Конфесійна складова ідентифікації: від Т. Г. Шевченка до сьогодення

Релігія є важливим фактором ідентичності й вагомим чинником національної культури кожного народу, оскільки відтворені у ній риси побуту, моралі, традицій, роблять її специфічною формою згуртування й відчуження людей однієї етнонаціональної приналежності, але різного віросповідання [10, с. 16].

Постать Т. Г. Шевченка неодноразово ставала об'єктом палких дебатів під кутом аналізованої нами проблеми: від суджень про його атеїзм [4] до його глибокої релігійності [5]. Не вважаємо за доцільне ще раз наводити аргументи «за» чи «проти» окремої з цих точок зору, оскільки, на наше переконання, саме твори та епістолярна спадщина Кобзаря яскраво ілюструють його пріоритети. Зупинимося лише на кількох аспектах. Зокрема, у листі до А. Толстої від 9 січня 1857 р. Шевченко зазначав: «... Теперь и только теперь я вполне уверовал в слово: «Любя наказую вы». Теперь только молюсь я и благодарю Его за бесконечную любовь ко мне, за ниспосланное испытание. Оно очистило, исцелило мое бедное больное сердце. Оно отвело призму от глаз моих, сквозь которую я смотрел на людей и на самого себя. Оно научило меня, как любить врагов и ненавидящих нас. А этому не научит никакая школа, кроме тяжкой школы испытания и продолжительной беседы с самим собою. Я теперь чувствую себя если не совершенным, то, по крайней мере, безукоризненным христианином» [6, с. 115].

Продовженням цієї думки, на наш погляд, є і твердження М. П. Драгоманова: «Ми бачимо, що в Шевченка не було міцної й ясної думки про поступ в історії, бо її не могло бути в чоловіка, який думкою стояв на церковному ґрунті, не мав європейської науки й знав тільки російське життя часів Миколи І» [6, с. 142].

Сучасним науковцем С. Росовецьким проаналізовано християнську агіографію та Біблійні теми і мотиви в творчості Т. Г. Шевченка [2], відзначено їхній вплив на власну, Шевченкову, модель християнства [2, с. 343], доведено, що дане тематичне спрямування його робіт стало одним із каналів зв'язку творчості Т. Шевченка з літературою давньою українською, візантійською, грецькою і, найголовніше, з народною християнською культурою [2, с. 343; 371]. Усе вищеперераховане, на наш погляд, дає чітке уявлення про постать і пріоритети Кобзаря. Проте ми вбачаємо завдання даної розвідки в тематично- ідентифікаційному аналізі відібраних фрагментів творів і їхньому порівнянні з конфесійними вподобаннями наших сучасників. Зазначимо, що орфографія у наведених цитатах збережена так, як вона витримана у виданні «Кобзаря» 1985 р. та передана Л. Білецьким при перекладі «Журналу» Т. Шевченка.

Героями творів великого Кобзаря у першу чергу є звичайні селяни, скривджені долею, суспільством. Автор постійно намагається захистити слабших перед нещадною громадою, Богом: «...О боже мій милий! / За що ж ти караєш її, молоду? / ... Прости сироту!» («Причинна») [7, с. 18]; «Люде б сонце заступили, /Якби мали силу, /Щоб сироті не світило, / Сльози не сушило. / А за віщо, боже милий!» («Катерина») [7, с. 37]; і заклинає Всевишнього: «Хто ж сироті завидує - / Карай того, боже!» («Думи мої, думи мої») [7, с. 49].

Тарас Шевченко, як і його дійові особи, дуже рідко молить за самого себе: Петрусь, від'їжджаючи у далекі краї, просить кохану дівчину: «... Молись тілько богу. /Іди в хату, лягай спати. / А я край дороги / Серед степу помолюся / Зорям яснооким, / Щоб без мене доглядали / Тебе, одиноку» («Мар'яна- черниця») [7, с. 131]; Слєпая, героїня одноіменної поеми, самозречено людей «Любила / За ваши грешные дела / Творца небесного молила, / Молила, плакала...» [7, с. 142], зі смиренням приймаючи долю, визнаючи справедливість покарання та Першоджерело всього сущого: «І талан, і безталання, / Все, - каже,- од бога, / Вседержителя святого, / А більш ні од кого» (поема «Москалева криниця») [7, с. 341]; «Все од бога! / Од бога все! А сам нічого / Дурний не вдіє чоловік!» («Варнак») [7, с. 347]; «О боже мій милий! Така твоя воля, / Таке її щастя, така її доля!» («Причинна») [7, с. 18]; «Не мені, / Великий господи, простому, / Судить великії діла / Твоєї волі. Люта зла / Не дієш без вини нікому. / Молюся: господи, помилуй, / Спаси ти нас, святая сило, / Язви язик мій за хули, / Та язви мира ізціли. / Не дай знущатися лукавим /1 над твоєю вічно-славой, / Й над нами, простими людьми!» («Єретик») [7, с. 208]; «"В твоїх руках все на світі, / Твоя всюди воля! / Нехай буде так, як хочеш, / Така моя доля", - / Старий вимовив і нишком / Богу помолився» («Невольник») [7, с. 220].

