Концепт «одяг» у творчості Т. Г. Шевченка: комунікація символа й предмета

Постать Т. Г. Шевченка в просторі світової історії бачиться на тлі України як Говерла національного духу, як символ незнищенності. Така субстанція символіки витворена творчим феноменом Т. Шевченка. Ретроспекція й перспектива - вектори, що підведуть до певних розгадок таємничості психології творчості митця, хоч якихось логічних пояснень геніальності людини, яка народжена в добу кріпацтва, вивільнила дух нації. Т. Г. Шевченко був людиною, що вже передбачає перебування його в соціумі: контакти духовні й фізичні спричинили до того, що душа його, як табула раса, заповнювалася враженнями й ураженнями створюючи матрицю національного мистецтва.

Доктор історичних наук Ярослав Потапенко слушно підіймає питання проблематики психоаналітичної рецепції творчості Т. Шевченка, що дасть змогу вихопити світлий образ генія з обивательської свідомості, зняти табуйовані теми і наблизити його до сучасного психотипу людини. Вітчизняні літературознавці С. Балей, С. Павличко, Н. Зборовська, О. Забужко, психоаналітик А. Халецький, діаспорний літературознавець Г. Грабович дали в аналітико-версифікаційному ключі пояснення тонкощів душевного життя Кобзаря, методологічно взявши за основу фрейдівську теорію психоаналізу.

Класична теорія З. Фрейда говорить про «несвідоме» як суму психічних процесів, актів та станів, зумовлених явищами дійсності, під впливом яких перебуває індивід. «Несвідоме» людина безпосередньо не контролює, хоча його активність має прямий вплив на життя людини. Жодне, навіть швидкоплинне враження не проходить для людини безслідно. Воно залишає відбиток, який осідає в глибинах «несвідомого». Такі приховані впливи можуть змінювати поведінку людини. У психічній структурі людини наявні «ід» та «его». У межах «ід», що є носієм інстинктивної діяльності людини і під час розвитку особистості стає тим самим «несвідомим», паралельно один одному існують два протилежні за змістом інстинкти: «лібідо», що відповідає за збереження життя та керує творчими імпульсами і «танатос» - інстинкт смерті та руйнування. «Его» - це свідомість, те, чим людина себе уявляє [12, с. 18].

Щодо розгадки художньої трансформації життєвих колізій Т. Шевченком можна інтерпретувати факти з його життя, але проблемним залишається питання формування «несвідомого» поета й активізація його у творчих рефлексіях. У контексті вивчення психології творчості Т. Шевченка тематика одягу видається малозначимою, проте ретроспективні дискурси в життя і творчість поета дають багатий матеріал для роздумів.

Відомо, що Тарас ріс сиротою, часто ховався у кущах калини і мережав рядочки в саморобній книжечці. О. М. Лазаревський згадує: «Тоді ж Шевченко кинув стригтися, почав носити волосся кружальцями, як у дорослих; сам пошив собі шапку, на зразок конфедератки, і всіма цими «дивацтвами» звертав на себе увагу не тільки своїх товаришів, а й старших» [11, с. 24].

Управитель пана Енгельгардта Дмитренко звелів шістнадцятирічному Тарасу одягтися в демикотонову куртку і йти в кухарчуки. У Вільно про вбрання Тараса, можливо, дбала його подруга, полька Дуня Гусіковська, що була швачкою. Закоханий юнак піддавався благородним впливам: очевидно, щоб краще спілкуватись, вивчав польську мову, виконував і забаганки щодо одягу.

22 квітня 1838 року поета викупили із кріпацтва, дали можливість навчатися в Академії мистецтв. Він почав бувати в кращих петербурзьких домах. Молодий енергійний хлопець перейнявся модними тенденціями не тільки в мистецтві. М. К. Чалий пише, що Шевченко став «гарно вдягатися, навіть з претензією на сотте іі faut'nics» [11, с. 55]. Також відома схильність Тараса подобатися жіноцтву. Словом, зробився «модником-галанцем». І. Сошенко усовіщав його: «Куди тобі! Шуба єнотова, цепочки не цепочки, шалі та дзиґарі, та візники-лихачі» [11, с. 55].

