Переяслав-Хмельницький колаж
місто Переяслав та Переяслав-Хмельницький район
Головна » Бібліотека » Чи варто святкувати «День перемоги над фашизмом» у рік небаченого розгулу російського фашизму?

Чи варто святкувати «День перемоги над фашизмом» у рік небаченого розгулу російського фашизму?

В статті зроблено спробу переосмислити значення старих радянських ідеологічних свят в контексті російсько-української війни на Донбасі. Особлива увага приділена маніпулятивно- пропагандистським штампам кремлівського «агітпропу», котрі досі продовжують здійснювати руйнівний вплив у вітчизняному соціокультурному просторі.

У роботі, написаній на початку 2015 р. Валерій Примост стверджував: «... Вперше за останні кілька століть ми не стоїмо перед необхідністю завойовувати свою свободу. Свобода вже завойована. І, незважаючи на всі випробування останнього року, вже ніхто не зможе її в нас відібрати» [1]. Я не був би зараз настільки оптимістично налаштований, як колега, адже, на превеликий жаль, ситуація в країні надзвичайно нестабільна, неспокійна і непередбачувана. Регулярні теракти й затримки диверсантів у Харкові й Одесі, концентрація російських військ на окупованій частині Донбасу і в Криму, малозрозуміла поведінка українських правлячих «еліт» у сфері внутрішньої і зовнішньої політики (угодовство, «гнилі компроміси» з окупантом, які часто межують з відвертою зрадою), - всі ці обставини змушують мислячих людей відчувати, наскільки крихкою і загроженою є нині і наша свобода, і наша державність, і наша незалежність.

Далі по тексту В. Примост продовжує: «Старий набір ідеологем і догм повинен залишитися там, де і країна, яка його породила, - у минулому. Нове життя настійно вимагає нового бачення.» [1]. На жаль, «нового життя» ми досі не дочекалися від нових можновладців, котрі «попленталися стежкою Януковича» (за влучним висловом М. Басараби) - регулярно повторюють помилки колишнього «гаранта» й не перестають працювати з його людьми та схемами збагачення на владі. Країна, яка породила «старий набір ідеологем», за великим рахунком, теж нікуди не ділася. Менталітет переважної більшості населення нашої держави, попри всі жертви Революції гідності та війни на

Донбасі, також майже не змінився. Ще зовсім недавно здавалося, що після Євромайдану українці безповоротно змінилися - народ виріс у Націю. Проте сьогодні подібне твердження викликає великі сумніви. Так, перед обличчям російської агресії українці на перших порах згуртувалися, почали більше цінувати свою історію, пам'ять, державу, явили світу небачений сплеск добровольчого руху, волонтерства, вміння самостійно захищати свою землю й утримувати армію замість державного апарату (а то і всупереч йому!). Але в реаліях весни 2015 року ситуація суттєво змінилася: стрімко посилюються й активно поширюються навіть у патріотичних колах загальні настрої втоми, розчарування, роздратування, невпевненості в завтрашньому дні, зневіри в демократично обраному керівництві й недовіри до нього.

Усвідомлення того, що в країні, замість обіцяної демократії утверджується олігархократія, такою ж мірою не сприяє піднесенню патріотизму, як і поразки нашої армії на Східному фронті та загроза реваншу на осінніх виборах антиукраїнського «Опозиційного блоку». Отже, країна у надзвичайній небезпеці, як і рік тому.

Що ж мусимо робити, аби запобігти колапсу держави на «культурному фронті», у сфері захисту й очищення інформаційного простору й «духовної аури» нації? Насамперед, як на мене, слід рішуче розірвати з усіма рецидивами «совка», з усіма, навіть найменшими, проявами імперської маячні про «братні народи», які «жили в любові та дружбі», втрачений через «велике історичне непорозуміння». Життєво необхідно нині максимально прискорити процес нашого «виповзання з Росії» (вислів С. Кульчицького). Абсолютно погоджуюся з Дмитром та Віталієм Капрановими: якби закони про «декомунізацію» були прийняті раніше, то ми сьогодні б не мали війни на Донбасі! Коли вже ця війна таки розпочалася, то переможно завершити її зможемо тільки за умови рішучого й безповоротного розриву із «совком» в усіх його іпостасях. Цілком слушно зазначає Володимир В'ятрович: «Твердження, що ми (з росіянами - Я. П.) - один народ, є причиною теперішньої війни. Бо означає, що росіяни мають право вказувати нам, яке наше минуле і яким має бути майбутнє» [2].

