Феномен Тараса Шевченка

У часопросторовому розвитку етнічних спільнот, які створювали і формували ратииворч багатоманітний феномен Homo Sapiens важливу роль відігравали звитяжці-лідери. Серед них були володарі, військовики, політики, повстанці, підприємці, митці, мислителі та ідеологи. Саме тому в житті кожного народу, у важкі для нього часи, обов'язково з'являються непересічні особистості, які акумулюючи у собі всю внутрішню і зовнішню сили, стають виразником незламного духу і непереможності свого етносу, на шляху до свободи, волі і незалежності. В Україні, безумовно, ним був, є і буде Т. Шевченко.

Актуальність дослідження заявленої нами проблематики полягає в тому, що вивчаючи феномен Т. Шевченка, ми намагаємося осягнути і проаналізувати вплив особистості та творчості Кобзаря на вітчизняні етнічні, державотворчі, ратииворчі, соціокультурні й освітні процеси у ХІХ - на початку ХХІ ра. в українознавчому вимірі. Загалом вибір теми наукової праці пояснюється, передусім необхідністю осмислення й переосмислення загальновідомих фактів і створення цілісної картина, яка допоможе осягнути феномен Т. Шевченка. Об'єктивний і всебічний аналіз непересічної особистості геніального поета, письменника, художника, патріота, враховуючи при цьому суто українознавчий вимір, дає нам можливість дещо по-новому інтерпретувати загальновідомі факти, піддавати їх виваженому науковому осягненню на нових методологічних засадах, вільних від ідеологічних догм.

Наукова новизна праці полягає у звернені до важливих проблем як козацької доби історії України, так і новітньої, яка не заважаючи на велику кількість публікацій і надалі потребує прискіпливої уваги й детального неупередженого фахового аналізу. У статті сучасне осягнення феномену Т. Шевченка розглядається комплексно, у взаємозв'язку з усіма його складовими частинами й передусім в українознавчому вимірі. Об'єктом дослідження є Україна й українці в їх поступальною часопросторовому розвитку, становлення і розвиток вітчизняного етнодержавонацієтворення. Предметом - сучасне осягнення феномену Т. Шевченка в контексті вітчизняного етнодержавонацієтворення ХІХ - початку ХХІ ра. в українознавчому вимірі. Хронологічні рамки статті охоплюють часовий проміжок - ХІХ - початок ХХІ ра. Географічні межі праці пов'язані, передусім з територією незалежної України в її сучасних кордонах. Ця праця реалізується в рамках виконання науково-дослідної роботи, що фінансується з державного бюджету - «Україна і світове українство в системі українознавства. Українці в світовій цивілізації і культурі». Вона виконується в ННДІУВІ МОН України відповідно до напряму планової роботи відділу української етнології.

Вивчення та опанування поставленої мети, а рати сучасне осягнення феномену Т. Шевченка в контексті вітчизняного етнодержавонацієтворення ХІХ - початку ХХІ ра. в українознавчому вимірі, передбачає виконання таких головних завдань: 1) стисло проаналізувати рівень наукової розробки теми та визначити теоретико-методологічну основу дослідження; 2) здійснити неупереджений аналіз концептуальних понять дотичних до проблем українського етнодержавонацієтворення; 3) з'ясувати вплив особистості та творчості Кобзаря на вітчизняні етнічні, державотворчі, ратииворчі, соціокультурні й освітні процеси у ХІХ - на початку ХХІ ра. в українознавчому вимірі; 4) простежити й охарактеризувати основні тенденції сучасного осягнення феномену Т. Шевченка в контексті вітчизняного етнодержавонацієтворення.

Проведений аналіз публікацій, в яких досліджується ця наукова проблема, і на які мав змогу опиратися автор, засвідчив, що заявлена ним тема потребує подальшого вивчення. Ми, в свою чергу, оприлюднюємо найвагоміші на наш погляд праці, які безпосередньо дотичні до цієї українознавчої теми: Грабович Г. Шевченко як міфотворець: семантика символів у творчості поета. - К., 1991 (2-ге вид. - К., 1998); Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя. - К., 1991; Пріцак О. Шевченко - пророк. - К., 1993; Сверстюк Є. Шевченко і час. - К., 1996; Пахаренко В. Незбагненний апостол: Нарис світобачення Шевченка. - Черкаси, 1999; Грабович Г. Шевченко, якого не знаємо: З проблематики символічної автобіографії та сучасної рецепції поета. - К., 2000; Жур П. Труди і дні Кобзаря. - К., 2003; Дзюба І. Тарас Шевченко. - К., 2005; Смілянська В.Л. Шевченкознавчі розмисли. - К., 2005; Барабаш Ю. Вибрані студії: Сковорода, Гоголь, Шевченко. - К., 2006; Забужко О. Шевченків міф України. - К., 2007; Дзюба І. Тарас Шевченко: Життя і творчість. - К., 2008; Барабаш Ю. Просторінь Шевченкового Слова. - К., 2011; Тимошенко П. Д. Студії над мовою Тараса Шевченка. - К., 2013; Тарас Шевченко і національна ідея. - Одеса, 2014; Тарас Шевченко в долі слов'янських народів: діалог через століття і кордони. - К., 2014. Тощо.