Сучасний дослідник творчості Т. Шевченка Я. Потапенко, інтерпретуючи авторитетні думки фахівців, писав: «Дуже продуктивною, на наш погляд, була б спроба витлумачити з позицій психоаналізу роздвоєність поета (з одного боку - «франт і богемник» [6, с. 465], модний і цілком успішний художник, котрий посідав у суспільній ієрархії поважний статус академіка, що автоматично прирівнювало до чину титулярного радника; а з іншого боку - колишній кріпак, який відчув у собі силу виступити в ролі національного пророка, здатного пробудити в «малоросах» самоповагу, гідність й незаплямовану совість великим Словом)» [4, c. 144].

Були періоди, коли Т. Шевченко про одяг дбав сам і переймався тим, як виглядає: «Чи не чудно, що я радію з такої обнови святкової? Як добре подумати, так не чудно. Дивлячись на поли свого плаща лискучого, я думаю: чи давно-то я в замизканому халаті демикотоновому не відважувався й гадати про отакий плащ, а тепер: сотню рублів викидаю на плащ! Просто Овідієві метаморфози!» [5, c. 105].

Варвара Рєпніна у листі до Шарля Ейнара писала, що вона вив'язала і подарувала Шевченкові червоний вовняний шарф, який поет постійно носив і 1847 року одягнув, коли був боярином на весіллі в Куліша. Поет шарф сприймав уже не як предмет вжитку, а як символ вірної любові, сестринської турботи та поваги.

Промовистий епізод із життя Кобзаря. У спогадах О. С. Афанасьєва-Чужбинського йдеться про чорну оксамитову шапочку, яку поет був змушений носити на поголеній після тифу голові навіть у приміщенні взимку 1846 року. Коли Тарас Григорович приїхав до Ніжина саме в час масляної, то його не хотіли пропускати на дворянське зібрання саме через цю шапочку. Хтось із присутніх пояснив, що Тарас Григорович, в якому б він не був костюмі, робив честь своєю присутністю. Звичайна шапочка могла стати предметом конфлікту враховуючи неспокійний характер Шевченка, але поет не образився і сприйняв все жартома. Прощаючись із В. Забілою 1847 року, Шевченко подарував йому свій картуз: скоріше це був спонтанний жест на означення чоловічої дружби, аніж подарунок для утилітарного вжитку.

Арешт, заслання, солдатчина... Геній в солдатській шинелі - як докір нації в історично відслідкованій тяглості. Уніформа пригнічувала Шевченка, про що він писав у щоденнику 19 червня 1857 року: «Какая бесконечная и отвратительная эта пригонка амуниции!.. Трудно, тяжело, невозможно заглушить в себе всякое человеческое внутрішньо ...» [15, с. 19]. Гнітючий настрій провокувала як сама ситуація, так і дискомфорт в одязі, що постійно нагадував не стільки про тілесну незручність, скільки про спосіб ув'язння духу.

М. М. Лазаревський оповідав, що в перші дні в миколаївській армії Шевченка одягли в солдатську форму. Коли він приміряв штани, мундир і шинель і уявив своє майбутнє, то ледве стримав сльози. Лише запитав скільки коштує обмундирування, не відаючи, що воно пошите за рахунок казни. Спритний унтер-офіцер відповів, що сорок карбованців. Т. Шевченко відразу ж заплатив гроші. Якийсь офіцер, дізнавшись про це, забрав в унтер-офіцера гроші й повернув Шевченкові.

У поході Тарасові трохи «внутрішнь». В Аральській експедиції та після її закінчення, коли поетові було дозволено жити на квартирі, він носив цивільний одяг, часом позичений у друзів. Прапорщик Е. В. Нудатов залишив свідчення про зовнішній вигляд Шевченка: «він у смушевій шапці, у широких шароварах, у якійсь чудернацькій свитці і з бородою» [11, с. 200]. Небажання носити військову форму царської армії - не забаганка Шевченка, а внутрішній опір психологічно чужому, деструктивному в ментальному полі українця. Одним із обвинувачень, висунутих Шевченкові при арешті навесні 1850 р., було й те, що він ходив у цивільній одежі. Зрештою служивого відправили до Новопетровського укріплення, де він носив форму. Ми бачимо поета в шинелі наопашки, з непокритою головою на сепіях «Байгуші» та «Хлопчик грається з кішкою». Дружина коменданта Новопетровського укріплення Агата Ускова оповідала у своїх спогадах: «Щодо його костюма, то зимою він ходив в солдатській шинелі, а літом в білому кітелі і таких самих шароварах (здається з ревендука), в солдатських чоботах» [11, с. 237].