Демонструючи свою щиру любов до Бога та надію на нього, герої творів неодноразово звертаються з молитвою за ближнього до Господа та Пресвятої Пріснодіви Марії (переважно матері за дітей своїх), здійснюють паломництво по святих місцях (головно Київ, Почаїв): Слєпая читала Псалми Давида «И шла / С любимой песней из села, / Из обновленного села, / Моля небесную царицу, / Да благо дщерино хранит» [7, с. 151], «Ходила в Киев и Почаев / Святых угодников молить / И душу страстную, рыдая, / Молитвой думала смирить» (поема «Слепая») [7, с. 153]. «Породила мати сина... / Китайкою повивала, / Всіх святих благала, / Та щоб йому всі святії / Талан-долю слали. / «"Пошли тобі матер божа / Тії благодати, /Всього того, чого мати /Не зуміє дати"» («Сова») [7, с. 180]; Наймичка Ганна, залишаючи сина, молила: «Дитя моє! /Не лай мене; молитимусь, / Із самого неба / Долю виплачу сльозами /1 пошлю до тебе» («Наймичка») [7, с. 240], на прощі у Києві «Маркові купила / Святу шапочку в пещерах / У Йвана святого, / Щоб голова не боліла / В Марка молодого; / І перстеник у Варвари / Невістці достала, / І, всім святим поклонившись, / Додому верталась» («Наймичка») [7, с. 247]. Ярина, очікуючи повернення коханого, «У Києві великому / Всіх святих благала; / У Межигірського Спаса / Тричі причащалась; / У Почаєві святому / Ридала- молилась» (поема «Невольник») [7, с. 221], в іншої, відданої за нелюба, «Перед іконою пречистої / Горить лампада уночі. / Поклони тяжкії б'ючи, /ридала, билася ... нечистую / Огненную сльозу лила. / Вона благала пресвятую, / Щоб та їй,.. щоб та спасла,/ Щоб одуріть їй не дала - / Пренепорочная!» («Петрусь») [7, с. 478].

Хоч часом розпач і зневіра охоплюють як самого автора, так і його героїв: «Я крестилась, / Я горько плакала, молилась, / Но бог отверг мои кресты, / Мои сердечные молитвы. / Да, он отверг» (поема «Слепая») [7, с. 158]; «Я, дурна, й ходила, /І молилась... / Ні, цигане, /Я марно молилась. / Чи в вас єсть бог який-небудь? / В нас його немає...» (поема «Відьма») [7, с. 287]; «Не завидуй же нікому, / Дивись кругом себе: / Нема раю на всій землі, / Та нема й на небі» («Не завидуй багатому») [7, с. 203], їм властиве всепрощення: відьма «Не помогла болящому [пану - О. П.], / Бо не допустили. / А як умер, то за його / Богу помолилась» (поема «Відьма») [7, с. 289]; [ліричний герой був у москалях, дружина пішла від нього до пана, потім до жида] «Найшов її, подивився... / І, сивоволосий, /Підняв руки калічені /До святого бога, / Заридав, як та дитина... / І простив небогу!.. / Отак, люде, научайтесь / Ворогам прощати, / Як сей неук!.. / Де ж нам, грішним, / Добра цього взяти?» («Меж скалами, неначе злодій») [7, с. 385].