Необхідно наголосити, що дослідження виконано з дотриманням принципу історизму, який є надзвичайно важливим для вивчення життя й творчості Т. Шевченка. Оцінка феномену Кобзаря здійснена не лише крізь призму наукових досягнень сьогодення, але й через порівняння фахових напрацювань попереднього періоду, тобто в контексті свого часу. Написання статті зумовило застосування порівняльно-історичного методу, що передбачає компаративістику об'єктів дослідження у просторі та часі, виявлення спільного та відмінного між ними. Порівняльно-історичний метод допоміг з'ясувати специфічні риси світогляду, громадянської позиції та патріотизму Т. Шевченка, дав змогу простежити їхню еволюцію й віддзеркалення у вітчизняному етнодержавонацієтворенні.

Розпочинаючи вивчення цієї важливої наукової теми, ми зразу ж хочемо охарактеризувати базові засадничі поняття, на яких ґрунтується наше дослідження. Так, дефініцію «вітчизняне етнонацієдержавотворення», ми трактуємо як неперервний у часі й просторі поступальний розвиток українців від етносу (бездержавного народу) до нації (державницький народ), здобуття ним власної національної держави й послідовної розбудови головних її підвалин (національної релігії, національної економіки, національної еліти, національного війська, національної культури, національної освіти, національної науки, національної ідентичності, національного інформаційного простору, національної безпеки, політичної нації тощо) та перетворення українського народу у світову самодостатню ідентичність і всепланетарно- культурний феномен людської цивілізації. Стосовно її важливих складових, таких як етнічні, ратииворчі і державотворчі процеси в Україні, то це - послідовні зміни, що відбуваються з етносом упродовж його розвитку (етнічні процеси); комплексні трансформації, які відбуваються як закономірним порядком (еволюційним), так і стрибкоподібним (революційним) та сприяють утворенню нації, найвищої форми політичної структуралізації етносу та подальшого її розвитку й самоорганізації, які врешті-решт, мають призвести до появи української політичної нації та створення українського громадянського суспільства (ратииворчі процеси); сукупність послідовних політичних дій, як насильницьких, так і ненасильницьких, засобів спрямованих українцями на досягнення державного самовизначення й створення власної Української Самостійної Соборної Держави (державотворчі процеси). Під терміном «українознавчий вимір» ми розуміємо визначення й осягнення концептуальної сутності, історичної величини і наукового значення досліджуваної проблеми (у даному випадку - українських етнічних, державотворчих і націєтворчих процесів ХІХ - початку ХХІ ра.) у цілісному й неперервному взаємозв'язку з Україною, українцями і світовим українством у цивілізаційному часопросторі.

Щодо поняття «українознавство», то це, насамперед, комплексна й інтегративна система наукових знань (наука) про Україну, українців і світове українство у просторі й часі та важлива навчальна дисципліна, яка вивчається, викладається й опановується у ЗНЗ і ВНЗ, а також, на наше тверде переконання, воно має стати державотворчою й національною філософією й ідеологією, світоглядно-ідеологічним стрижнем Української Самостійної Соборної Держави, української політичної нації та кожного свідомого українця й громадянина України, незалежно від його етнічної приналежності (національності). Поняття «феномен» ми розуміємо як рідкісне, незвичайне, виняткове явище. Стосовно феномену Т. Шевченка, то це надзвичайно видатна, геніальна людина з винятковими здібностями, яка відігравала, відіграє і буде відігравати визначну роль поступальному розвитку України, українців і світового українства.

Тарас Григорович народився 9 березня (25.02 за ра. ра.) 1814 р., коли наша Батьківщина остаточно втратила залишки своєї державності у складі могутньої на той час Російської імперії. Гетьманщина канула в Лету, залишивши по собі лише руїни минулої величі, колекції зброї на стінах палаців, романтичні пісні, думи, легенди, перекази і спогади про героїчну звитягу і мужність українського козацтва: «Було колись - в Україні ревіли гармати; / Було колись - запорожці вміли панувати. / Пановали, добували і славу, і волю; / Минулося - осталися могили на полі» [6, с. 37].Так про це написав у своєму вірші «Іван Підкова» Тарас Шевченко.

Українська провідна верства - козацька старшина, як і майже 450 р. тому її попередниця українська шляхта, програвши боротьбу за самостійність, суверенність і соборність України зрадила свій народ і перейшла на службу до переможців, отримавши від них взамін дворянські титули, привілейоване становище в суспільстві й підтвердження на право власності на маєтки, землі і людей. Переважна більшість українців була закріпачена й попала у повну залежність від російських, польських і українських панів, меншість українців зберегла залишки своїх прав отримавши статус козаків, державних, селян, міщан тощо. В XIX ст. усі етнічні українські землі були остаточно поділені поміж двома могутніми світовими імперіями того часу - Російською на сході Європи та Австро-Угорською в центрі, здавалося, Україна навіки втратила шанс відновити свою національну державу, а українці приречені бути попихачами і наймитами в іноземних панів, і з часом вони будуть повністю денаціоналізовані (зросійщені, спольщені, зугорщені, зрумунізовані, понімечені тощо) і втратять свою етнічну ідентичність (тотожність).

