Особистісне і національне у вірші Т. Г. Шевченка «у бога за дверима лежала сокира...» (1848)
У 1843 р. в Санкт-Петербурзі вийшла книжка «История князя Италийского, графа Суворова-Рымникского, генералиссимуса российских войск. Сочинение Н. А. Полевого». У книжці, крім портрета Суворова на фронтиспісі, поміж текстом надруковано 110 ілюстрацій, заставок і кінцівок, виконаних художниками О. Є. Коцебу, Р. К. Жуковським і Т. Г. Шевченком. Живописець-баталіст Олександр Коцебу, який одночасно навчався із Шевченком в Академії мистецтв, малював переважно сцени батального змісту, художник-графік Рудольф Жуковський (теж співучень Шевченка по Академії) - автор портрета Суворова, пейзажів і заставок, а виходцеві з України належать жанрові сцени.
Двадцять шість ілюстрацій були підписані Шевченком, а дві (непідписані в книжці) мають ескізи до них, а ще п'ять (теж непідписані) мають багато деталей, характерних для інших робіт молодого художника-академіста і успішного рисувальника, що було належно оцінено його видатним учителем К. П. Брюлловим.
Серед непідписаних ілюстрацій - гравюра «Дерево вольності зрубано», репродукована за політипажем на сторінці 257 «Історії Суворова...», де описано заключний етап італійського походу Суворова 1799 р. : взяття Рима, знищення Римської та Партенопейської республік і вирубання дерев вольності або ж братерства, які висаджувалися напровесні багатьма європейськими народами напередодні великих свят. Верхів'я великих дерев прикрашалися фрігійськими червоними ковпаками, а стовбури і гілля - кольоровими стрічками.
Сумніви щодо авторства Шевченка розвіяли експерти-мистецтвознавці і орієнтовно визначили дату виконання рисунка - серпень-вереснь 1842 р., бо гравюру було виготовлено не пізніш вересня того ж року. Вперше дерево вольності було посаджено в Парижі, а в роки Великої французької революції дерева вольності з'явилися майже на всій території Франції. Проте пізніше реакційний уряд Франції розпорядився зрубати ці дерева.
Сюжет із книги М. Полєвого «Історія Суворова...», де мовиться про знищення дерев вольності, був обдуманий Шевченком, і він створює ілюстрацію «Дерева вольності зрубано», яка репродукувалась політипажним способом.
У поезії і прозі, в листах і щоденнику і, особливо, в живописних і графічних творах Шевченка часто присутній образ дерева.
Описуюючи батьківський сад у рідній Кирилівці на півдні Київської губернії, він захоплюється його красою, якої не бачив навіть в аристократичних садах і парках під Санкт-Петербургом. Напевно, саме любов до дерев, як символів життя, вольності і «братолюбія» спонукали його виростити в суворій пустелі спочатку вербу, а потім і Мангишлацький сад. Хто побував у тій чорній пустелі, де майже нічого не росте (навіть верблюжа колючка), той може зрозуміти, яких треба докласти зусиль, щоб виростити дерево.
Серед унікальних рукописів Тараса Шевченка найдорогоціннішим раритетом є «Мала книжка», або, як її традиційно називають, «захалявна», тобто та, яку друзі поета виготовили (зброшурували) із 27 окремих зшитків формату 6,3х9,8 см. Окремі такі книжечки рядовий солдат Шевченко дійсно ховав за халявою чобота. Кожна книжечка виготовлялася із аркуша звичайного канцелярського паперу, який перегортався увосьмеро, таким чином кожна з них мала шістнадцять сторінок. Хронологічні межі записаних в окремі зшитки творів -1846-1850 рр. У всіх зшитках - чистові автографи віршів, переписаних наприкінці 1850-го - на початку 1850 р. із справжніх чернеток такого ж формату, що справді переховувалися за халявою солдатського чобота. Ті перші чорнові записи, на жаль, не збереглися.