Треба наголосити: Ісаєв подав донос, що наперекір царському наказу, поет ходить у цивільному одязі. Це було «основним» звинуваченням. Одяг став речовим доказом при арешті. Шеф жандармів Орлов повідомив про це військового міністра Обручова. У вирок цар власною рукою додав: «В тому, що Шевченко ходив у цивільній одежі більш винуваті Шевченкові начальники, треба, щоб їх за те покарано» [5, с. 312].

Часто Тарас Григорович використовував шинель не за призначенням - то підстилав, то вкривався, коли лягав відпочити. Мєшков кілька разів саджав Шевченка на гауптвахту: за те, що надів білі рукавички на вулиці, а вдруге за те, що, зустрівшись на вулиці з Мєшковим, зняв перед ним картуз правою рукою [8, с. 98-101].

Після заслання одяг для поета став проблемою. Влітку 1857 року І. П. Клопотовський побачив поета після заслання, його враження записав В. І. Кларк: «Костюм поета не витримував жодної критики; він приїхав до Астрахані в доношеному солдатському, форменому одязі, подертих чоботях; білизни в нього майже не було» [11, с. 265].

У військового губернатора Муравйова 1857 року Шевченко був на прийомі в подертій кожушині і високих чоботах. 5 квітня 1859 року Т. Шевченко з'явився до головного свого доглядача графа Шувалова. «Имел великое несчастье облачиться во фрак» [15, с. 171] - зітхав поет.

Перебуваючи в Україні, Шевченко замовив собі вишиту сорочку, про яку йдеться в листі від 6 жовтня 1859 року Марії Максимович до поета. Там повідомлялося, що окрім вітання з Михайлової Гори, посилають і вишиту для Шевченка українську сорочку.

По смерті Т. Г. Шевченка зроблено опис речей, що перебували у майстерні Академії мистецтв, зазначено й одяг: три чоловічі суконні пальта, один суконний сюртук, два жилети, фрак, чотири парусинові пальта і четверо таких самих внутрішньо , парусинова жилетка, кобеняк суконний, свитка з верблюжого сукна, бараняча шапка, два кожухи овечі, покритих сукном, два капелюхи пухові сірі, капелюх солом'яний чоловічий, картуз чорний, сорочки полотняні чоловічі - 27, підштаники - 7, носові хустинки - 15, галстук білий бавовняний, вишиті сорочки - 6, три пари чобіт, дві пари галош, рукавички - 7 пар, китайські туфлі.

До нас дійшов парусиновий костюм Шевченка та полотняна сорочка, подарована йому сестрою Яриною, які нині експонуються в літературно- меморіальному будинку-музеї Т. Г. Шевченка.

Одяг на автопортретах Т. Шевченка прочитується в контексті антропології. Уся творчість українського генія генетично вживлена в етнічну та історичну минувшину, густо насичена етнографічним матеріалом. Складніше внутрішньо тек вплив історії та реальних прижиттєвих подій на психологію його творчості, зокрема, використання різних типів одягу в художній інтерпретації образу.

Відомо, що поет особисто мав у вжитку український, російський, туркменський одяг. Тема одягу присутня і в прозі, поезії, малярстві Т. Г. Шевченка. Чимало знаходимо поміток щодо одягу в щоденникових записах поета, у спогадах його сучасників. Багаті інформативно в цьому плані літературні твори, фото із самого Т. Г. Шевченка, і, відповідно, автопортрети.

Творча спадщина Кобзаря науково достатньо досліджена, а ось психологія творчості в художньо-варіативних гіпотезах все більше приваблює митців ХХІ століття. Цікавою є книга Романа Лубківського «Погляд вічності», що вийшла друком 1990 року. Відомий український поет знайшов оригінальний мистецький хід: до кожної з 22 репродукцій автопортретів Т. Г. Шевченка написав вірш-супровід, де водночас розкрив психоемоційний стан художника і розпросторився авторськими розмислами з глибини минувшини в кінець XX століття. За допомогою опису одягу Р. Лубківський розгортає панораму життя Кобзаря: казенне дрантя кинули після арешту, щоб повернути у кріпацьку шкіру. Але довгі роки грів душу Т. Г. Шевченка добротний, теплий щепкінський кожух, який неомодерні моралісти намагаються «стягти» з поета.