Проте український народ зумів вистояти, не розчинитися в плавильних імперських казанах і вже в наступному XX ст. відновити свою незалежність, яка була остаточно закріплена в Акті про державний суверенітет України від 24 серпня 1991р. На нашу думку, творчість і життєвий шлях Тараса Шевченка (1814-1861) стали одним із вагомих чинників вітчизняного етнодержавонацієтворчого процесу в ХІХ - на початку ХХІ ст. і допомогли зберегти українську душу, українськість в українцях.

Один і з видатних українців Іван Франко, так образно охарактеризував Тараса Шевченка: «Він був сином мужика, і став володарем в царстві духа. Він був кріпаком, і став велетнем у царстві людської культури. Доля переслідувала його в житті, скільки, лиш могла, та вона не зуміла перетворити золото його душі у ржу, ані його любові до людей в ненависть і погорду, а віри... у зневіру і песимізм. Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті - невмирущу славу і все розквітну радість, які в мільйонів людських сердець все наново збуджуватимуть його твори» [2, с. 10].

У свою чергу, фундатор модерного українознавства, перший директор Національного науково-дослідного інституту українознавства та всесвітньої історії МОН України, доктор філологічних наук, професор П. Кононенко так оцінює роль Тараса Шевченка в українському етнонаціональному державотворчому процесі: «Геніальний Кобзар скристалізував націю як самоусвідомлюючий свою сутність та історичну місію планетарно-космічний феномен. Позбавлений змоги дістати загальну академічну освіту, Великий Реформатор інтуїтивно проникав навіть у потаємну сутність речей, носив вічний, безмежний, незнищений світ у собі і сам був Розумом, Совістю, Чесністю світу... Нація, Вселюдство, Дух і Характер нації (бо нація без свого характеру - кисіль і дуже несмачний); своєрідність і універсальність, філософія серця і гранична напруга волі, логіка і любомудріє (бо розум повинен бути добрим, а серце - розумним); закон і демократія; етика і краса; а як підсумок - універсальна єдність джерел людини,- державо- і життєтворення - ось синтезований зміст національної ідеї для Тараса Шевченка. Тому він аналітик і пророк, його ідеал - індивідуальна, соціальна, національна, духовна свобода, а шлях досягнення його відродження і зміцнення своєї Держави. Шевченко розбудив знищувану рабством націю, повернув їй кращі інтелектуальні сили, дав віру, перспективу, гідність і честь. Нація стала на шлях історичної самореалізації, отже певної самореалізації і вселюдства» [1, с. 30-31].

З цією думкою важко не погодитися. Безперечно, Т. Шевченко, і своєю непересічною особистістю, і своєю геніальною творчістю позитивно впливав на українські етнічні, національні і державотворчі процеси в XIX, XX і на початку ХXI ст. Зауважимо лише, що після ліквідації російським царатом Гетьманщини, остаточного знищення Запорозької Січі на Дніпрі, переформатування козацьких полків Слобідської України, на землях нашої Батьківщини поступово зникав свободолюбивий і звитяжно-козацький Дух. Проте він ще залишався в усній українській народно-поетичній творчості, а брати в історичних піснях і думах, які зберігали і передавали від покоління до покоління професійні сліпці- бандуристи. Саме сліпі бандуристи в XIX ст. зіграли надзвичайно важливу роль у збереженні козацько-лицарських традицій в Україні, не тільки прийнявши зі слабнучих рук останніх козаків-кобзарів їхні бандури, але й не давши загинути козацькому слову і лицарській пісні. Їхній тужливий спів збудив душі багатьох українців, у тому числі - Т. Шевченка, котрий з великою повагою ставився до кобзарів-бандуристів, неодноразово підкреслюючи, що він виховувався на патріотичних, високохудожніх думах і кобзарських піснях. Саме тому він і свою першу збірку поезій назвав «Кобзар», тож можна вважати, що кобзарський епос становив фундамент усієї геніальної творчості Т. Г. Шевченка [5, с. 81].

