Переяслав-Хмельницький колаж
місто Переяслав та Переяслав-Хмельницький район
Головна » Бібліотека » Колекція дівочих головних уборів у зібранні Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав»

Колекція дівочих головних уборів у зібранні Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав»

Український дівочий головний убір формувався упродовж століть. Мінялися матеріали виготовлення, характер прикрас, пропорції, але незмінним залишався основний синкретичний принцип відкритої тім'яної частини голови - «маківки» - ознака дівочої честі. Залежно від місцевих традицій, дівочі головні убори українок мали свої особливості, які проявлялися у формі, матеріалі та способі виготовлення, в характері художньо-декоративного оздоблення [1, с. 276].

Колекція дівочих головних уборів Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав» (далі - НІЕЗ «Переяслав») різноманітна та унікальна, налічує 78 одиниць збереження. Датується збірка кінцем ХІХ - початком ХХІ ст. Ареалом виготовлення та побутування є Середня Наддніпрянщина (Київщина, Черкащина), Полтавщина, Київське Полісся. Формування колекції дівочих головних уборів проходило в декілька етапів, починаючи з 50-х років ХХ ст. і до початку ХХІ століття. Найбільше надходжень предметів було в 60-х рр. (20 од., з Переяславщини, Полтавщини), 70-х рр. (19 од., з Київщини, Черкащини, Полтавщини, Київського Полісся) та в 80-х рр. ХХ ст. (7 од., з Київщини, Черкащини, Полтавщини). Останні предмети надійшли до фондів НІЕЗ «Переяслав» у 2009 році.

Матеріали фондової колекції до цього часу були використанні фрагментарно в дослідженнях Т. Ніколаєвої, К. Матейко, О. Косміної та інших вчених-етнографів і мистецтвознавців. До наукового обігу введені дані лише про одиничні екземпляри, які не дають повного уявлення щодо колекції дівочих головних уборів. Отже, колекція заслуговує більш детального розгляду як з етнографічних, так і з мистецтвознавчих питань.

У даній статті автор спробує охарактеризувати дівочі головні убори та їх різновиди, що зберігаються у зібранні НІЕЗ «Переяслав».

Важливою складовою дівочих святкових і весільних вінків були стрічки [1, с. 277]. Вони побутували на теренах України з найдавніших часів як знак, оберіг, символ зрілості дівчини. За допомогою різнокольорових стрічок дівчата прикрашали весь комплекс вбрання, прикріплюючи їх у великій кількості до стрічки чи вінка на потилиці [11].

Стрічки, що входять до колекції НІЕЗ «Переяслав», датуються кінцем ХІХ - початком та 50-ми рр. ХХ ст. Їх у колекції нараховується 45 одиниць. Ареалом побутування є Середня Наддніпрянщина (переважно Переяславщина), Полтавщина. Найбільшу частину колекції становлять стрічки із Переяславщини (37 од.).

Однобарвних стрічок у музейній колекції налічується 37 одиниць. Виготовлені вони із шовку, муару, репсу, атласу, синтетики. Кольорова гама переважно червоного, жовтого, зеленого, синього, сірого, малинового, фіолетового, білого, світло-блакитного, вишневого, рожевого, рожево- бузкового, кремового, салатового кольорів. Довжина стрічок від 75-235 см (в окремих випадках спостерігається й до 328 см), а ширина від 2,5-8 см [5; 6; 7]. Такі стрічки дівчата використовували у святкові дні, прикріплюючи їх ззаду до вінка. Кожен колір стрічки був символом: світло- коричневий - символ землі, малиновий - символ очищення, синій - неба, блакитний - води, зелений - краси та юності, світло-зелений - символ живої природи, світло-фіалковий - мудрості, жовтий - сонця, жовтогарячий - символ хліба, червоний - дівочої краси, молодості, рожевий - багатства, достатку, білий - символ чистоти [14, с. 297-298]. Яскраві однобарвні, візерунчасті шовкові стрічки були справжнім багатством дівчини, які оберігали дівоче волосся від чужих очей, вони мали бути не коротшими від кіс [1, с. 277].