У другому зшитку за 1848 р. після вірша «А нумо знову віршовать...» записано поезію «У Бога за дверми лежала сокира.». Шевченко порушив вирок самого царя Миколи І, який відправив на солдатську службу популярного вже у Російській імперії молодого успішного художника (ілюстратора книг М. Полєвого «Історія Суворова.» та «Російські полководці») і волелюбного поета Тараса Шевченка, який назвав пізніше його імператорську величність за нечувану жорстокість «неудобозабываемым Тормозом». Під усіма творами періоду заслання відсутні авторські дати (все- таки необхідно було дотримуватись конспірації). Орієнтовна дата написання вірша «У Бога за дверми лежала сокира.» - між 25 червня і 25 листопада 1848 р., а місце створення - Раїм, тобто під час Аральської експедиції. Нагадаємо, що під командуванням капітан-лейтенанта О. Бутакова експедиція вирушила із Орської фортеці до Раїма 11 травня 1848 р.; до її складу було включено і художника-засланця Шевченка, якого командир Оренбурзького окремого корпусу В. Обручов дозволив перевести із 5-го батальйону в 4-й, що розміщувався у Раїмі. 702 верстви було подолано Шевченком разом із членами експедиції за 33 дні. Транспорт прибув до Раїма 19 червня 1848 р.
Зірке око художнка не могло пропустити своєрідні мальовничі картини цього суворого краю.
20 травня Шевченко намалював аквареллю рідкісний у тій пустелі пам'ятник природи — «Джангисагач» — одиноке дерево. У повісті «Близнецы» він так описує цю святиню: «В половине перехода я заметил: люди начали отделяться от транспорта, кто на коне, а кто пешком. И все в одном направлении. Я спросил о причине у ехавшего около меня башкирского тюря, и он сказал мне, указывая на темную точку: «Манна аулья агач» (здесь святое дерево). Это слово меня изумило. Как? В этой мертвой пустыне дерево? И уж, конечно, коли оно существует, то должно быть святое. За толпою любопытных и я пустил своего воронка. Действительно, верстах двух от дороги, в ложбинке, зеленело тополевое старое дерево. Я застал уже вокруг него порядочную [толпу], с удивлением и даже (так мне казалось) с благоговением смотревшую на зеленую гостью пустыни. Вокруг дерева и на ветках его навешано набожными киргизами кусочки разноцветных материй, ленточки, пасма крашенных лошадиных волос, и самая богатая жертва - это шкура дикой кошки, крепко привязанная к ветке. Глядя на все это, я почувствовал уважение к дикарям за их невинные жертвоприношения. Я последний уехал от дерева и долго еще оглядывался, как бы не веря виденному мною чуду. Я оглянулся еще раз и остановил коня, чтобы в последний раз полюбоваться на обоготворенного зеленого великана пустыни. Подул легонький ветерок, и великан приветливо кивнул мне своей кудрявой головою. А я, в забытии, как бы живому проговорил: "Прощай» - и тихо поехал за скрывшимся в пыли транспортом"» [3, с. 95].
Яка поетична мікроновела, органічно вмонтована Шевченком у сюжет автобіографічної повісті!
Супутник Шевченка О. Макшеєв теж описав пізніше цю подію, яка вразила мандрівників: «26 травня (тут у Макшеєва помилка - подія огляду дерева відбулася 20 травня) не доходя нескольких верст до Карабутака, мы увидели влево от транспортной дороги Джангис-агач, одно дерево, и поскакали к нему. Это единственное на всем пути от Орска до Раима дерево было осокор, толщиною у корня сажен в пять. На нем было гнездо тальги, птицы из породы орлов. Киргизы считали это дерево священным, аулие, и украшали его разными тряпками. Не менее священно оно было и для русских странствователей в летние жары по степи, ярко освященной палящими лучами солнца и не имеющей нигде вершка тени, где бы зрение могло отдохнуть. Мало кто из верховых проезжал по дороге, не завернув к джангис-агачу и не отдохнув под его тенью. Но теперь и киргизы и русские лишены этой отрады, потому что какому-то пьяному казачьему офицеру вздумалось, для своей потехи, срубить и сжечь дерево. И этот варварский поступок остался безнаказанным, как будто это не уголовное и не самое гнусное преступление. Вид джангис-агача сохранился в альбоме киргизской степи, изданной Залесским в Париже» [1, с. 244].