Уявний монолог Т. Шевченка, звернений до своєї молодості, поданий сучасним стилем Р. Лубківського: «На цей останній мій бал-маскарад / Підкинула етнографічний одяг; / Одним він буде символом народу, / А іншим - втіленням національних мрій, / Ще іншим - хуторянським реквізитом» [7, с. 69]. Перетин різнопланових вислідів допоміг Р. Лубківському ув'язати свій мікросвіт з неосяжністю духовного всесвіту Кобзаря [10, с. 201-205].

Тарас Шевченко в просторі тексту одяг використовує як смисловий акцент художньої інтерпретації образу. Цікаві життєві сторінки для дослідження, де виписано трагікомічні поді, пов'язані з одягом. Одяг у снах поета - це ще одне джерело живлення творчої уяви митця. Особливо густо насичена поезія Т. Г. Шевченка описами побуту та одягу українців у різних варіаціях та ракурсах.

Художня ідентифікація одягу як предмета в поезіях Т. Шевченка ґрунтується на символах, знаках, що поєднуються у метафорі конотативними зв'язками. «Ідентифікація - це ототожнення, уподібнення, співвіднесення індивіда чи групи з чимось або з кимось на основі якоїсь ознаки, властивості тощо, ідентитет - це визначення «себе» (конституювання своєї належності) через віднесення до різних спільнот. Система ідентитетів - це система належностей особистості, а особистість - це сукупність різних ідентитетів (національних, класових, майнових, статевих, вікових тощо). Тому ідентифікат - це визначення «когось» (але не себе)» [9, с. 10].

Таке ланцюгове термінологічне визначення виводить на текстуальні простори поезій Кобзаря, де концепт «одяг» є структуральним в позиціонуванні ідентитетів та індентифікатів. Наприклад, у поемі «Гайдамаки» ідентифікат щодо головного героя Яреми автор задіює на основі узусу (загальноприйняте використання мовних одиниць) у позначенні різновидів одягу. «Він... не в свитині - / В червонім жупані» [16, c. 97]. Акцент на типі одягу: свита - ознака бідності простолюдина, жупан - матеріального благополуччя й належності до заможніших верств населення, чи козацького стану, є як соціальною ідентифікацією, так і національною.

У поемі «Мар'яна-черниця» бідний парубок покохав нерівню собі, і висловлює це так: «Моя доля, моє щастя, / Ти, моя, Мар'яно. / Чом не ти в сірій свитині, / Чом я не в жупані?» [16, c. 126]. У даному випадку концепт «одяг» Т. Шевченком задіяний як опізнавач предмета, використаний у ролі символа. Тобто, ці терміни є ідентифікаторами (свита, жупан - предмети, а їх назва - ідентифікатор).

У творі «Марія» поет прямо не вказує на статус персонажа, а зазначає в описі зовнішності героя - «В одному білому хітоні.» [16, с. 512], «одягли... в порфіру» [16, с. 525]: одяг вказує на приналежність до духовенства.

Інший приклад. У вірші «Швачка» монолог повстанця містить у собі інвективу: «надінем вражим ляхам / Кошуленьку білу. / Ні, не білу, а червону» [16, с. 404]. У даному контексті лексема «кошуленька» - символ, який виконує рольову функцію наміру, застороги; уточнення - «червону» - переводить розуміння висловленого в іншу понятійну площину (значить, криваву розправу).

Зразком ідентитета є використання слова «жупан» у строфі: «А буду я красоватись / В голубім жупані / На конику вороному / Перед козаками» [16, с. 444]. Проглядається співвіднесення себе (тобто, головного героя) з козаками.

У поемі «Гайдамаки» Т. Шевченко писав: «Давно те минуло, як, мала дитина, / Сирота в ряднині, я колись блукав / Без свити, без хліба.» [16, с. 112]. З текстової інформації окреслюється, як відбувається конституювання автором самого себе, прирівнювання до спільноти соціально приниженних індивідів.