Крім однобарвних стрічок у колекції зберігаються й візерунчасті стрічки - «басамани» (місцева назва), які різняться своїм оздобленням. Їх кількість невелика - 8 одиниць. Датуються початком ХХ ст. Це різнокольорові шовкові стрічки (червоні, зелені, сині, темно-сині, малинові, рожеві) фабричного виробництва, які заткані фітоморфним візерунком (стилізовані квіти різних розмірів, букети квітів, троянди, пуп'янки, листочки, гілочки), вишиті кольоровими нитками, технікою гладь. Довжина стрічок сягає від 87-112 см, а ширина 3-5 см. Знайдено музейні предмети у м. Переяславі та в с. Бобрівник Зіньківського р-ну і в с. Розбишівка Гадяцького р-ну Полтавської області [5; 6; 7].

У зібранні НІЕЗ «Переяслав» зберігаються вінкоподібні головні убори в кількості 32 одиниць. Всі предмети надійшли в колекцію з матеріалами етнографічних експедицій заповідника, які працювали на території Середньої Наддніпрянщини (Київщина, Черкащина), Полтавщини та Київського Полісся.

У ХІХ ст. на території Середньої Наддніпрянщини побутували три типи вінків: шнури, площинні та звиті. Матеріали, конструкція, форми й техніки виготовлення таких головних уборів були надзвичайно різноманітними [11]. Інколи вінки-шнури та вінки звиті одягали разом. Інформативне навантаження було закладене в усі типи вінків [2, с. 132]. Вінки були широко побутуючим головним убором, так само, як і кольорові стрічки [9, с. 125]. Дівчата одягали вінок перший раз, досягнувши повноліття (15-16 років). В Україні майже в кожному етнографічному районі вінок мав іншу назву [13, с. 153].

Стрічку-рюш («жічка» - місцева назва) дівчата пов'язували навколо голови і закріплювали ззаду, щоб стримувати волосся. В зібранні такий вид убору репрезентований одним зразком (Т- 4654), датується початком ХХ ст. Така стрічка виготовлена із червоної шерстяної тасьми, яка густо призбирана на нитку у вигляді «рюшу», і на кінцях пришиті зав'язки (розміри: 65х4 см). Знайдено її на Переяславщині (с. Підварки), а взагалі вона типова для Полісся [7].

Окремої уваги заслуговує головний убір, так званий «гальонок», що використовували як обрядовий головний елемент убору молодої. Зверху «гальонка» вив'язували весільну тафтову хустку («рогову» - народна назва) і одягали весільний вінок. Назва хустки походить від куточків - «ріжків», що виглядали з-під вінка і служили символом захисту [4, с. 19].

«Гальонок» викроювали у вигляді широкої смужки прямокутної форми, яка на кінцях зшивалася. В колекції цей вид представлений двома зразками. Виготовлені вони з чорного плису (Т-7681, д. - 26,5 см, h - 12,5 см) та зеленої шовкової тканини (Т-9580, д. - 26 см, h - 11,5 см), вишиті різнокольоровими гарусовими нитками (червоними, рожевими, яскраво-рожевими, вишневими, жовтими, синіми, блакитними, бузковими, зеленими та світло-зеленими) технікою гладь, рушниковими швами та оздоблені пістонами («лелітками») й бісером. Музейні предмети орнаментовані квітковими мотивами (стилізовані багатопелюсткові квіти різних розмірів з листочками, пуп'янки, завитки, ягідки, кривулька). Зверху «гальонок» (Т-9580) оздоблений фігурною вистрочкою у вигляді з'єднаних між собою овалів, розділених ромбами, які знизу обрамлені кривулькою. З виворітної сторони мають підкладку з бавовняної (Т-7681) та ситцевої тканини (Т-9580). «Гальонок» (Т-7681) шила і вишивала Г.Х. Бабенко, мешканка с. Жовнино Чорнобаївського р-ну Черкаської обл. в 50-х рр. ХХ ст., інший зразок (Т-9580) пошитий у ХІХ ст. у с. Жовнино Черкаської обл., але виявлено у жителя с. Ялинці Глобинського р-ну Полтавської обл. Гордовського Івана. Відомості про автора або виробника, на жаль, невідомі [7].