У низці творів виведено сентенції, які напряму стосуються Заповідей Божих: «І то лихо - / Попереду знати, / Що нам в світі зустрінеться. / Не знайте, дівчата!» («Тополя») [7, с. 53]; Варнак, скоївши низку вбивств, дійшовши до суїциду, схаменувся, «... Подивився кругом себе / І, перехрестившись, / Пішов собі тихо в Київ / Святим помолитись / Та суда, суда людського / У людей просити» («Варнак») [7, с. 350]. У «Гайдамаках» спрацьовує принцип «око за око», коли приводять дітей Гонти: «Аж ось ведуть гайдамаки / Ксьондза-єзуїта /1 двох хлопців. "Гонто, Гонто! / Оце твої діти. / Ти нас ріжеш - заріж і їх: / Вони католики "» [7, с. 113].

Сам герой грішить бездумно, проклинаючи матір хлопців «...Будь проклята мати, / Та проклята католичка, / Що вас породила!» [7, с. 114] і знищуючи школу, храм, «Базиліан школу, /Де учились Гонти діти, / Сам Гонта руйнує» [7, с. 114] вбиваючи безневинних, «Гайдамаки стіни розвалили, - / Розвалили, об каміння / Ксьондзів розбивали, / А школярів у криниці / Живих поховали» [7, с. 115], дуже просто виправдовуючи себе: «Не я вбиваю, а присяга». Водночас Гонта, на наш погляд, повертається до свого християнського коріння, звертаючись із проханням до дітей: «Спочивайте, діти, / Та благайте, просіть бога, / Нехай на сім світі /Мене за вас покарає, / За гріх сей великий. /Простіть, сини! Я прощаю, /Що ви католики» [7, с. 117].

Другою верствою, на побожності якої зосереджено увагу Т. Г. Шевченка, стало козацтво. Жодну справу військові люди не починали без молитви: «Гайдамаки встали, / Помолились, одяглися» («Гайдамаки») [7, с. 68], навіть у бій ішли вони з благословенням: «Опинились; / Аж церков бачать. Дяк співа, / Попи з кадилами, з кропилом; / Громада - ніби нежива, / Анітелень... Поміж возами / Попи з кропилами пішли; / За ними корогви несли, / Як на Великдень над пасками. / «Молітесь, братія, молітесь!» - / Так благочинний начина» («Гайдамаки») [7, с. 90]; «Молились, /Молились щиро козаки, / Як діти, щиро; не журились» («Гайдамаки») [7, с. 91]. У тяжкі життєві хвилини Образи' завжди були з козаками: «Як покидали запорожці / Великий Луг і матір Січ, / Взяли з собою матер божу, / А більш нічого не взяли, /1 в Крим до хана понесли / На нове горе-Запорожжя» («Іржавець») [7, с. 320]; [Козаки - О. П.] «Мордувались сіромахи, / Плакали, і з ними / Заплакала матер божа / Сльозами святими. / Заплакала, милосерда, / Неначе за сином. / І бог зглянувсь на ті сльози, / Пречистії сльози! / Побив Петра, побив ката / На наглій дорозі. / Вернулися запорожці, / Принесли з собою / В Гетьманщину той чудовний / Образ пресвятої. / Поставили в Іржавиці / В мурованім храмі. / Отам вона й досі плаче / Та за козаками» («Іржавець») [7, с. 321-322]; «Хоч позволив хан на пісках / Новим кошем стати, / Та заказав запорожцям / Церкву будувати. / У наметі поставили / Образ пресвятої /1 крадькома молилися...» («Іржавець») [7, с. 320]. Навіть перед виборами гетьмана в Чигирині в досвітню годину «З святими корогвами / Та з пречистими образами / Народ з попами / З усіх церков на гору йде, / Мов та божа пчола гуде. / З монастиря святого / У золоті, аж сяє / Сам архімандрит виходжає, / Акафіст читає, / Поклони покладає. Громада покладає / Земниє поклони. / Молебствіє архімандрит / Сам на горі править, / Святого бога просить, хвалить, / Щоб дав їм мудрості дознати, / Гетьмана доброго обрати» («У неділеньку у святую») [7, с. 412].

Яскраво, на наш погляд, демонструє взаємозв'язок між релігією й ідентифікаційними процесами той факт, що козакам соромно загинути і бути похованими на землі чужого Бога: [Козаки сердеги - О. П.] «По-своєму бога в кайданах благають... / «О милий боже України! /Не дай пропасти на чужині, / В неволі вольним козакам! /1 сором тут, і сором там - / Вставать з чужої домовини, / На суд твій праведний прийти, / В залізах руки принести /1 перед всіми у кайданах / Стать козакові...» («Гамалія») [7, с. 162].