Т. Шевченко концепт «одяг» задіює на основі технології лінгвіністичних маркерів (ідентифікаторів) та конотативних зв'язків. «Конотація (лат. Сит, con - разом, поіаге - відмічати, позначати) - додаткове до основного, денотативного (денотат), значення знака, що містить інформацію про експресивну силу та оцінну вартість даного знака, а також емоції та волевиявлення, що супроводжують його використання» [6, с. 376].

«Пливуть козаки, тільки мріють шапки» [16, с. 160] - вислів, де лексема «шапки» є маркером, орієнтиром, не втративши в контексті конотативне ядро. Цікаво послуговується етнографічним матеріалом письменник у творі «Іван Підкова» - козацькій шапці надає рольове навантаження: «Підняв шапку - човни стали» [16, с. 52]. Таким жестом отаман подає знак козакам зупинитись. І далі: «Надів шапку. / Знову закипіло» [16, с. 52]. Виписана Т. Шевченком жестикуляція з шапкою визначає вторинну роль головного убору, а підкреслює його символізуючий знак. Це - узуальна конотація: усталена мовна одиниця задіяна в своєму прямому значенні.

У вірші «Федору Івановичу Черненку» поет ситуативно подає образ козака, який у журби питає: «Де та доля пишається?» [16, с. 505]. Авторська відповідь будується контекстуально: «Не там, не там, друже-брате. / У дівчини в чужій хаті, / У рушнику та в хустині / Захована в новій скрині» [16, с. 505]. Це зразок оказіальної конотації, де асоціації витворені авторським суб'єктивізмом, що тексту надає стилістичного відтінку. Рушник і хустина передбачені не як конкректні предмети, а як ознака родинного щастя.

У поемі «Катерина» Т. Шевченко пише: «Плаче Катерина; / На голові хустиночка... / У латаній свитиночці» [16, с. 26]. Зменшувально-лагідне «хустиночка», «свитиночці» - це вияв жалю, співчуття до героїні. Одяг тут згадано, щоб показати відтінок емоційного стану як самого автора, так і оцінку ним явища, що відбувається. Письменник за допомогою граматичних форм слова (пестливо-зменшувальних суфіксів) розкрив конотативне значення слів.

«Іде Катерина / У личаках! - / І в одній свитині» [16, с. 28] - у цих рядках споглядаємо, як Т. Шевченко посередництвом опису одягу вказує на бідність, страдницьку долю героїні. У поемі «Тарасова ніч» козацтво, як це було прийнято в народі, асоціюється з червоними жупанами: «Де поділось козачество, / Червоні жупани?» [16, с. 35]. Подібний метод ототожнення використовує Т. Шевченко й у вірші «До Основ'яненка»: «Не вернуться запорожці, / Не стануть гетьмани, / Не покриють Україну / Червоні жупани!» [16, с. 49].

У поемі «Гайдамаки» Т. Г. Шевченко послуговується і прямим описом одягу головного героя, щоб показати його соціальне становище: «Хлопець у свитині / Полатаній, у постолах; / На плечах торбина» [16, с. 92].

Щоб виокремити типаж, Т. Шевченко таким змальовує кобзаря: «В руках чоботи, на плечах / Латана торба» [16, с. 118]. Життєву колізію письменник розвиває, проектуючи соціальне становище героїв на зовнішню атрибутику. Прилучаючи одяг як ознаку Т. Шевченко застосовує прийом внутрішнього порівняння смислово неоднакових величин: «Не в свитині, а сотником / До тебе вернуся» [16, с. 126]. Загалом поняття «свитина» в обширі українського вжитку позиціонується здебільшого як ознака бідності, приналежності до низів.

Часто Т. Шевченко у своїй творчості показує роль одягу в обрядовості. У вірші «Хустина» митець оповів про звичай українських козаків укривати сідло хустиною, коли козак гинув у поході: «Ведуть коня вороного, / Розбиті копита... / А йому сіделечко / Хустиною вкрите» [16, с. 342].

Гіперболізація дії - маніпуляція сорочкою як річчю - допомагає митцю передати історичний трагізм тогочасної Україні, її вікове поневолення. «Он глянь, - у тім раї, що ти покидаєш, / Латану свитину з каліки знімають» [16, с. 191].