Різновидом площинних вінків є головний убір «кибалка». Його одягали молодій під вінок. У музейній збірці такий вид убору репрезентований трьома зразками. Виготовлені вони на твердій основі (картонній або з тканини), яка має суцільну циліндричну форму (у вигляді обруча). Основа обшита чорним оксамитом (плисом) (№ 1797, N° 1798) та шовковою стрічкою фіолетового кольору (Т-646), яка по краях оздоблена тоненькими смужками з чорного плису. Два зразка (№ 1797, № 1798) вишиті різнокольоровими гарусовими нитками, технікою гладь. Орнамент фітоморфний (стилізовані квіти, гілочки ягідок, листочки, кривулька). Їх розміри: Т-646 (53х6 см ), інв. № 1797, № 1798 (120х8 см, окруж. - 50 см). Кибалка (Т-646) належала М.Т. Зугі, мешканці с. Вечірки

Пирятинського р-ну Полтавської обл., 1918 р. н., інші зразки (№ 1797, N° 1798) знайдено у Києво-Печерській Лаврі в 1953 р. (за інв. описами) [5; 7].

Серед дівочих вінкоподібних головних уборів значне місце займають звиті вінки. Влітку вінки плели з живих квітів, а взимку виготовляли із штучних матеріалів (тканина, віск, папір, стружка, металеві блискітки, пір'я) [10, с. 125]. Залежно від статків та призначення (для весілля або просто святковий), звитий вінок міг бути буденнішим і складнішим за своєю конструкцією [12, с. 180].

У зібранні вінки представлені 21-ю одиницею із Середньої Наддніпрянщини (переважно Переяславщина, Черкащина), Полтавщини. Датуються вони кінцем ХІХ - початком ХХІ ст. До складу колекції входять як святкові, так і весільні вінки. Святкові вінки (Т-7578, Т-8412, Т-8413, Т-6567(6), ТЗ-2124) звиті з штучних квітів, які виготовлені з різнокольорового паперу воскованого, підкрохмаленої тканини, тюлі, поролону, парчі, фольги. Вінки мають високу передню частину у формі півмісяця. Квіти прикріплені до металевої основи у три ряди-яруси. Композиція квітів у вінках сформована з великих гвоздик, троянд, дрібних квіточок, які чергуються між собою. Верх вінків викінчується листочками з тканини, тюлі, поролону, парчі, круглими кульками («ягідками») з парафіну, дрібними квітами з фольги та спіральними дротиками, які обгорнуті білим папером. Ареалом виготовлення і побутування є м. Переяслав-Хмельницький, 50-80-ті рр. ХХ ст. [7; 8].

Серед розмаїття вінків хочеться виділити шість зразків, які вирізняються своїми художніми особливостями, яскравою колористикою та оригінальною композицією квітів. Вони відносяться до сучасних витворів мистецтва (2006-2007 рр.). Автором-виробником цих вінків є Кузнєцова Тетяна Іванівна (1968 р. н.), жителька м. Переяслава-Хмельницького. Досвід виготовлення головних уборів перейняла від своє матері Кожухівської Віри Тимофіївни (1935-1997 рр.). Цим ремеслом Тетяна Іванівна займається з дитинства (з 10-ти років). Дизайн барвистих вінків вигадує самотужки, інколи виготовляє по замовленню клієнтів. Спочатку основу будь-якого вінка робить з дроту, який зверху обгортає папером. Потім робить заготовки усіх квітів для віночка спеціальним приладдям, а після цього кріпить їх до основи. На плетення вінка витрачає 1,5 години [3]. Авторські вінки з музейної колекції за призначенням можна поділити на святкові та весільні. Виготовлені вони із тканини, парафіну, фольги, паперу, дроту, мають традиційну форму у вигляді півмісяця (висотою 10-15 см). Звиті вінки з штучних квітів ручної роботи та фабричного виробництва. Квіти виготовлені з різнокольорової підкрохмаленої та воскованої тканини, фольги, де місцями присипані блискітками. Композиція святкових вінків (Т-11418, Т-11419(1 -2)) складається з троянд, маків, ромашок, лілій, волошок, нагідок, восьмипелюсткових та багатопелюсткових квітів, які чергуються між собою. Зверху вінки обрамлені зеленими листочками, ягодами калини, білими ягідками з намистинок та спіральками із дроту («вінчиками») [3], які обгорнуті білим папером [7].