Однією з потужних імперських ідеологем, котрі досі заважають нашому «виповзанню» з Росії й паразитують на ностальгії широкого загалу за «радянським минулим», - є міфологема 9 травня як «Дня Великої Перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні». По-перше, чому 9 травня, адже Німеччина погодилася на капітуляцію 8-го? По-друге, радянський народ - суцільна фікція радянської пропаганди, мрія кремлівських очільників про натовп зденаціоналізованих манкуртів, ідеологічно зазомбованих маргіналів, якими легко маніпулювати. По-третє, для українців воєнне лихоліття 1940-х рр. не було «Вітчизняною війною», як переконливо доводять сучасні прогресивно мислячі історики нового покоління. Це був незглибимий жах, неймовірні страждання, неміряні жертви (8,5 чи 13,5 млн. полягло - невідомо досі), небачена трагедія. Але відповідь на питання: хто ж таки переміг насправді, і чи була ця «перемога» «Великою»? - досі залишається відкритою і вкрай дискусійною. Вже згадуваний В. В'ятрович послуговується метафорою «Велика нічия», акцентуючи увагу на тому, що т.зв. «Велика Перемога» насправді стала реабілітацією радянської влади за вчинені жахливі злочини, перетворила почуття страху до ката Сталіна в почуття подяки до вождя і захисника» [3].

На думку авторитетного дослідника, міф про «Велику Перемогу» слугує інструментом відновлення геополітичного впливу Росії, який допомагає реанімувати вплив, насамперед, на пострадянському просторі. Ще одна функція цього міфу - викреслити з пам'яті «велику поразку, якою закінчилася для СРСР «холодна війна», забути її, викинути на смітник історії разом зі «страшними роками єльцинської демократії» [3]. «Велика нічия» стане Великою Перемогою лише тоді, коли світ, нарешті, наважиться засудити Сталіна, комунізм і НКВД як Гітлера, нацизм і гестапо [3]. Непокарне зло реанімується - непереосмислене минуле, не засуджені злочини комуно фашизму здобули можливість повторитися в сьогоденні.

Жозе Мануель Барозу в 2009 році у виступі з нагоди 70-ліття Другої світової війни сказав, що чорна сторінка історії, розпочата у 1939 році, закінчилася у 1989-му. Але сьогодні стало очевидно, що з падінням Берлінського муру й розпадом СРСР історія не закінчилася (попри оптимістичні прогнози Ф. Фукуями). Вперто намагаючись відродити гібрид Російської імперії та Радянського Союзу, Путін все виразніше копіює Сталіна й наближає розв'язання нової світової війни. Реванш за поразку в «холодній війні» й новий поділ Європи - ідея-фікс російського президента, котрий мислить категоріями минулого століття і, схоже, марить новою «великою перемогою» над «світовим імперіалізмом».

Отже, здавалося б переможений у 1945 р. німецький фашизм нікуди, за великим рахунком, не подівся. На наших очах у 2000-х роках він пережив реінкарнацію у формі російського фашизму (т.зв. «рашизму» чи «путінізму»), що несе цілком реальну загрозу військової експансії не лише Україні, Білорусі, Грузії та Молдові, але й країнам Балтії, Польщі тощо. На фоні кризи ліберальної демократії на Заході та відсутності яскравих харизматичних лідерів у західному політикумі, Путін зумів об' єднати навколо себе правих і неофашистів Євросоюзу, а також крайніх лівих. Як зазначає польський вчений Ян Пєкло, саме такий «коктейль» передував вибуху Другої світової війни: «Тільки назва була інша - нацизм: мішанка націоналістичних ідей із соціалістично- комуністичною ідеологією» [4].

Як бачимо, «історія повертається»: не засуджений світовою спільнотою нарівні з нацизмом, комунізм російського зразка відродився в путінській Росії у формі потворного гібриду імпершовінізму, котрий, як і його ідейні попередники, підводить Європу до нової великої війни. На думку Ігоря Лосєва, Путін «хоче нав'язати себе людству як світового лідера поза конкуренцією і встановити неочекістський «орднунг» - тотальну корупцію і бандократію, себто новітнє варварство.., такий собі режим Януковича у світовому масштабі. У цьому сенсі він становить загрозу всій цивілізації Заходу» [5].