Т. Шевченко вміло використовує мовно-стилістичний прийом варіації на теми одягу для підсилення емоційного впливу на читача: «І синові за три копи / Жупанок купила. / Щоб й воно удовине, / До школи ходило» [16, с. 182].

Національно внутрішньо є інтерпретація Т. Шевченком усього не українського як чужого (й одягу також). Вдалий хід робить митець у поемі «Сон», де ліричний герой у сні потрапляє на чужину - в Росію. Там він бачить пам'ятник Петру І: «На коні сидить охляп, / У свиті - не свиті, / І без шапки. Якимсь листом / Голова повита» [16, с. 197]. Все чуже, агресивне щодо України душа поета відторгала. У цьому ж творі як звинувачувальний вирок царю, звучать слова: «з шкур наших / Собі багряницю / Пошив жилами твердими / І заклав столицю / В новій рясі» [16, с. 199]. Пряме значення слова «ряса» повністю вилучене з смислової парадигми образу, а вжита лексема використана для силового нарощення метафори, саркастичного інтонування вислову. Тут згадка про одяг несе викривальне та звинувачувальне навантаження.

У вірші «На великдень, на соломі» поет перераховує обновки, які дарували дітям рідні та близькі: «Тому к святкам / З лиштвою пошили / Сорочечку. А тій стьожку, / Тій стрічечку купили. / Кому шапочку служиву, / Чобітки шкапові, / Кому свитку» [16, с. 452]. Щоб більше піддати читача настроєвості, національно стилізувати твір, Т. Шевченко називає одяг у зменшено-лагідних тонах, як от - «несе.нову коновочку» [16, с. 513], «Купить хусточку до речі» [16, с. 513], «шиє маленьке сороченя» [16, с. 514]. Образна піднесеність на основі художньої експлуатації концепту «одяг» стала матеріалом для побудови метафор, стилізації текстових полотен. У творі функціонує не предмет, а його ідентифікотор - ланцюг літер, що утримують певний смисл чи знак.

Часто у творах Кобзаря зустрічаються згадки про одяг духовенства: «Одує прах з його хітона» [16, с. 523], «на шиї омети, / Ризи дорогії» [16, с. 278], чи «У довгій рясі по келії / старший чернець ходить» [16, с. 337], або ж «В червленій ризі походжає» [16, с. 365], «ченці одягли / Тебе в порфіру» [16, с. 525]. Далі поет описує дії царя Давида щодо одягу, коли той дізнається про хворобу сина: «Багряну ризу роздирає» [16, с. 526]. Функціональна роль одягу видозмінена: він слугує герою як об' єкт викиду негатива, емоційної розрядки, що привела до певної психологічної релаксації в мить найвищої афектації [4, с. 120-126].

Багато у творчості митця зустрічається описів ремісничих дій щодо одягу: «Гаптує хустину» [16, с. 544], «вовну білую пряде / На той бурнус» [16, 509], «Самим шовком вишивала, / Златом окула» [16, с. 544], «Ой стрічечка до стрічечки / Мережаю, вишиваю» [16, с. 339], «Сорочечки шила. / І маленькі рукавчата / Шовком вишивала» [16, с. 318], «Рушники вже ткались, / хустина мережалась» [16, с. 310], «Та очіпок. / Клоччям вимощала» [16, с. 297].

З українського одягу регіонально можна виокремити одяг Середньої Наддніпрянщини, яким, очевидно, здебільшого послугувався поет у житті, адже мав родове коріння у цій землі (фізичні риси Т. Шевченка, за деякими винятками, відповідають антропологічним характеристикам «пересічного» жителя сільської місцевості Середньої Наддніпрянщини).

Мотиви використання різних типів одягу Т. Г. Шевченком при житті такі: а) з матеріальної нужди; б) протест, вияв епатажу; в) намагання бути елегантним, подобатися іншим; г) з принуки, наказу; д) відповідно до обстановки і суспільного становища; е) з любові до рідного, національного; є) намагання підкреслити свою українскість, показати національну самодостатність.

Т. Г. Шевченко опосередковано, за допомогою одягу звільнявся від духовного кріпацтва за національною ознакою: відомо, що в Петербурзі він носив український одяг, на засланні також - всупереч всім обставинам й утискам. Поет психологічно почувався комфортно тільки в національному одязі.