Наступні три вінки-теремки (Т-11449, Т-11450, Т-11451) були виготовлені Т.І. Кузнєцовою у 2007 році на замовлення жительки м. Переяслава-Хмельницького М.І. Козій як головний убір для весільних костюмів молодої та двох її дружок (для запрошення на весілля). Весільні вінки звиті з штучних квітів, які виготовлені з різнокольорової підкрохмаленої тканини, фольги, місцями присипані блискітками, у три ряди, на дротяній основі. Кожен ярус прикрашений різноманітними квітами. Вінок-теремок для молодої (Т-11449) оздоблений трояндами, маками, волошками, гвоздиками, жоржинами із блискітками, багатопелюстковими квіточками та пуп'янками троянд. Композиція вінків для дружок (Т-11450, Т-11451) складається із троянд, маків, ромашок, жоржин, волошок, п'ятипелюсткових квітів із фольги та дрібних квіточок із червоними серединками. Зверху всі три зразки обрамлені листочками та невеличкими кетягами калини [7]. Вінок молодої вирізняється висотою та більшою кількістю квітів, чого, на жаль, не простежується у вінках для дружок. Зі слів Т.І. Кузнєцової - вінок молодої повинен бути обов'язково «теремком» (високим) і мати яскравіші квіти. Кольорова гама квітів у вінку не несе ніякого семантичного навантаження, тому що авторка квіти підбирала за своїм смаком.

Весільний вінок, незважаючи на свою схожість зі святковим, був дійсно універсальним знаком, який містив у собі значну кількість різноманітних символів, які несли як інформативне, так і магічне навантаження (від «лихого ока» та інших злих сил) [15, с. 136]. Весільні українські вінки символізували щасливе й багате подружнє життя. Вважалося, що чим рясніше прикрашено весільний вінок, тим кращим буде майбутнє молодих [1, с. 277].

До найдавніших весільних уборів відносились: гарусовий вінок, «головиця» та весільні квітки. Всі ці давні різновиди представлені у зібранні НІЕЗ «Переяслав». Перлиною колекції є три гарусові вінки (Т-1623, Т-3039, Т-3187), які своїм розкішним виглядом та оздобленням вирізняються від інших типів вінків. Мають високу передню частину у формі півмісяця (висотою 10-11 см), що віддалено нагадують «корону». Звиті з гарусових круглих кульок-помпонів червоного, малинового кольору, що імітують квіти, всередині яких вставлені пучечки рожевого, чорного гарусу та сухозлотиці («хвостів» [2, с. 132]). Гарусові кульки-помпони прикріплені до металевого обідку основи у три ряди. Композицію вінків доповнюють квіти із деревної стружки, тканини, вовняних ниток, фольги, листочки з гарусу, оксамиту, паперу, різнокольорові скляні намистини, квіточки з парафіну, восковані кульки («восковички») та білі спіральні дротики. Вінок (Т-1623) знайдено у мешканки с. Жовнино Чорнобаївського р-ну Черкаської області К.І. Гордієнко, датується кін. ХІХ ст. Наступні два зразки (Т-3039, Т-3187) надійшли до музейної колекції з с. Пронозівка Глобінського р-ну Полтавської обл. (датуються кін. ХІХ - поч. ХХ ст.) [7]. У результаті дослідження було встановлено, що всі три вінки використовували виключно як головний убір молодої у весільній обрядовості. Вони мають аналогічну форму, матеріал і техніку виготовлення, хоча надійшли до збірки з різних наддніпрянських сіл (Жовнино, Пронозівка). Цікавим фактом є те, що ці села були розташовані одне біля одного і відносилися до історичної Полтавщини, а саме - побережної Наддніпрянщини. У зв'язку з адміністративно-територіальним поділом, що відбувся в 50-х рр. ХХ ст. такі села як Жовнино, Вереміївка увійшли до складу новоутвореного Чорнобаївського р-ну (Черкащина), а с. Пронозівка - до Глобинського р-ну (Полтавщина). Таким чином, адміністративно-територіальні зміни не вплинули на збереження традицій у виготовленні, декоруванні весільних вінків, що засвідчують музейні артефакти, які були виявлені науковцями під час експедицій у 70-х рр. ХХ ст.