Святкуючи разом з путінською Росією «День перемоги», ми, навіть цього не усвідомлюючи, «танцюємо під дудку» Кремля, ще глибше занурюємося в орбіту російського впливу, потворствуємо посиленню проросійського лоббі в країні, котра за останній рік сплатила надзвичайно високу ціну (небачену від 1945 року!) за те, аби позбутися неоколоніальної залежності від «північного сусіда». Страх «не образити почуття ветеранів» переважає національну гідність, патріотизм, здоровий глузд і навіть елементарний інстинкт самозбереження (адже подальше перебування в орбіті російського впливу смертельно небезпечне для нації!). Малоросійські комплекси неповноцінності, схоже, не здатна змити і кров тисяч патріотів, убитих і покалічених рашистами... Як тут не згадати Шевченкові рядки: «Загинеш, згинеш Україно. Не буде й сліду на землі.».

Т.зв. «Велика Перемога» - це «ідеологема-символ» із того ж символічного ряду, що й «георгіївська стрічка», «великий полководець Сталін», «Севастополь - місто російської слави», «Крим - наш!», «Рускій мір», «Новоросія», «народне ополчення ДНР» (котре рятує від «карателів-фашистів») тощо. «9 Травня», на жаль, стало невід'ємним елементом цього символічного ряду саме в період війни на Донбасі, коли гасло «Деды воевали!» надихає багатьох ідейних російських імпершовіністів їхати вбивати міфічних «жидобандерівців», які буцім-то «розпинають 3-річних хлопчиків» й «безперервно бомблять мирних мешканців». Зденаціоналізована босота Донбасу також надихається подібним гаслом і, схоже, щиро вірить, що воює з «укро-фашистами». Компроміс тут неможливий - або переможуть українські Збройні Сили й доведуть усьому світу, що здолали реанімований у ХХІ столітті фашизм, - або російсько-терористичні війська й далі «віджиматимуть» наші території, й окрилена цими успіхами російська пропаганда ще інтенсивніше тиражуватиме для переляканих європейців розповіді про «неймовірні звірства київської хунти».

Історію, як відомо, пишуть переможці, вони ж творять міфи, котрі транслюються від покоління до покоління. Отже, той, хто переможе в цій війні, змусить світ повірити, що його переможений ворог і був, насправді, «фашистом». І світ змушений буде це прийняти і з цим змиритися заради підтримання безпеки. А враховуючи ту обставину, що в українському керівництві, схоже, ніхто після Майдану жодних висновків не зробив, - розв'язка у цій війні абсолютно непрогронозована.

Чим швидше ми, українці, солідарно відмовимося від заскорузлих «совкових» міфологем, котрі прив'язують нас до «імперії зла», керованої божевільним терористом №1 Путлером, - тим швидше зможемо наблизити справді Велику Перемогу у дійсно Великій Вітчизняній війні українського народу проти російсько-фашистських загарбників. Урочистим Днем Перемоги для свідомих українських патріотів має стати дата завершення цієї війни, в результаті якої наш екзистенційний ворог - Російська Федерація - має неминуче розпастися й припинити лякати світ «Третьою світовою» або «ядерним ударом».

Як не парадоксально це звучить, але наша перемога в російсько-українській війні, котра розпочалася в лютому 2014 року, буде й перемогою для демократичної молодої Росії, - Росії В. Новодворської і Б. Нємцова, котра прагне стати частиною цивілізованого світу, скинути диктатуру Путіна, «тягар імперії» і збудувати, нарешті, нормальну національну державу європейського зразка, за яку не буде соромно нащадкам.

Міф «Великої перемоги» продовжує й надалі виконувати функцію водночас генератора і ретранслятора імпершовіністських ідеологем - в той час, як при вдумливому підході цілком очевидно: т.зв. «Перемога» завершилася тим, що під контролем російських більшовиків опинилася половина Європи (велика поразка ліберально-демократичного Заходу!), і розпочався сорокарічний період конфронтації між наддержавами. За великим рахунком, немає особливої різниці між Путінською окупацією Криму 2014 року і Сталінською окупацією Чехословаччини чи Польщі у 1945 році. Український письменник Станіслав Бондаренко безапеляційно заявляє, що «рашизм ще гірший за фашизм», - бо «Путлер», пішовши війною на «братній народ», перетворив свій власний у «народ-зброд».