Незаперечним документом з точки зору етнографії є автопортрети, фотографії, поетична і малярська творчість Т. Г. Шевченка. Тут Кобзарю одяг слугував одним із художніх засобів змалювання українського типажу, розкриття психології героя, його соціального становища.

Концепт «одяг» Шевченко вживав часто, усвідомлено й органічно: мистецька активізація лексем на позначення різновидів вбрання й побутове функціонування одягу хронотопічно пересікалися. Сприйняття реципієнтами сучасності має проблематику щодо осмислення концепту «одяг» у творчості Кобзаря: певна частина одягу вийшла з ужитку й ідентифікатори на його позначення сприймаються як архаїзми. Водночас художня творчість Т. Г. Шевченка є своєрідним «розлитим» по текстах етнографічним глосарієм, що створює колористику національної літератури, де символізація предмета відбулась шляхом невербальної, внутрішньо текстової комунікації.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

1. Грабович Г. Поет як міфотворець / Г. Грабович. - К. : Критика, 1998.
2. Грабович Г. Шевченко, якого ми не знаєм / Г. Грабович. - К. : Критика, 2000.
3. Забужко О. Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу / О. Забужко. - К. : Абрис, 1997.
4. Збірник наукових статей ІІІ Всеукраїнських Шевченківських читань, 25 листопада 2008 р. - Переяслав-Хмельницький: ПП «СКД», 2011. - 192 с.
5. Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя / О. Кониський. - К. : Дніпро, 1991.
6. Літературознавчий словник-довідник / Р. Гром'як, Ю. Ковалів та ін. - К. : ВЦ «Академія», 1997. - 752 с. (Nota bene).
7. Лубківський Р. Погляд вічності / Р. Лубківський. - К. : Радянський письменник, 1990. - 75 с.
8. Народний костюм як виразник національної ідентичності: наук. Збір. За матеріалами Всеукр. Наук.-прак. Кон., 17-18 лист. 2006 р. / Музей укр. Народ. Декор. Мист., Гол. Управ. Культ. І мист. Київ. Міськ. Держ. Адмін. [та ін.] - К. : ТОВ «ХІК», 2008. - 310 с., іл.
9. Піскун В. Вступне слово // Брижицька С. Життя і слово українця для українців. Тарас Шевченко і становлення національної ідентичності українців. За матеріалами книг вражень на його могилі 1896-1926 рр. - Монографія. - К. : Задруга. - 2006. - 294 с.; іл. В тексті.
10. Переяславіка : наук. Зап. НІЕЗ «Переяслав» : збір. наук. статей. - Переяслав- Хмельницький: ПП «СКД», 2012. - Вип. 6 (8). - 336 с.
11. Спогади про Тараса Шевченка. - К. : Дніпро, 1982.
12. Фрейд З. По ту сторону принципа удовольствия // Психология бессознательного / З. Фрейд. - М. : Наука, 1990. - 448 с.
13. Шевченківський словник. - К., 1978. - Т. 1, 2.
14. Чалий М. Життя і твори Тараса Шевченка / М. Чалий. - К. : Веселка, 2011. - 264 с.
15. Шевченко Т. Зібрання творів у 6 т. / Т. Шевченко. - К. : Наукова думка, 2003. - Т. 4, 5.
16. Шевченко Т. Кобзар / Т. Шевченко. - К. : Радянська школа, 1987. - 608 с.
17. Яцюк В. Віч-на-віч із Шевченком. Іконографія 1838-1861 років / В. Яцюк. - К., 2004.

Natalia Pavlik

The concept the «clothing» in the works of T. G. Shevchenko: communication links of symbol and object

The article deals with the communication links of symbol and object in the concept of «clothing» that are involved by Shevchenko in the creative laboratory. Analyzed the role of clothing in the psychometers life of poet, identified problems of learning psychologies in poet creative.

Keywords: T. G. Shevchenko, clothing, symbol, image, art, connotation, poet, poetry, creativity, author, memories, coal, coat, concept.

Ключові слова: Т. Г. Шевченко, одяг, символ, образ, художній, конотація, Кобзар, поезія, творчість, автор, спогади, свита, жупан, концепт.