Зовсім іншим за формою є весільний вінок «головиця» (Т-9069), який своєю конструкцією та оздобленням різниться від інших зразків. Такий тип вінка побутував на Звенигородщині. Цей убір належить до складних комбінованих вінків, переважно із закритим верхом. На голову нареченої «головицю» одягали так, щоб вся голова була покрита «віночками» («квітками»), а два «віночки» кріпилися до вінка ззаду і звисали як «дві коси». Складається вінок з шести складових частин (4 віночки, 2 «коси»). Основа виготовлена з металевого дроту, верхня частина сформована із трьох вертикальних рядів, які оздоблені паперовими воскованими білими, червоними квітами у вигляді «гвоздичок» із зеленими листочками, що між собою чергуються. Від «гвоздичок» у різні сторони відходять гілочки п'ятипелюсткових блакитних, рожевих квіточок і гілочки ягідок («капельки») з білого парафіну та загорнутих у сріблясту фольгу. До нижньої частини вінка спереду прикріплено спіральки із дроту, які обгорнуті білим папером. Ззаду до «головиці» прикріплено дві «коси-китиці», з таких же квітів, як і сам вінок. Довжина «кіс» свідчила про багатство та інколи склад посагу молодої [4, с. 19]. Розміри вінка - 9х45 см, «кіс-китиць» - 31 см, 59 см. Виявлено музейний предмет у В.І. Шавейко, жительки м. Переяслава-Хмельницького, але місцем виготовлення є м. Звенигородка (Черкащина, 1989 р.) [7].

Вінок (Т-3200) до зібрання надійшов у 1975 р. Даний зразок є реконструкцією і був виготовлений в комплекті весільного вбрання нареченої на виставку, яка була присвячена 30-річчю Перемоги. Вінок прикрашений білими трояндами з листочками із шовку і парчі, у два ряди. Зверху убір викінчується спіральками, обгорнутими білим папером і сухозлотицею сріблястого кольору, на кінцях яких білі намистинки. Ззаду до вінка прикріплено 25 білих стрічок із капронової тканини [7]. Даний екземпляр засвідчує моделі головних уборів, які широко використовувались у весільній обрядовості переяславок у 70-х - поч. 80-х рр. ХХ ст.