Міркуючи на цю тему, відомий український поет, письменник і суспільно-політичний діяч П. Мовчан наголошує: «Здавалося б, тим паче потрібно було найменувати свою книгу думами. Так ні, Кобзар. Бо це і не книга, а Кобзар. Це щось значніше, аніж книга поезій Тараса Шевченка... Кобзар стає центральною постаттю у словесності нашій. Він урівнюється у своїй значимості з самими полководцями. І не дивно, що кобзарів карали, страчували, що нищили братства кобзарські. .Кобзар був живим носієм того слова, кобзар був усною книгою, яку на прохання слухачів можна було легко розгортати на будь-якій сторінці. Він був і співаком, і поетом, і істориком і трибуном, і любомудром, і музикою, і воїном. .Кобзар - це вже ціле збірне поняття. Він скарбівничий духу народного. Кобзар і є кобзар. Він не ступенюється, не членується, він одне ціле: кобзар. Народний статут.неписаний народний літопис, народний закон, народна слава. Коротше, кобзар - великий анонім, для якого власне ім'я нічого не значить у порівнянні з великим іменем світу, Словом. Чи не тому Тарас Шевченко називав свою книгу «Кобзар»? Автор цією назвою ніби самоусувався. Слово важливіше за ім'я. Слово упосліджене, слово споневажене, слово-гой, але. Слово Великого народу, що не виборов собі права на свою державність, Слово Давнє, Слово Невмируще.» [3, с. 6-7].

Так проминули роки, змінилися епохи, канула в Лету Російська імперія, Україна врешті-решт відновила свою державність, пройшовши через немилосердні страждання комунно-більшовицької доби, братии весь цей час «Кобзар» Тараса Шевченка був майже у кожній українській родині, допомагаючи їй не тільки виживати але і брати в цих нелюдських умовах.

Багато монографічних праць, наукових досліджень, статей і розробок вчені присвятили впливу особистості Т. Шевченка і його творчості на розвиток і становлення сучасної української культури взагалі і української мови, літератури, поезії тощо зокрема. Безсумнівно, це так, але не тільки вітчизняна культура наснажується безсмертним Шевченковим словом. Ми переконані, що всі злободенні українські реалії, в тому числі і етнічні, державотворчі, соціокультурні, та освітні процеси, віддзеркалюються у світоглядно- парадигмальній глибині Тарасової творчості. І вони не тільки відображаються, але допомагають нам, українцям, у ХXI ст. шукати і знаходити в творах Т. Шевченка підтримку і наснагу в щоденній розбудові Української Самостійної Соборної Держави.

«В своїй хаті своя й правда, / І сила, і воля» [6, с. 144] - безперечно ці слова Великого Кобзаря стали девізом як для багатьох українців які зі зброєю в руках вибороли в ХХ ст. Українську державність, так і для мільйонів громадян України, які на початку Третього тисячоліття активно сприяють перетворенню власної країни в потужну європейську державу з розвиненою економікою, інфраструктурою, культурою, освітою, наукою тощо. Україна як ніколи потребує творчої наснаги, працьовитого завзяття своїх синів і дочок, щоби стати в один ряд із розвиненими світовими країнами. Для цього у нас є всі можливості - працьовиті люди, сприятливе природне середовище, безліч корисних копалин, вигідне геополітичне становище, не вистачає лише, на нашу думку, згуртованості, цілеспрямованості української нації та мудрого і виваженого керівництва, яке дбає не про свої власні інтереси, а переймається загальноукраїнськими справами.

Ще у 1845р. Шевченко написав: «Нема на світі України, / Немає другого Дніпра, / А Ви претеся на чужину / Шукати доброго добра, / Добра святого» [6, с. 144]. В його добу таких шукачів було ще мало, трати з часом за кордоном почали виїжджати не тільки заможні українці та їх діти, які прагнули здобути кращу освіту, але й незаможні селяни, які в пошуках кращої долі покинули батьківську землю назавжди. З кінця ХІХ ст. і включно з початком ХХІ ст. ця вітчизняна еміграція (заробітчанська, політична) породила такий феномен як світове українство. І якщо в часи коли українські землі перебували у складі інших державних утворень, цей еміграційний рух ще можна було якось пояснити, то тепер, коли де-юре і де-факто існує Українська держава, від' їзд мільйонів українців за межі власної країни викликає ритолричне питання - за що боролися наші предки, діди, батьки і ми, врешті-решт? Щоби Україна стала постачальницею дешевої робітничої і інтелектуальної сили? Щоби українські жінки бавили італійських, іспанських, португальських діточок? Щоби наші дівчата торгували собою на теренах Західної, Центральної та Східної Європи? Ні! Не для того мільйони українців протягом багатьох століть виборювали право жити у своїй хаті і будувати свою державу, щоби егоїзм, зажерливість, недолугість і жадібність сучасних вітчизняних можновладців знову перетворила Україну в чиюсь колонію, провінцію чи губернію.

