв» Радянського Союзу у київському парку Слави, яку на догоду В. Януковичу заклав тодішній «сірий кардинал» ідеологічного фронту - міністр освіти Д. Табачник), музейний простір (тиск, який чинився на керівництво Меморіального комплексу «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр.», на щастя, не змусив його відмовитись від україноцентричних підходів), науково-освітню сферу (приховане гальмування «національної» історіографії) тощо.

«Революція гідності» дала суспільству можливість розправити плечі, формувати справжнє громадянське суспільство, дуже чутливе до будь-яких спроб узурпації «правди історії» і нав'язування будь-яких стереотипів та схем «згори». Та водночас, воно продемонструвало певну консервативність, інерційність у сприйнятті «запропонованих» владою змін (за приклад можна взяти доволі неохоче повернення історичних назв міст, зокрема Дніпропетровська, чи бажання відзначати День пам'яті жертв війни, а й День Перемоги). Добре це, чи погано - покаже час, але такою є іменна властивість суспільства, яка після революції повертається до нормального життєвого циклу й поволі «перетравлює» новації, відкидаючи одні й звикаючи до інших.

Такою ж (коли не більшою) інерцією відзначається і наукове середовище. Прагнення директивним шляхом запровадити в науковий тезаурус ідеологізовані чи недостатньо вмотивовані дефініції «згори» сприймається як рудимент авторитаризму.

Вітчизняна історична наука з другої половини 90-х років ХХ ст. незворотно стала на шлях творення «національного» наративу. На наше переконання це зовсім не означає її провінційності й маргинальності, чи етнічної ексклюзивності. Цю «фазу» пройшли й інші європейські історіографії. ЇЇ сутність для вітчизняної історіографії полягає в україноцентричному осмисленні минулого, що зовсім не виключає, а навпаки, передбачає інтеграцію історії України в європейський та світовий контекст.

Якщо вести мову про період 1939-1945 рр., то в цьому сегменті самобутність і вона «українського чинника» може викликати заперечення лише у відвертих українофобів. Однак існує внутрішня суперечність, що заважає більшості політиків та пересічних громадян сприймати тогочасну дійсність як органічну природу речей. Ідеться про складність поєднання зусиль народу України, спрямованих на боротьбу з нацистами та їхніми союзниками, з одного боку, та боротьбою українських самостійницьких сил за суверенну державність. Насправді цей громадянський розкол, що набуває рис збройного протистояння знаходить свою зрозумілу й пояснювальну логіку в науковому наративі, що є основою для його менш емоційної оцінки в суспільній полеміці. У тій же Росії Громадянська війна, боротьба між білою гвардією і більшовиками втратила конфліктогенний заряд і, принаймі, зовні природно вмонтована в Російську історію. Тому ми поділяємо переконання, що лише цілеспрямовані інспірації певних сил (у тому числі зовнішніх) перешкоджає консолідованому переживанню нашого минулого - складного, неоднозначного, але власного.

Очевидно, труднощі узгодження цих двох явищ полягають у тому, що вони базуються на різних системах цінностей. Мешканці республіки, які у складі Червоної армії і радянських партизанських формувань воювали проти гітлерівців здебільшого поділяли більшовицькі ідеали, хоча значна частина билася з ворогом не з політичних мотивів, а особистих. Ті, хто став до лав УПА та інших самостійницьких формувань, виявили готовність віддати своє життя за незалежну Українську державу. Суперечку про те, яка система цінностей була кращою, вирішить лише час, який покаже, що є історично перспективним.

Не треба бути провидцем, аби передбачити, що через кілька десятиліть ця проблема вичерпає свій конфліктогенний запас в суспільстві, як він нівелюється в науковому дискурсі. Однак без спільних зусиль учених і держави процес може затягнутися.

Нині держава сповідує найпростішу (для неї) і не кращу (для суспільства ) стратегію. Відповідні державні органи вказують, що потрібно робити всім іншим, але на практиці залишають цю зону громадської активності без належної організаційної і матеріальної підтримки. Йдеться про відсутність широких дослідницьких програм з найбільш актуальних проблем вітчизняної історії на зразок тієї, що передувала підготовці історичного висновку про діяльність ОУН і УПА, які одержали державне фінансування. Не видно на горизонті й вітчизняних фондів, зосереджених на грантовій підтримці фундаментальних і цільових наукових досліджень. Курс керівництва держави в особі Міносвіти на знищення академічної науки шляхом її «об'єднання» з вузівською - це шлях в нікуди, спроба залатати «дірки» в бюджеті, які призведуть до ще більших «дірок». Без академічної науки Україні загрожує надійне місце в «третій корзині держав», що лише споживають, а не продукують наукове знання. Сучасні Герострати мали б пам'ятати, що вітчизняну Академію наук створили у найважчі часи Української революції - 1918 року. Нині, коли наука відіграє все помітнішу роль у розвитку суспільства, її хочуть знищити.

Перефразувавши відомий афоризм, одержимо: «Не хочемо годувати власну науку, будемо годувати чужу» - власними кадрами і коштами, коли будемо платити за знання.

Якось соромно і не по собі, що з нами це відбувається після Революції Гідності...

Ключові слова: Друга світова війна, історична наука, пам'ять, міф.

We consider the theoretical vector of scientific understanding of the events of World War II. Specifically focused on the interaction of Soviet and modern national myth in the context of memory.

Keywords: the Second World War, historical science, memory, myth


Автор: Олександр Лисенко (м. Київ) // «Друга світова війна: події, факти, версії»: матеріали Всеукр.наук. конф. (24 квітня 2015 р). – Переяслав-Хмельницький, 2015. –С. 15-20

1