Т. Г. Шевченко, як і його герої, не втрачають надії навернути іновірців до козацької (православної) віри, об' єднати представників різних національностей: «Ой волохи, волохи, ... / Годі ж, не журіться; / Гарно помоліться, / Братайтеся з нами, /З нами, козаками» («Гайдамаки») [7, с. 86]; «.А я тихо / Богу помолюся, / Щоб усі слав 'яне стали / Добрими братами...» («Єретик») [7, с. 206]; «Отак-то, ляше, друже, брате! / Неситії ксьондзи, магнати / Нас порізнили, розвели, / А ми б і досі так жили. / Подай же руку козакові /1 серце чистеє подай! / І знову іменем Христовим / Ми оновим наш тихий рай» («Полякам») [7, с. 324].

Значну частину творів Кобзаря присвячено і зображенню становища конфесійної складової за часів володарювання іноземних поневолювачів. Саме у той час, коли москалі, орда, ляхи бились з козаками на наших теренах прогресують безчинства: «Виростають нехрещені / Козацькії діти; / Кохаються невінчані; / Без попа ховають; / Запродана жидам віра, / В церкву не пускають!» («Тарасова ніч») [7, с. 44]; «Розбрелись конфедерати / По Польщі, Волині; / По Литві, по Молдаванах /1 по Україні; / Розбрелися та й забули / Волю рятувати, / Полигалися з жидами, / Та й ну руйнувати. / Руйнували, руйнували, / Церквами топили...» («Гайдамаки») [7, с. 71-72]; «А онде, онде за Дніпром, / На пригорі, ніби капличка, / Козацька церква невеличка / Стоїть з похиленим хрестом. /.Та все пішло царям на грище: /1 Запорожжя, і село... / І монастир святий, скарбниця, - / Все, все неситі рознесли!..» («Сон (Гори мої високії)») [7, с. 316].

Проте надзвичайно вражають правдиво зображені погляди тогочасного панства: «А той, тихий та тверезий, / Богобоязливий, / Як кішечка, підкрадеться, / Вижде нещасливий / У тебе час та й запустить / Пазурі в печінки, - /1 не благай: не вимолять / Ні діти, ні жінка. / А той, щедрий та розкішний, /Все храми мурує; / Та отечество так любить, / Так за ним бідкує, / Так із його, сердешного, / Кров, як воду, точить!.. / А братія мовчить собі, / Витріщивши очі» (комедія «Сон (У всякого своя доля)») [7, с. 186].

В одному із записів «Щоденника» Тарас Григорович порівнює офіцерів і купців за віросповіданням, зазначаючи, що «ця упривілейована каста [офіцерство - О. П.] також належить до середнього стану, з тою тілько різницею, що купець чемніший за офіцера... Одначе, їх ані трохи не роз 'єднує це зовнішнє роз'єднання, бо вони вихованням - рідні брати. Різниця тілько та, що офіцер - вольтер 'янець, а купець - старовір. А по суті - те саме» (запис від 27 червня 1857 р.) [8]. Водночас автор вкрай негативно відгукується про старовірів: «... благочестиві уральці, а особливо уралки, нашому братові [не] старовірові води напитись не дадуть.Бруднішого, брутальнішого за цих запеклих старовірів я нічого не знаю» (запис від 12 липня 1857 р.) [8].

Загальновідомо, що релігійні ідентичності спираються на об' єднання культури та символів, традицій, збережених в обрядах та ритуалах. Т. Г. Шевченко як у «Кобзарі», так і в «Щоденнику» намагається якнайточніше передати особливості певних ритуалів, розкрити та порівняти вірування різних народів. Зокрема, коли наймичка Ганна захворіла, над нею виконали усі належні дії: «Уже й причащали, / Й маслосвятіє служили» («Наймичка») [7, с. 249]. Чумак, який у дорозі з Одеси захворів на чуму, звертається з проханням: «Ой полетіть, гайворони, / Мої сизокрилі, / До батечка та скажіте, / Щоб службу служили / Та за мою грішну душу / Псалтир прочитали» («Ой не п'ються пива-меди») [7, с. 402].