Пророче звучать такі Шевченківські слова: «Доборолась Україна / До самого краю. / Гірше ляха свої діти її розпинають. / Замість пива праведную / Кров із ребер точать. / Просвітити, кажуть, хочуть / Материні очі / Современними огнями» [6, с. 146]. Здавалося, середина ХІХ ст. - час, коли жив і творив Великий Кобзар, і початок ХХІ ст. - наша доба, між ними прірва віків, епох і людських доль. Т. Шевченко народився кріпаком і все своє свідоме життя присвятив боротьбі з цим ганебним явищем, і ледь-ледь пережив його ліквідацію. Ми переконані, що в тій антикріпосницькій реформі був і його, поета-борця і подвижника, вагомий внесок. Тарас Григорович помер 10 березня (26.02 за ст. ст.) 1861 р. майже одночасно зі скасуванням кріпосного права в Російській імперії. Зараз нема в Україні ні рабства, ні кріпосництва, офіційно ми живемо в демократичній європейській державі, керівництво якої вже двадцять четвертий рік постійно декларує рівняння на загальноцивілізаційні політичні, економічні і культурні стандарти. Проте чомусь ні рівень життя, ні загальний добробут, ні верховенство права не відповідає європейським засадженим нормам. Натомість - правове безмежжя, корупція, перманентна боротьба за владу як між олігархічними кланами так і поміж політичними угрупуваннями. На превеликий жаль, вся ця підкилимна щуряча сварка ведеться не в ім'я України й українців, а з метою збагачення, отримання надприбутків і неконтрольованої влади. А до чого все це може призвести? Знову надамо слово Шевченкові, який у своєму програмно-концептуальному творі «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнє посланіє» написаному ще у 1845 р. попереджував своїх співвітчизників: «Схаменіться! / Будьте люди, / Бо лихо вам буде. / Розкуються незабаром / Заковані люде, / Настане суд, заговорять / І Дніпро, і гори! / І потече сторінками / Кров у синє море / Дітей ваших.і не буде / Кому помагати. / Одцурається брат брата / І дитини мати. / І дим хмарою заступить / Сонце перед вами, / І навіки прокленетесь / Своїми синами! / Умийтеся! / Образ Божий Багном не скверніте. / Не дуріте дітей ваших, / Що вони на світі на не тілько, щоб панувать. / - Бо невчене око / Загляне їм в саму душу / Глибоко! Глибоко! Дознаються небожата, / Чия на вас шкура, та й засядуть, і премудрих / Немудрі одурять!» [6, с. 145]. Шевченко як у воду дивився, всі ці його слова справдилися в 1917-1921рр., коли привілейовані стани на теренах колишньої Російської імперії втрачали не тільки своє багатство, статки і становище в суспільстві, а і навіть своє життя. Все це може повторитися і тепер, на початку ХХІ ст. Якщо в листопаді-грудні 2004 року, коли влада знехтувала і зневажила народне волевиявлення у відповідь постав мирний Майдан у Києві, та в багатьох інших містах і селах України, то майже через 10 років у січні-лютому 2014 р. у протистоянні з авторитарним режимом В. Януковича пролилася кров сотень українців, а згодом розпочалася неоголошена російсько-українська війна. Чому українці повторюють власні помилки, чому їхня еліта така непрофесійна, зрадлива і продажна? Чому народні обранці у Верховній Раді дозволяють собі міняти фракції як рукавички? Чому наше владне панство відстоює на усіх рівнях свої вузько особисті, приватні справи, а не національні інтереси України? Цих «Чому?» може бути десятки і сотні, і відповіді на них можуть бути різні. Хоча одну з них Шевченко озвучив ще в ХІХ ст.: «То й побачите, що ось що / Ваші славні Брути: / Раби, підніжки, грязь Москви, / Варшавське сміття - ваші пани / Ясновельможні гетьмани. / Чого ж ви чванитися, ви! / Сини сердешної Украйни! / Що добре ходите в ярмі, / Ще лучше, як батьки ходили. / Не чваньтесь, з вас деруть ремінь, / А з їх бувало, й лій топили. ./ А чванитесь, що ми Польщу / Колись завалили!... / Правда ваша: Польща впала, / Та й вас роздавила!» [6, с. 146].

Проте не варто весь час плакати і посипати голову попелом, треба працювати фізично, інтелектуально, підіймаючи рівень національної свідомості як пересічного українця так і представників політичної і бізнесової еліти, і в Центрі, і на Півдні, і на Півночі, і на Сході, і на Заході Української держави. Ми переконані, що саме освіта є одним із небагатьох чинників, які реально, й не віртуально можуть вплинути на формування у нашій Батьківщині європейської української політичної нації й становлення в Україні цивілізованого громадянського суспільства, в якому будуть панувати не на папері, а у свідомості й у вчинках українців - верховенство права, повага до законів, свободи слова, економічний добробут, повага до культурних традицій своїх предків, прозорість влади, повна підзвітність владних культур перед пересічними громадянами на всіх рівнях і вертикалях державних органів влади, як законодавчої, виконавчої і судової, і соціальне партнерство поміж найманими робітниками і роботодавцями, лібералізація економіки, тощо.

Сподівання аналітиків, що покоління яке підростає в незалежній Україні вже апріорі буде національно заангажованим, високопатріотичним, професійним і культурним чомусь не справджується. Яскравий приклад, так звана молода команда колишнього Київського голови Л. Черновецького та її знакова постать О. Довгий, який зовсім недавно став народним депутатом Верховної ради VIII скликання. Фаховий молодий спеціаліст - технократ це добре, але окрім того, він повинен бути національно-свідомим громадянином Української держави. Він не тільки має мати гарні фахові знання зі своєї спеціальності, але й перейматися долею, життям і буттям рідної Батьківщини та своєї української нації.