Луганський публіцист Костянтин Скоркін, аналізуючи Путінський міф «Новоросії» як украй небезпечною квазірелігійного психозу, своєрідної «реакційної Утопії, - стверджує, що стрижнем, котрий поєднує різнорідні елементи цього міфу, є «культ Великої Вітчизняної війни»: «Саме перемогу СРСР у війні сприймають за головний доказ правоти справи донбаського сепаратизму. Адже в рамках місцевої ідеології («особливого шляху Донбасу»), він протистоїть «фашистам», захищаючи цінності, за які «діди воювали» [6, с. 30]. При цьому образом головного ворога мисляться вже не «німецько- фашистські загарбники», а «українські націоналісти» як «вороги СРСР та «русского мира» (з якими Сталін боровся в минулому, а Путін сьогодні) [6, с. 30]. В есхатологічно-шизофренічній мрії-утопії про «небесну Новоросію» хворобливі фантами про Христа як особливого «русского Бога» химерно поєднуються з гаслами «Ленін - Сталін - Путін!», «Победа будет за нами!», «Победим фашистскую хунту!» (при цьому прояви «фашизму» вбачаються абсолютно у всьому українському, а «анти фашизм» і «антиукраїнське» стають поняттями-синонімами).

Цікавим є погляд на проблему через призму психоаналітичних інтерпретацій, надзвичайно популярних у «новій інтелектуальній історії». Тамара Гундорова кваліфікує сучасну українську культуру як постколоніальну, посттравматичну і транзитну (котра застигла у процесі переходу від тоталітаризму, колоніалізму й соціалізму до цінностей ліберальної демократії). Розрив з «радянським минулим» викликав у кількох поколінь симптом «посттоталітарної травми» - відчуття невпевненості, невлаштованості, екзистенційної «бездомності». Звільненню від цієї світоглядної травми дуже заважають рудименти «совка», непереосмислене в критичному ключі пам'ять про минуле, котра перетворює нащадків на заручників заскорузлих міфологем. Інтелектуали мають виконати «терапевтичну» функцію - виявити, описати і де містифікувати пропагандистські міфологеми, десакалізувати ідеологеми-шаблони як «паразитів свідомості». Лише в такий спосіб «транзитність» («зависання» між «совком» і цивілізованим світом) може бути врешті перейдена і подолана. Інакше одного дня прокинемося в «дивному новому світі» суцільної «Новоросії» з імператором Путіним на чолі.

Дати, що їх ми шануємо і відзначаємо, впливають на нашу само ідентифікацію і формують образ суспільства, в якому би нам хотілося жити. Тому заідеологізований концепт «Великої Перемоги» досі заважає ви кристалізувати сучасну українську самоідентичність патріота, котрому, очевидно, ще довго доведеться стримувати нашестя «варварів зі сходу».

Джерела та література:

  1. В. Примост. 2015-й: що ми напишемо на прапорі перемоги? // [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://tyzhden.ua/ Society/126505.
  2. Богачевська О. В. В'ятрович: Причиною теперішньої війни є твердження, що ми з росіянами - один народ // [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://gazeta.Ua/articles/culture-journal/_ prichinoyu-teperishnoyi-vijni-ye-tverdzhennya-scho-mi-z-rosiyanami-odin- narod/620632.
  3. В'ятрович В. Велика нічия // [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/articles/2009/11/4/4289586.
  4. Горбач Р. Ян Пєкло: Можливо, через рік Путіна не буде в Кремлі. Тривала війна в Україні - смертельна для нього// [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://gazeta.ua/articles/opinions-journal/_ mozhlivo-cherez-rik-putina-ne-bude-v-kremli-trivala-vijna-v-ukrayini- smertelna-dlya-nogo/619556?mobile=true.
  5. Лосєв І. Західний невроз Росії та російський - Заходу // [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://tyzhden.ua/Society/128656.
  6. Скоркін К. Міт Новоросії: край реакційних утопій / К. Скоркін // Критика. - Число 9-10. - 2014. - С. 27-30.

Ключові слова: радянська пропаганда, ідеологема, міф.

The article attempts reconsider value old Soviet ideological holidays in the context of Russian-Ukrainian war in Donbass. Particular attention is paid manipulative propaganda-stamp Kremlin «propaganda», which still continues to make a devastating impact in the national socio-cultural space.

Keywords: Soviet propaganda, ideologeme, myth.


Автор: Ярослав Потапенко (м. Переяслав-Хмельницький) // «Друга світова війна: події, факти, версії»: матеріали Всеукр.наук. конф. (24 квітня 2015 р). – Переяслав-Хмельницький, 2015. –С. 20-28

1