Окрему увагу зосереджено в «Щоденнику» на порівнянні уральських та українських звичаїв похорону самогубців і їхнього поминання. Як і в нас, на Уралі традиційно «... Самогубця ховають без жадних церковних обрядів і не на спільному цвинтарі, а виносять геть у поле й закопують, як падло. У поминальні дні родичі нещасного або просто добрі люди виносять і посипають його могилу пашнею: житом, пшеницею, ячменем і іншим для того, щоб пташки клювали це зерно й молили Бога про відпущення гріхів нещасному. Яке поетично-християнське повір'я!» (запис від 15 липня 1857 р.) [8]. Проте автор наголосив: «На Україні самогубців ховали також у полі, але конче на роздоріжжі. Протягом року, хто йшов чи їхав повз нещасного покійника, повинен був що-небудь кинути на його могилу, - хоч рукав сорочки відірвати й кинути, як не було чого іншого. Через рік, у день його смерти, а частіше в Клечальну Суботу (напередодні Зелених Свят) сміття, що назбиралося, спалюють, як очищальну жертву, правлять панахиду і ставлять хрест на могилі нещасного... Чи може бути чистіша, Богові миліша молитва, як молитва за душу грішника, що не покаявся? Релігія християнська як ніжна мати, не відкидає навіть і злочинних дітей своїх. За всіх молиться і всіх прощає» [8].

І тут же проведено порівняння поховально-поминальних звичаїв зі східними народами: «Туркмени й киргизи святим своїм («ауліє») не ставлять таких пишних «абу» (гробниць), як «батирям»: на труп святого вони навалюють безформну купу каміння, накидають верблюжих, кінських і баранячих кісток - останки жертов. Ставлять високу дерев'яну віху, іноді увінчану списом, обмотують цю віху різнокольоровим лахміттям, і на цьому кінчаться замогильні почесті святому. Грішникові ж, відповідно до багатства, що він залишив, ставлять більш або менш пишну гробницю. Проти гробниці на двох невеликих оздоблених стовпчиках ставлять каганчики; ближчі родичі в одному ночами палять баранячий лій, а до другого вдень наливають води для пташок, щоб вони, напившись води, помолились богу за душу грішного й любого небіжчика» [8].

Відзначає Кобзар і побожність росіян, оцінюючи роль релігії у їхньому житті: «м. Чебоксари. Малесеньке, але мальовниче місто. Церков у ньому буде стільки, скільки й домів, коли не більше. І все старовинної московської архітектури. Для кого й для чого їх збудовано? Для чувашів? Ні, для православія. Головний вузол давньої московської внутрішньої політики - православіє» (запис від 17 вересня 1858 р.) [8].

Таким чином, нами проаналізовано особливості конфесійної ідентичності селянства, козацтва та панства й встановлено, що найяскравіше цей аспект простежується у переконаннях селян і козаків, які беззастережно вірили в Бога, повністю покладалися на Нього, не починали без молитви жодної справи та намагалися заощадити кошти, щоб мати змогу здійснити паломництво по святих місцях. Діаметрально протилежними у цих питаннях є пріоритети панства, яке не лише не звертало уваги на простих людей, але й робило все для знищення їхньої останньої надії.

Отже, селянство у своїй більшості виступало носієм релігійних традицій, і саме завдяки йому упродовж багатьох століть православна церква зміцнювала свої позиції серед населення. На жаль, у період з 1917 р. до 1990-х рр. вона дещо втратила вплив на сільських мешканців і значно - на міських, що мало негативний вплив і на ідентифікаційні процеси.

Але у наш час релігійна складова ідентифікації залишається не менш важливою. Результати анкетування представників Донецької, Луганської, Сумської, Полтавської, Харківської та Чернігівської областей засвідчили, що мешканці дослідженої території переважно вірять у Бога (958 (59,9 %) слобожан, 288 (75,4 %) представників Чернігівської області), однак значний відсоток становлять і ті, хто вірять, що є якась вища сила (292 (18,3 %) та 46 (12,04 %) опитаних відповідно). Були й такі, що «скоріше не вірять, бо це все видумка, це все гроші», впевнені, що «віра (релігія) - керування натовпом» [1, арк. 213-214].

У ході дослідження ми виділили два типи релігійної ідентичності: традиційний (православ'я (1415 (88,4 %) представників Слобожанщини та 323 (84,6 %) Чернігівської області)) та нетрадиційний (кілька опитаних відносять себе до протестантів (27 (1,7 %) слобожан, 9 (2,4 %) представників Чернігівської області), греко-католиків (16 (1 %) опитаних на теренах Південної Слобожанщини), мусульман (15 (0,9 %) слобожан, 2 (0,5 %) представники Чернігівської області), католиків (9 (0,6 %) респондентів Слобідської України та 5 (1,3 %) Чернігівщини), агностиків, язичників, буддистів). Анкетування засвідчило, що 97 (6,1 %) представників Південної Слобожанщини та 20 (5,2 %) опитаних у Чернігівській області зараховують себе до атеїстів [1, арк. 214].