Саме тому кожна розумна людина, кожен цивілізований народ і кожна розвинена країна в достатню міру своїх сил і можливостей дбає і оберігає як своє сьогодення, так і власне майбуття. Ми переконані, що одним з вагомих чинників і рушіїв упевненого і поступального цивілізаційного розвитку є освіта. Освіта - це не тільки проста механічна процедура передача знань та інформації від учителя до учня, від досвідченого до новачка, від батька до сина, від матері до дочки, а, насамперед, - це освячене багатотисячолітньою історією землян дійство як кількісного, так і якісного осягнення, збереження і примноження того величезного масивного досвіду, накопиченого людським співтовариством у процесі свого існування та розвитку. Еволюційний розвиток на планеті Земля постійно підтверджує просту й разом з тим переконливу істину, що тільки ті живі істоти мають перевагу у безкомпромісній боротьбі за виживання, які вміють не тільки накопичувати корисну для свого виду інформацію, але, передусім, передавати її з покоління в покоління, спочатку на генному, а з часом і на міжособистому рівнях [4, с. 74].

Проте ця передача знань, а саме - освіта, навчання, конче потребує не тільки кількісних, але й якісних чинників. Недаремно. Т. Шевченко звертався як до своїх сучасників так і до майбутніх поколінь з такими словами: «Якби ви вчились так, як треба, / То й мудрість би була своя. / А то залізите на небо: «І ми не ми, і я не я, / І все те бачив, і все знаю, / Нема ні пекла, ані раю, / Нема й Бога, тілько я!» [6, с. 145].

Тільки адекватне розуміння своїх здібностей і власних можливостей дозволяло первісним людським етнічним спільнотам активно використовуючи тогочасні примітивні освітні й навчальні технології щоби накопичувати і передавати здобуті важкою працею і досвідом знання від покоління до покоління. Людина розумна, змагаючись не на життя, а на смерть з оточуючими її хижими істотами й важкими природними умовами, зуміла, врешті-решт, протиставити цим жорстоким викликам власну колективну згуртованість, організованість і цілеспрямованість. Тому, ми переконані, що саме освіта стала одним із головних наріжних каменів, на якому через деякий, досить суттєвий, історичний проміжок часу постала людська цивілізація. Розпочинаючи з тих давніх часів, близько 5 тис. років тому, всебічний розвиток як окремої людини, так і переконливий поступ кожного етносу, а з часом і нації та загалом усієї людської цивілізації, комплексно і нерозривно, на віки й тисячоліття поєдналися з освітою [4, с. 74].

У часи панування в Україні радянської тоталітарної виховної системи, українцям з Москви насаджували ті знання, ту освіту, які були вигідні комуністичні метрополії. Тому усі наші патріоти і борці за визволення перетворилися на зрадників і українців, а українці разом з білорусами стали чомусь молодшими братами росіян. Поки Україна не мала власної держави і мала статус колонії, яка з часом почала прикриватися фіговим листком- статусом радянської республіки в «братньому» СРСР, кожен зверхник-окупант насаджував свою ідеологію і своє бачення освіти. Недаремно Т. Шевченко писав: «Німець скаже: «Ви моголи». / «Моголи! Моголи!» Золотого Тамерлана Онучата голі. / Німець каже: «Ви слав'яне». / «Слав'яне! Слав'яне!» / Славних прадідів великих / Правнуки погані!» [6, с. 145].

Тільки зі здобуттям Україною власної державності, український етнос отримав реальний історичний шанс зберегти свою етнічну і національну ідентичність і з часом перетворитися на європейську політичну націю. Проте для того щоби впевно здолати цей нелегкий і тернистий цивілізаційний шлях, українцям, окрім модернізації вітчизняної політики, економіки, культури, науки, освіти, соціума тощо, треба вміти задіяти свій багатовіковий спадок. Насамперед, це власний історичний досвід. Звертаємось знову до Шевченка: «Подивіться лишень добре, / Прочитайте знову / Тую славу. Та читайте / Од слова до слова, / Не минайте ані титли, / Ніже тії коми, / Все розберіть... та й спитайте / Тойді себе: що ми?.. / Чиї сини?.. яких батьків? / Ким? За що закуті?..» [6, с. 145-146]. Геніальний Тарас вже тоді розумів, що твереза і прагматична оцінка власного минулого, з усіма його і позитивними, і негативними рисами, в цілому лише допоможе українцям усвідомити себе історичним народом, підштовхне до рішучих дій і спрямує вітчизняний етнодержавонацієтворчий потенціал у потрібне русло: «Отака-то наша слава, / Слава України. / Отак і ви прочитай[те], / Щоб не сонним снились / Всі неправди, щоб розкрились / Високі могили / Перед вашими очима, щоб ви розпитали Мучеників, кого, коли, / За що розпинали!» [6, с. 146].