До звитих вінків обов'язково одягали вінки-шнури, що носили назву «весільні квітки». Їх використовували як елемент весільного вбрання молодої. «Весільні квітки» одягали нареченій разом з весільним вінком або замість весільного вінка. У музейній колекції такий вид убору репрезентований трьома зразками з Переяславщини і одним з Черкащини. «Весільні квітки» (Т- 3471, Т-4648, Т-4649) датуються 20-30-ми і 50-ми роками ХХ ст. Виготовлені вони з різнокольорових шовкових стрічок (рожевих, зелених, темно-зелених, біло-рожевих, червоних, малинових, синіх), які призбирані на нитку «рюшем» у вигляді квіток-розеток, у 3-5 рядів-ярусів. Серединки зроблені з ґудзиків та копійок, які обшиті жовтою (Т-4649) та фіолетовою (Т-3471) стрічками. Нашивали по дві квітки-розетки (d - 8 см) на нешироку шовкову стрічку червоного або малинового кольору довжиною 90-133 см, яку одягали на тафтову хустку нижче вінка так, щоб «квітки» знаходилися на скронях, імітуючи «роги» [2, с. 133]. «Весільні квітки» (Т-3471) належали Н.В. Хіміч, жительці с. Положаї, Переяславщина, інший зразок (Т-4648) - М.І. Головань (с. Дениси, Переяславщина), а «квітки» (Т-4649) належали М.Л. Роздобудько (с. Мазінки, Переяславщина).

На Черкащині «весільні квітки» виготовляли з червоної та синьої атласної стрічки у вигляді двох квіток-розеток (семи сантиметрів у діаметрі з ґудзиком у середині), які потім нашивали на вузьку червону шовкову стрічку довжиною 128 см. Такі «квітки» (Т-7860) експонуються в Музеї українських народних звичаїв та обрядів. Виготовила їх майстриня з хутора Петровського Драбівського р-ну для М.І. Драгули в 60-х рр. ХХ ст. [7]. «Весільні квітки» вказували на кількісний склад супроводу молодої. Прощаючись з дівоцтвом, наречена роздавала їх дружкам разом із стрічками [4, с. 19].

На початку ХХ ст. в Україні крім вінка одночасно побутував весільний головний убір - вельон (сучасна фата), який прийшов на українські землі із Західної Європи. Спочатку вельон розповсюдився у містах, а потім - і в приміських селах. Траплялись випадки, коли традиційний вінок одягали на голову нареченої в суботу, а вельон - у неділю [13, с. 177]. На зміну традиційним весільним вінкам у 60-х рр. ХХ ст. почали використовувати купований вінок із білих квітів разом з вельоном.

У колекції такий вид убору представлений одним зразком (Т-377), який датується 1965 р. За розміром фата коротенька (до пліч), по моді 60-х років ХХ ст. Виготовлена з білої капронової тканини, зверху призбирана до великого денця, спереду оздоблена квітами з тієї ж тканини, що й фата. Даний предмет належав колишній жительці с. Велика Каратуль Переяслав-Хмельницького району С.В. Остапенко [7].

У фондах заповідника зберігається один атрибут весільного головного убору молодої - китиці до весільного вінка (Т-1785). Їх затикали у волосся за вухами. Музейні зразки китиць (2 шт.) виготовлені з червоної вовняної пряжі, які прикріплені до дерев'яних паличок із загостреними кінцями. До китиць прив'язані два шнурки з маленькими китичками на кінцях, з цієї ж пряжі (розміри: д. - 8,5 см, d - 15 см). Належали вони жительці с. Бородянка Київської області Г.В. Осауленко Датуються кінцем ХІХ ст. Такі китиці широко побутували на Бородянщині до 20- х років ХХ ст. [7].

Зауважимо, що у зібранні НІЕЗ «Переяслав» зберігаються також муляжі (реконструкція предметів) вінкоподібних головних уборів, які виконані за оригінальними зразками. Їх у колекції нараховується 5 одиниць збереження. З них 4 предмета знаходяться в експозиції Музею українських народних звичаїв та обрядів:

  • Вінок «боковиця» («чубатий») (НДФ-12457), виготовлений за оригіналом з с. Ташань (Переяславщина), 1988 р.;
  • Вінок гарусовий (ТЗ-2030), виготовлений за оригіналом з с. Жовнино Чорнобаївського р- ну Черкаської обл., 1988 р.;
  • Вінок (ТЗ-2137); 4) Вінок «кублик» (ТЗ-2138), виготовлений за оригіналом з с. Вереміївка Чорнобаївського р-ну Черкаської обл., ХХ ст.;
  • Вінок «квітки» (ТЗ-2139), виготовлений за оригіналом з с. Глибоке Бориспільського р-ну Київської обл., друга пол. ХХ ст. [7].