Тут варто додати, що йдеться про польського історика й художника Броніслава Залеського (1820-1880), який із 1848 р. був засланий рядовим Окремого оренбурзького корпусу і познайомився та заприятелював із Шевченком у листопаді 1849 р. в Оренбурзі. Відтоді Залеський допомагав Шевченкові завершувати малюнки, виконані під час Аральської описової експедиції. У згадуваному Макшеєвим альбомом офортів «Життя киргизьких степів» (Париж, 1865; франц. мовою) Залеський відтворив кілька малюнків Шевченка.
Поетична новела-вставка в повісті «Близнецы» була написана орієнтовно між 10-20 червня 1855 р., і можна лише дивуватися пам'яті художника, який з таким захопленням описує побачене ним більше семи років тому. До речі, пам'ять поета Шевченка теж була феноменальною - йому доводилося іноді дарувати рукописи своїх віршів, переписуючи їх за відсутності оригіналів, і при цьому допускалися лише незначні різночитання в тексті, які можна вважати доопрацюванням його, тобто удосконаленням.
Не виключено, що в своїй поетичній мікроновелі Шевченко використав і вірш «У Бога за дверми лежала сокира.».
На початку цього вірша читач дізнається, що «кайсак», не передбачаючи біди, украв у Бога сокиру «Та й потяг по дрова в зелену діброву.». Але після першого удару по деревині сталося непередбачуване: Як вирветься сокира з рук - Пішла по лісу косовиця, Аж страх, аже жаль було дивиться. Дуби і всякі дерева Великолітні, мов трава В покоси стеляться, а з яру Встав пожар, і диму хмара Святеє сонце покрива
І стала тьма, і од Уралу Та до Тингиза, до Аралу1 Кипіла в озерах вода. Палають села, города, Ридають люди, виють звірі І за Тоболом у Сибірі В снігах ховаються. Сім літ Сокира Божа ліс стинала, І пожарище не вгасало. І мер[к] за димом Божий світ.
І в цих, і в наступних рядках - картина страшного суду на землі, а не на небі, який тривав упродовж семи років. Результат його - пустеля, у якій залишилося дерево, як надія для людей, які творять добро, на те, що життя не повинне припинятися через непередбачливих дроворубів. Одним-єдине при долині, В степу край дороги, Стоїть дерево високе, покинуте Богом. Покинуте сокирою, Огнем непалиме, Шепочеться з долиною
давній годині.
кайдани не минають Дерева святого.
На долину заїз[д]жають, Дивуються з його І моляться, і жертвами Дерево благають, Щоб парості розпустило
У їх біднім краї.
Акварельна робота «Пожежа в степу», «Джангисагач» і вірш «У Бога за дверми лежала сокира.», а також мікроновела у повісті «Близнецы» - це чи не єдиний випадок у творчості Шевченка, коли реальний образ (пожежі і святого дерева) відображений у рисунку, описаний у прозі та інтерпретований у поезії.
Саме поезія дала волю творчій фантазії автора, реалізації його алегоричних образів. Одиноке дерево, як і доля одинокого поета, своїми зеленими пагонами вселяє надію на кращі дні:
А може, ще добро побачу?
А може лихо переплачу?
Води Дніпрової нап'юсь.