Одна з «вічних» українських етнокультурних проблем, яка супроводжує українців майже протягом усього їх багатовікового поступального розвитку - це питання збереження української мови. На превеликий жаль, навіть на початку Третього тисячоліття, коли український народ відновив свою державність, ця нагальна проблема не зникла автоматично сама по собі. Навпаки, вона ще більше загострилася й оголилася. На нашу думку, дається взнаки як близько 350-річне панування на переважній більшості українських етнічних землях російської мови, так і непатріотичність, і непрофесіоналізм, і неукраїнськість самої української влади, політичної і бізнесової еліти. З цього приводу можна писати на те що статті, а монографічні дослідження, ратии ми обмежимося лише тим, що знову надамо слово Т. Шевченкові: «І всі мови / Слав'янського люду - Всі знаєте. / А своєї Дас[т]ьбі... / Колись будем / І по- своєму глаголать, / Як німець покаже / Та до того й історію / Нашу нам розкаже, / - Отоді й ми заходимось!..» [6, с. 145].

Саме в тому і полягає феномен Т. Шевченка в контексті сучасних етнічних, державотворчих, націєтворчих, соціокультурних і освітніх процесів, що і все його подвижницьке життя, і вся його багатогранна творчість повинна слугувати для модерних українців не іконою, не ідеологічними штампами і трафаретами, а, передусім, зразком для наслідування і дорожньою картою на шляху розбудови Української Самостійної Соборної Держави. Ми переконані, що ці слова великого Кобзаря, мають стати засадничими для кожного українця: «Не дуріте самі себе, / Учітесь, читайте, / І чужому научайтесь, / Й свого не цурайтесь. / Бо хто матір забуває, / Того Бог карає, / Того діти цураться, / В хату не пускають. / Чужі люди прогонять, / І нема злому на всій землі безконечній / Веселого дому» [6, с. 146]. Ми теж вважаємо, що треба переймати і використовувати у вітчизняній практиці передовий європейський і світовий досвід, проте неможливо ні в якому разі і відкидати власне вагоме національне надбання.

Також ми хочемо наголосити, що не тільки ми потребуємо Тарасового Слова, але й сам Шевченко чекає від нас захисту від недолугих спроб, як комуно-радянських партократів та ідеологів, так і сучасних можновладців, котрі намагалися і намагаються канонізувати Великого Кобзаря, перетворивши його у зручний інструмент реалізації своїх кон'юктурних задумів. З цього приводу ми зацитуємо слова П. Мовчана: «.З часом із Кобзаря поволі почав вилучатися кобзарський дух. Замість окремих віршів посіялися маком крапки, пропуски, адаптації, вульгаризаторсько спрощені коментарі. Одночасно з таким собі непомітним вилученням у сталінську добу від «Кобзаря» почалося бронзування імені поета. Тиражування пам'ятників, назви вулиць, навіть міст, розмноження портрета і т. п. - увесь цей декор почав заступати його Слово. Постать возвеличувалась, а Слово применшувалося. та так змаліло з часом, що ми вже не відчуваємо його матеріальності, його значимості, його променевості. Чим більша шана воздавалась імені, тим менший був пошановок до його духу. Емблема заступила саму сутність, святкова ритуалізація замінила його насущність. Тріщина, намічена в тридцяті роки, перетворилася на провалля: він по той бік від нас із усією нашою історією, з усіма нашими віковими болестями, з гаслами, інвективами, засторогами. А ми - по цей бік безпам'ятства, власної самозневаги, безкореневості, шлункової корисливості. Та хто ж ми?» [3, с. 8].

Насамперед, ми соціо-біологічні істоти - представники Homo Sapiens, земної людської цивілізації зі своїми перевагами і недоліками, а вже потім ми українці, українська нація, громадяни Української держави. Але щоби стати справжньою європейською і світовою нацією нам українцям треба щодня вичавлювати, як справедливо писав російський письменник і драматург А. Чехов, по краплині з себе раба, меншовартісного малороса, обмеженого хохла. Бо в нас (автор теж не виняток) так ще багато рабства і холопства. Цей процес важкий і довготривалий, але реально здійснений, історія, минуле повинні нас вчити і враховувати помилки і поразки наших попередників.

Разом з тим їх героїчні справи, культурні надбання і звитяжні перемоги допоможуть нам жити краще і впевненіше. На цьому тернистому шляху нам стануть у пригоді як творчість Т. Шевченка так і його яскраве подвижницьке життя. Головне - не забалакати Кобзаря, не звести його національну- патріотичну, державницько-світоглядну концепцію до примітивного ідеологічного штампу.