Сьогодні, як і в часи Т. Шевченка, результати дослідження, проведеного нашими попередниками, засвідчили, що «має місце тенденція збільшення кількості католицьких, греко-католицьких, протестантських релігійних спільнот в Україні» [3, с. 198].

Порівнюючи результати опитування за останні сім років, зазначимо, що суттєво зростає відсоток нетрадиційної релігійності та значно збільшилася кількість атеїстів (з 2 % у 2005-2006 рр. до 11 % у 2011 -2012 рр.).

Респонденти відвідують Українську православну церкву Київського (707 (44,2 %) представників Південної Слобожанщини та 214 (56,02 %) Чернігівської області) та Московського патріархатів (552 (34,5 %) слобожанина та 93 (24,3 %) респондента Чернігівщини), кілька опитаних долучаються до Свідків Ієгови, ісламської та протестантської церков. На жаль, дуже високим залишається відсоток тих, хто не відвідує жодної церкви чи культової установи: 327 (20,4 %) опитаних на теренах Південної Слобожанщини та 76 (19,9 %) Чернігівської області [1, арк. 215]. Ще низка осіб також запропонували свої варіанти: «яку бачу», «скоріше з цікавості до культури ходжу усюди».

Отже, підсумовуючи все вищеперераховане, зазначимо, що релігія й надалі посідає одне з важливих місць серед ціннісних орієнтацій громадян, українці вірять у Бога та відносять себе до православ'я, яке у даному випадку слугує фактором об'єднання нації. Проте, поширюються тенденції обрання іншого віросповідання (католицизм, протестантизм та ін.), залежно від світогляду та переконань особистості. Однак отримані результати анкетування щодо релігійного ідентитету не дали підстав простежити взаємозалежність особливостей ідентифікаційних процесів й віросповідання, даючи змогу стверджувати про нівеляцію диференціюючого етнонаціонального фактора, який чітко простежувався у творчості Т. Г. Шевченка.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

1. АНФРФ (Архівні наукові фонди рукописів та фонозаписів ІМФЕ ім. М. Т. Рильського), фонд 14-5, од. зб. 732, 218 арк.
2. Барабаш Ю. Теми і мотиви поезії Тараса Шевченка / Ю. Барабаш, О. Боронь, І. Дзюба. - К. : Наукова думка, 2008. - 373 с.
3. Бондаренко Г. Проблемы национальной идентичности в среде украинской молодёжи / Г. Бондаренко // Россия и Украина: этнополитические аспекты взаимодействия: Сборник статей. - М. , 2007. - С. 195-205.
4. Назаренко І. Т. Г. Шевченко - борець проти ідеалізму і релігії / І. Назаренко. - Державне видавництво політичної літератури УРСР. - К. , 1961. - 87 с.
5. Огієнко І. Релігійність Тараса Шевченка / І. Огієнко. - Вінніпег, 1964. - 104 с.
6. Пахаренко В. Незбагненний апостол / В. Пахаренко. - Черкаси : БРАМА- ІСУЕП, 1999. - 296 с.
7. Шевченко Т. Кобзар / Т. Шевченко. - К. : Дніпро, 1985. - 623 с.
8. Шевченко Т. Журнал [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.hai- nyzhnyk.in.ua
9. Шуба О. Релігія в етнонаціональному розвитку України (політологічний аналіз) / О. Шуба. - К. , 1999. - 324 с.
10. Яськів Б. Релігія в контексті генези української національної ідеї : автореф. Дис. На здобуття наук. ступеня канд. Філософ. Наук : спец. 09.00.11 «Релігієзнавство» / Б. Яськів. - К. , 1996. - 24 с.

Olena Piskun

The confessional component of the sdentification: from T. G. Shevchenko to nowadays

The peculiarities of the religious ideas and persuasions of the artist on the base of the studied sources and the works of the Kobzar are depicted in the report. It is determined with the help of the results of the questioning held on the territory of Slobozhanshyna that the religion nowadays still remains the means of the consolidation of Ukrainian society.

Keywords: Shevchenko, poetry, Slobozhanshyna, religion, identification.

Ключові слова: Т. Шевченко, поезія, Слобожанщина, релігія, ідентифікація.