Отже, проаналізувавши збірку дівочих головних уборів, можна зробити висновок, що всі ці предмети є унікальними, вони відзначаються багатством матеріалів, різноманітністю конструкцій, форм і декору (оздоблення, орнаментика), розмаїтістю локальних варіантів. Матеріали фондової колекції уможливлюють подальше наукове дослідження дівочих головних уборів в етнографічному та мистецькому ракурсі.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

  1. Васіна З. Український літопис вбрання. Т. 2, ХІІ - поч. ХХ ст. / З. Васіна. - К.: Мистецтво, 2006.- 407 с.
  2. Гладун Л.І. Використання народного вбрання у весільній обрядовості Середнього Подніпров'я кінця ХІХ - першої половини ХХ століть / Л.І. Гладун, Л.О. Годліна // Народний костюм як виразник національної ідентичності: зб. наук. пр. за ред. д-ра мис-ва М. Селівачова. - К.:ТОВ «Хік», 2008. - 310 с., іл.
  3. Записано автором від респондента Кузнєцової Т.І. (1968 р. н.), м. Переяслав-Хмельницький, 12. 04.2012 р.
  4. Зубер С.М. Текст екскурсії по Музею українських народних звичаїв та обрядів.
  5. Інвентарні книги фондової групи загальних матеріалів № 2, 4, НІЕЗ «Переяслав».
  6. Інвентарні книги фондової групи «Науково-допоміжний фонд» (шифр - НДФ) № 1, 5, НІЕЗ «Переяслав».
  7. Інвентарні книги фондової групи «Тканини» (шифр - Т) № 1-8, НІЕЗ «Переяслав».
  8. Інвентарна книга фондової групи «Тимчасове збереження» (шифр - ТЗ) № 2, НІЕЗ «Переяслав».
  9. Матейко К.І. Український народний одяг / К.І. Матейко. - К.: Наукова думка, 1977. - 222 с.
  10. Маслова Г.С. Народная одежда в восточнославянских традиционных обычаях и обрядах ХІХ - начала ХХ в. / Г.С. Маслова. - М.: Наука, 1984. - 214 с.
  11. Ніколаєва Т.О. Історія українського костюма / Т.О. Ніколаєва. - К., 1996. - 176 с., іл.
  12. Ніколаєва Т.О. Український костюм. Надія на ренесанс / Т.О. Ніколаєва. - К.: Дніпро, 2005. - 320 с.
  13. Стельмащук Г.Г. Традиційні головні убори українців / Г.Г. Стельмащук. - К.: Наукова думка, 1993. - 240 с.
  14. Твоя країна - Україна. Енциклопедія українського народознавства. - Х.: ВД «Школа», 2009. - 496 с.
  15. Українська минувшина. - К.: Либідь, 1993. - 256 с.

Ключові слова: колекція, заповідник, головний убір, стрічка, орнамент, вінок, гарус, шовк, оксамит, фольга.

Бондаренко М. Коллекция девичьих головных уборов из собрания Национального историко-этнографического заповедника «Переяслав».

В статье характеризуется коллекция девичьих головных уборов из собрания Национального историко-этнографического заповедника «Переяслав».

Ключевые слова: коллекция, заповедник, головной убор, лента, орнамент, венок, гарус, шелк, бархат, фольга.

Bondarenko M. The collection of girls' headdresses in the fund of the National historical and Ethnography reserve «Pereyaslav».

The article characterizes the collection of girls' headdresses from the fund of the National historical and Ethnography reserve «Pereyaslav».

Key words: collection, reserve, headdress, ribbon, ornament, chaplet, harus, silk, velvet, foil.


Автор: Марина Бондаренко (Переяслав-Хмельницький)

1