У чому полягає феномен Т. Шевченка і сила його Слова? Насамперед - в його актуальності, сучасності, цивілізованості й щирості! А в чому Тарас найбільш вразливий? У тому, що він фізично не може сам за себе постояти, відстояти свої переконання і позиції від тих, хто безсоромно використовує творчу спадщину і саму особистість Великого Кобзаря для власних потреб (ідеологічних, партійних, бізнесових, наукових, рекламних, тощо). Нагадаємо читачам історію 90-х рр. ХХ ст., коли невідомий до того журналіст О. Бузина, надрукував в одній з київських газет цикл епатажних статей про Т. Шевченка (потім він їх видав окремою книгою), які за деякий час зробили його відомим на всю Україну. Як на автора, це є яскравим прикладом паразитування і творення скандального піару на феномені Шевченка. Проте в цій ситуації найгірше те, що люди які завдяки Шевченкові мали солідне положення і статус у суспільстві (захистили кандидатські і докторські дисертації, видали монографії, отримали квартири, Національні і Державні премії імені Т. Г. Шевченка) у своїй переважній більшості обмежилися чомусь лише риторичними виступами на загальну тематику. Треба зауважити, що знайшлися найбільш принципові і послідовні опоненти О. Бузини, які нам'яли йому боки. Проте ми переконані, що пересічний українець чекав від фахових шевченкознавців не загальних фраз про геніальність і велич Великого Кобзаря, і не крові скандально-епатажного журналіста, а передусім відповіді на ті запитання, факти, чутки і домисли, які поставив і озвучив у своїх ратии О. Бузина. Ми впевнені, що дискусія з цього приводу має відбуватися не у форматі «ти дурний - сам дурний», а передусім у формі цивілізованого діалогу, під час якого опонентами виважено розглядаються всі принципові питання і не залишаються осторонь найбільш гострі та контраверсійні.

Таким чином, головне завдання науковців не тільки вишукати нову інформацію про Т. Шевченка, а ознайомити з нею все українське суспільство, і особливо - вчителів-освітян, які в свою чергу повинні донести її до учнів, показавши тим самим на уроках Шевченка не кам'яно-бронзовим ідолом, а живою людиною, зі своїми радощами, переживаннями, втратами і здобутками. Тільки тоді діти, а вони наше майбутнє, всім серцем полюблять Т. Шевченка. Ця велика любов відізветься не тільки в їх душах, передусім вона допоможе Україні, українцям і всьому світовому українстві впевнено долати всі перешкоди на шляху цивілізаційного поступу і розвитку українського народу.

Отже, на початку ХХІ ст. творчість Т. Шевченка разом з його непересічною особистістю позитивно впливає на сучасні українські етнічні, державотворчі, націєтворчі, соціокультурні й освітні процеси та допомагає нам осягнути феномен Кобзаря. І наостанок ми знову хочемо надати слово Тарасові Григоровичу: «Обніміте ж, брати мої, / Найменшого брата - / Нехай мати усміхнеться, / Заплакана мати. / Благословить дітей своїх / Твердими руками / І діточок поцілує / Вольними устами / І забудеться срамотня / Давняя година, / І оживе добра слава, / Слава України, / І світ, ясний, невечірній / Тихо засіяє. / Обніміться ж, брати мої. / Молю вас, благаю!» [6, с. 146-147].

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

1. Кононенко П. «Свою Україну любіть» / П. Кононенко. - К., 1996. - 224 с.
2. Луців Л. Т. Шевченко - співець української слави і волі / Л. Луців. - Нью- Йорк, 1964. - 44 с.
3. Мовчан П. До Кобзаря-прямолиць / П. Мовчан // Шевченко Т. Г. Кобзар. - К., 2003. - С. 5-9.
4. Фігурний Ю. Теоретичні та практичні засади підготовки та проведення курсів підвищення вітчизняних педагогічних кадрів з українознавства в контексті етнонаціонального державотворчого процесу / Ю. Фігурний // Українознавство. - 2006. - № 3. - С. 74-81.
5. Фігурний Ю. Історичні витоки українського лицарства: Нариси про зародження і розвиток козацької традиційної культури та національне військове мистецтво в українознавчому вимірі / Ю. Фігурний. - К., 2004. - 308 с.
6. Шевченко Т. Г. Кобзар // Т. Г. Шевченко. - К., 2003. - 344 с.

Fihurnyi Yuriy

Taras Shevchenko's phenomenon

The paper advanced the comprehension of the phenomenon of Taras Shevchenko considered comprehensively, in conjunction with all of its component parts, and especially in Ukrainian space. Object is Ukraine and Ukrainian in their translational Time and Space Development, establishment and development of national etno-state-nation-building. The subject - a modern comprehension of the phenomenon of Taras Shevchenko in the context of domestic etno-state-nation-building XIX - the beginning ХХІ century of in Ukrainian space. Scientific novelty of the work is addressed to important issues like the Cossack era history of Ukraine and the latest that despite the large number of publications and further requires detailed attention and detailed expert analysis.

Keywords: Ukraine, Ukrainian, Taras Shevchenko, Ukrainian studies, Ukrainian measuring, domestic etno-state-nation-building, phenomenon.

Ключові слова: Україна, українці, Тарас Шевченко, українознавство, українознавчий вимір, вітчизняне етнодержавонацієтворення, феномен.