Є різні трактування вірша «У Бога за дверми лежала сокира.». Відомий український вчений Василь Щурат, визначаючи цей твір за жанром поемою, трактує «кару Гсподню» як алегоричний образ розгрому Кирило- Мефодіївського братства. І так як і киргизи, які, поклоняючись святому дереву, сподіваються на добре і вічне, так і в Шевченка не помирає надія на те, що і в братчиків, яких жорстока влада покарала за їх «свободомисліє і братолюбіє» розкидала по «неісходимих» просторах імперії, - ні він, ні вони не позбавлені надії.
В ком веры нет - надежды нет,
Надежда Бог, а вера свет. - так Шевченко писав ще в 1843 р. у поемі «Тризна».
На думку іншого українського вченого Івана Брика, культ святого дерева і поклоніння йому киргизів «має ту саму психічну основу, що й молитва в Шевченка».
У 1939 р. відомий казахський письменник Абдільди Тажибаєв, виступаючи на шевченківському пленумі, присвяченому 125-річчю від дня народження українського поета і художника, висловив версію, що у вірші «У Бога за дверми лежала сокира.» відображено повстання казахів під керівництвом Натая і Махамбета 1830-1838 рр. Українські шевченкознавці теж стали стверджувати, що Шевченко не міг не знати про це повстання, у придушенні якого брав участь Орський прикордонний загін.
Значно ближчою за часом до Аральської експедиції була антиросійська кампанія 1838-1847 рр., яку очолював киргизький султан Кеніри Касимов, який боровся за повне звільнення киргизів і об'єднання їх з єдиновірною Хівою. Після його смерті тургайські киргизи творили пісні й легенди про свого батиря, які теж могли бути відомими Шевченку. Адже зовсім недавно, у 1845 р., Шевченко гнівно засудив російську експансію Кавказу, а переходячи двічі киргизькі степи (навесні 1848 і восени 1849 рр.) на власні очі бачив, як кочові народи відстоювали свою землю. Та й сама Аральська експедиція була не чимось іншим, як актом грабіжницької політики Росії.
Оглядаючи степи і переймаючись проблемами народів, які жили там споконвіку, Шевченко не бачить ніякого прогресу в тому, що на цій землі появляються фортеці («твердині»), а потім будують і могили невинно убієнних людей:
Од споконвіку і донині Ховалась од людей пустиня, А ми таки її найшли. Уже й твердині поробили, Затого будуть і могили, Всього наробимо колись!
Ці «твердині» - фортеці Уральське, Карабутак, Раїм теж були намальовані художником Шевченком.
У спогадах російського поета Я. П. Полонського, який познайомившись з Шевченком у Петербурзі в 1848 р., надрукованих у празькому виданні «Кобзаря» 1876 р., є такі рядки: «Раз на вечере у Белозерского, редактора журнала «Основа», я помню, Шевченко подтвердил мнение одного заезжего славянина-галичанина, что всякая политика безнравственна, что ради политических соображений совершались и совершаются все неправды и из них проистекают все злосчастия племен и народов...» [2, с. 285].
Очевидно, цей вислів не був випадковий для українців, які знали про трагічні наслідки для багатьох племен і народів, які живуть на своїх землях, що приглянулися політикам, засліпленим пристрастю рабовласника і загарбника чужих територій.
ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА:
- Макшеев A. Путешествие по киргизским степям и Туркестанскому краю / А. Макшеев // Спогади про Тараса Шевченка. - К., 2010. - 608 с.
- Полонский Я. Воспоминания о Шевченко / Я. Полонский // Спогади про Тараса Шевченка. - К., 2010. - 608 с.
- Шевченко Т. Повне зібрання творів. У 12 т. - К., 2003. - Т. 4. - 600 с.
Galchenko Sergey
Personal and national in the poem by Taras Shevchenko «In God behind the door lay the axe...» (1848)
In the article author examined Shevchenko activity as an artist and analyzed poem «In God behind the door lay the axe...». No less interesting are the assumptions and other researchers this work studied scientist.
Keywords: Taras Shevchenko, Aral expedition, image of a tree, the ax.
